АНГЕЛ ПРИЛІТАЄ НА СВІТАНКУ
«В селі N., повертаючись зі школи додому, замерзла дитина…Причини трагедії встановлюються» (З газет).

І.
Квітневе сонце сходило поволі, наче досі з просоння не могло підвестися зі свого зимового ложа. Його проміння ще годі було назвати теплим, але воно вже й не було таким непривітним, як донедавна. Щойно зорана рілля лежала важкими брилами на полі, затягнутому туманом. Андрійко лежав посеред ріллі, обхопивши рученятами коліна, наче хотів зігрітися. Поруч нього, тихенько і жалібно скиглило мале, безпородне песеня... Його скавуління радше нагадувало плач…

ІІ.
 Андрійку, хутко збирайся до школи! — гукає мати до малого.
А він би ще спав та й спав, і сон такий гарний приснився нині — наче він стоїть на крутому, скелястому березі моря. Теплий вітер куйовдить його волосся. Ще мить і він злетить угору, в цю неймовірної краси синю височінь, яка вабить і кличе до себе, і ширятиме з птахами понад морем!
 Андрійку, агов, вставай! Я їсти готую, йди вмивайся.
Андрійко вибирається з-під ковдри і, протираючи кулачками заспані очі, прямує до кухні. Підходить до миски з водою, яку приготувала мама, торкається пальцем води, набирає в пригорщу і підносить до обличчя — брррр, зимна...

 Мамо, а що є їсти?
 Підсмажу тобі кілька яєць. Є ще трохи квасного молока.
 А бараболі можна?
 Андрійку, бараболі мало що лишилося, треба якось протягнути до молодої. Здалося б ще купити тобі нові мешти до школи, бо старі вже геть чисто зносилися.
 Та я ще в старих можу ходити, а ви мені з татом ліпше таку забавку купіть, як у Василька…
 Що то ще за забавка?
 Така на батарейках.
 Побачимо...Може, тато якусь копійку на другий місяць принесе. Вони в сусідньому селі одному панові з міста хату штукатурять.

Після сніданку Андрійко бере ранець з книжками та зошитами і йде до школи. В їхньому селі школи немає, – закрили кілька років тому, бо було мало дітей. Найближча — за три кілометри, в сусідньому селі. За доброї погоди туди легко дістатися навпростець через поле. Там щороку люди протоптують стежку — не заблукаєш. Щоденна подорож до школи була для Андрійка захоплюючою мандрівкою. Дорогою можна побачити багато цікавого. Одного разу просто перед його носом вигулькнув заєць і чкурнув до переліску! А скільки незвичного можна побачити влітку! То мишка прошмигне, то сполоханий жайворонок злетить у небо, то величезний джміль перелітає з квітки на квітку, шукаючи ласощів.



Найбільшою мрією Андрійка було побачити море. Про нього якось розповідала вчителька Валентина Миронівна. Вона показувала море на великій мапі і розказувала про риб і тварин, які живуть у ньому й на узбережжі. Андрійко слухав її розповіді, затамувавши подих, і не зводив очей з мапи. На його подив моря мають дуже незвичні, майже казкові назви: Жовте, Червоне, Чорне, Мертве... Перед очима поставали картини моря з усіма відтінками веселки. Він уявляв себе капітаном вітрильника, який, розтинаючи хвилі, пливе то чорним, то жовтим, то синім, то червоним морем, а поруч мчать, радісно вистрибуючи з води, дельфіни. Ці створіння такі гарні — завжди посміхаються! Андрійко бачив їх на малюнку в шкільному підручнику.

Валентина Миронівна була його улюбленою вчителькою. Її уроки були неймовірно цікавими, а ще — вона пригощала Андрійка чимось смачненьким — цукерками, печивом. Шкодувала малого. Бачила, що сім'я бідує, що він не має того, що мають інші діти, що нерідко приходить до школи голодний. Якось принесла йому навіть штанці й сорочку. То були дитячі речі її сина.
Вчителька мала звичку відвідувати родини дітей. Напередодні йшла до магазину і купувала гостинці, котрими згодом пригощала учнів. За це інші вчителі називали її «дивною» або «білою вороною». Власне, відвідування учнів для неї було справою приємною і вона робила це залюбки. Вспадкувала цю звичку від своєї тітки. Одного разу, коли її, вже вкотре, колеги підняли на кпини, вона подумала: “А може, я дійсно, не від цього світу? Інші ж цим не переймаються, не цікавляться ані життям дітей поза школою, ані їхніми батьками — відбули своє і додому”. Потім, на щастя, це їй перейшло...

ІІІ.

Інколи після уроків Андрійко з товаришами мчав до сільського магазину. Хлопці з заможніших родин щось купували “на дорогу” і пригощали його. Часом йому діставався гостинець від когось з дорослих — відвідувачів магазину.
 Андрійку, а ходи-но сюди, не бійся! – звертається до малого незнайомець у темному костюмі з незвичним білим комірцем коло шиї, подібним до того, який мав чорний сусідський котик.
 А я й не боюся! — озивається хлопчина.
 Ти щось їв сьогодні?
 Вранці їв смажене яйце, пив чай.
 Ходи но зі мною, їмость тебе нагодує.
 Я вас не знаю, а мама наказувала з незнайомими людьми нікуди не йти.
 Вибач, забув відрекомендуватись. Мене звати отець Роман.
 А хто така “їмость”?
 Це моя дружина. Ходімо, моя хата недалеко звідси.
 А де подівся отець Іван?
 Поїхав на іншу парафію, а я перебрався сюди.
 А у вас діти є?
 Так, двоє — хлопчик і дівчинка, я тебе з ними познайомлю.

Помешкання отця Романа було неподалік церкви.
 Спершу зайдемо до церкви, маю дещо забрати.
Андрійкові церква подобалася. Вона нагадувала йому стародавній палац — була зведена з великого сірого каменю, подібного до того, який він бачив якось на малюнку в книжці.
 Зачекай тут, я зараз...
За кілька хвилин священик повернувся з кількома хлібинами.
 Візьмеш додому дві буханки. Донесеш?
 Донесу, — промовив Андрійко.
 А тепер ходімо до нас і чимось перекусимо.

В оселі отця Романа було тепло і затишно. Щойно вони увійшли до хати, як Андрійкові ніздрі залоскотав запах борщу і свіжих пампушків. Їм назустріч вибігли діти.
 Познайомтесь, це — Андрійко, він навчається в нашій школі. В якому ти класі?
 Третьому — зашарівшись, відповів малий.
 А це Яринка і Михайлик. Покажіть Андрійкові, де в нас миють руки, і сідайте за стіл — будемо обідати.

За кілька хвилин всі сиділи за столом. Дружина отця Романа поставила перед кожним миску з борщем, а в центрі стола чималеньку гірку пампушків, з котрих Андрійко не зводив очей.
 Ну що, помолимось, – промовив отець Роман. При цих словах його дружина, а також Яринка з Михайликом склали руки до молитви. Андрійко зробив те саме.
 Господи, Боже, поблагослови цю страву, нам на поживу і Тобі на славу, будь гостем біля цього столу. Зміцни цими дарами нас, щоб ми могли якнайкраще служити Тобі, а також допомагати потребуючим. Амінь.
 Ну що, усім смачного!

Після борщу їли варену бараболю зі шкварками і пили смачнючий узвар із сушені. Спілкувалися, ділилися новинами. По обіді отець Роман знову промовив молитву. Потім пішов до сусідньої кімнати і повернувся з образком у руці. Простягнув його малому.
 Андрійку, хочу дати тобі цей образок. Бачиш, тут є ангел хоронитель і хлопчик з дівчинкою. Хлопчик — це ти. А в тебе є сестричка?
 Так, але вона ще маленька, не ходить.
 От і добре. Тоді це ваш із сестричкою ангел-хоронитель. Кожна Божа дитина має ангела-хоронителя. Бачиш, який він сильний? Поклади образочок до ранця і візьми оцей хліб додому.
 Дякую.
 Ну йди з Богом. Ще побачимось. Тільки нікуди не вступай, а просто додому.
 Добре.

Образок, який дав Андрійкові отець Роман, він завжди носив з собою. Дорогою до школи і додому він часто виймав його з потайної кишеньки ранця і розглядав великі крила ангела-хоронителя. “Напевно він літає високо-високо і може долетіти аж до моря” – міркував Андрійко, – “Колись зберуся і дістануся до того моря”.


ІV.

Того дня Андрійка о третій, як зазвичай, вдома ще не було. Мати почала непокоїтись: “Може десь з хлопцями бавиться? Хоч би не застудився, бо ще зимно, а в нього тоненька вітрівка...” Малий не з'явився ані о четвертій, ані о п'ятій годині. Почало смеркатися. Близько сьомої прийшов з роботи батько.
 Іване, малого досі нема зі школи, я переживаю, — бідкалася мати.
 Та що йому станеться, певно, десь на сусідах.
 Він ще ніколи так допізна не затримувався.
 То, значиться, нині затримався. Давай їсти, я голодний.
 Чує моє серце щось недобре. Повечеряй і йди пошукай його.
 Гаразд.
Відвідини сусідів нічого не дали — малого ніде не було. Сусідський хлопчина лише повідомив, що бачив його в школі. До самісінького ранку Андрійкова мати не стулила очей.


V.

Коли студена ніч огорнула все і темрява нависла над полем, Андрійко майже не відчував холоду. Пошкоджена нога вже не боліла – він перечепився через дровиняку, стрімголов погнавшись за цуценям. Якоїсь миті йому стало тепло, затишно і спокійно. Здавалося, наче лежить на піщаному березі моря і його голублять теплі морські хвилі. Потім почув шум величезних крил і побачив, як над ним схилився ангел-хоронитель з образка. Він посміхнувся Андрійкові і промовив: “Нумо, полетіли разом? Он туди, понад ті скелі, понад синє море, до сонця!”

Тракторист почав орати фермерське поле вдосвіта. Під вечір зорав ще один шмат ріллі коло лісу і вирішив перепочити. Заглушив двигуна і вийшов з кабіни. Цьогорічний квітень був доволі непривітним, значно холоднішим ніж торік. Сутеніло. Оглядаючи зоране кілька днів тому поле, він помітив на землі щось незвичне: “Наче хтось плаща загубив? Тут же, зазвичай, люди протоптують стежку?”. Підійшовши ближче й закляк на місці. “Плащем” виявилось дитинча, що лежало, обійнявши коліна рученятами. Поруч нього скиглило мале собача. Тракторист оторопів від несподіванки, потім нахилився до малого і торкнувся його щоки — була вже зимна.