Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.28
15:43
Сьогодня Ніч, Сьогодня Ніч
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
Жевріло у його очах
Хоча не мав на руках він вен
Вже уночі
як усі йшли додому
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
Жевріло у його очах
Хоча не мав на руках він вен
Вже уночі
як усі йшли додому
2025.12.28
14:22
– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
2025.12.28
13:20
Приїхала відпочити бабуся на море.
Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це
Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це
2025.12.28
13:09
Життя таке як воно є:
Щоб не робив — йому не вгодиш.
І як цвіте, і як гниє —
І те і се в собі хорониш…
Без сліз й без радощів — ніяк.
Без злости трішки сирувате…
З своїм відтіночком на смак
На певний час з небес узяте.
Щоб не робив — йому не вгодиш.
І як цвіте, і як гниє —
І те і се в собі хорониш…
Без сліз й без радощів — ніяк.
Без злости трішки сирувате…
З своїм відтіночком на смак
На певний час з небес узяте.
2025.12.28
12:27
Стукотять важкі нудні колеса
Споважнілих, мудрих поїїздів.
І шматують серце, ніби леза,
Меседжи майбутніх холодів.
Подорож для того і потрібна,
Щоб збагнути спалахом сльози
Те, що відкривається на ринзі,
Споважнілих, мудрих поїїздів.
І шматують серце, ніби леза,
Меседжи майбутніх холодів.
Подорож для того і потрібна,
Щоб збагнути спалахом сльози
Те, що відкривається на ринзі,
2025.12.28
12:16
Де твій, поете, 31-ший,
В якому кращому з світів?
Ти на Землі свій шлях завершив,
Життя коротке поготів.
Твої вірші. Вони -чудові!
Тебе давно пережили.
Але серця хвилюють знову,
Звучать, мов музика, коли,
В якому кращому з світів?
Ти на Землі свій шлях завершив,
Життя коротке поготів.
Твої вірші. Вони -чудові!
Тебе давно пережили.
Але серця хвилюють знову,
Звучать, мов музика, коли,
2025.12.28
12:13
Жовті кудли безлисті на сірому - ніби осінні,
Чорне плесо колотять, розводячи синім палітру.
Оживає замулене дно - вигинаються тіні
Половини верби, що із вечора зламана вітром.
Бік лускатий сріблиться, ховається поміж торочок.
Поселенець місцевий
Чорне плесо колотять, розводячи синім палітру.
Оживає замулене дно - вигинаються тіні
Половини верби, що із вечора зламана вітром.
Бік лускатий сріблиться, ховається поміж торочок.
Поселенець місцевий
2025.12.28
11:06
Зубаті красуні озера забуття
Дарують квіти латаття
Бородатому рибалці людських душ.
Зубаті красуні світу води
Вдягнені в хутра весталок
Шукають жовту троянду
(А вона не цвіте).
Бо птах кольору ночі
Дарують квіти латаття
Бородатому рибалці людських душ.
Зубаті красуні світу води
Вдягнені в хутра весталок
Шукають жовту троянду
(А вона не цвіте).
Бо птах кольору ночі
2025.12.27
14:02
Розмовляють гаслами й кліше
Спостерігачі та словороби.
Все для них однакової проби -
Куряче яйце чи Фаберже.
"Вір!", "Радій!", "Кохай!", "Кохай кохання!" -
Розмовляють гаслами й кліше.
Тільки їхня фраза: "Та невже?" -
Спостерігачі та словороби.
Все для них однакової проби -
Куряче яйце чи Фаберже.
"Вір!", "Радій!", "Кохай!", "Кохай кохання!" -
Розмовляють гаслами й кліше.
Тільки їхня фраза: "Та невже?" -
2025.12.27
12:49
Страх нагадує кригу,
усепоглинаючу і всевладну.
Страх схожий
на безмежне царство зими.
Страх опутує людину
своїм павутинням,
нейронами непевності
та нейтронами зникомості.
усепоглинаючу і всевладну.
Страх схожий
на безмежне царство зими.
Страх опутує людину
своїм павутинням,
нейронами непевності
та нейтронами зникомості.
2025.12.27
02:11
Боже, припини війну!
Знищи зброю на планеті!!!
Поклади її в труну
і сховай від злої смерті!
Хай настане врешті-решт
мир і спокій первозданний,
бо на кладовищі хрест
Знищи зброю на планеті!!!
Поклади її в труну
і сховай від злої смерті!
Хай настане врешті-решт
мир і спокій первозданний,
бо на кладовищі хрест
2025.12.26
22:33
Стільки народ мій мудрості втілив у приказки й прислів’я, що в дурнях залишатися якось уже й незручно. Ну, от хоча б: «Дозволь собаці лапу покласти на стіл,то він увесь захоче видертись». Або ж: «Зашморгом цей дивиться», «Добре говорить, а зле робить».
2025.12.26
22:25
Хоч родом з бувшого сторіччя,
хоч в розквіті в краю зима,
цілує вітерець обличчя
і ніжно-ніжно обійма.
Струна звучить в душі сердечно,
на подих вплинула сльоза,
тремтить в руці рука безпечна,
хоч в розквіті в краю зима,
цілує вітерець обличчя
і ніжно-ніжно обійма.
Струна звучить в душі сердечно,
на подих вплинула сльоза,
тремтить в руці рука безпечна,
2025.12.26
17:24
Сніжить, світлішає у сірім світі.
Сніжинки витанцьовують у лад.
У дирижера- грудня певний такт.
Білішає примерзле з ночі віття.
Оновлення землі з старим графітом,
Бо справжній сніг, неначе чистий клад.
Сніжить, світлішає у сірім світі.
Сніжинки витанцьовують у лад.
У дирижера- грудня певний такт.
Білішає примерзле з ночі віття.
Оновлення землі з старим графітом,
Бо справжній сніг, неначе чистий клад.
Сніжить, світлішає у сірім світі.
2025.12.26
15:11
З віконня ковзнувши, стрибайте собі
Промінчики Місяця, ви є часткою снива
в якому (іще інший хтось-то, як ти)
й усміхнене сяєво киває згори
Стрибайте, промінчики, я знаю, я чув
ніби сходи небесні до пекла утечуть
і наша гординя – знамення падінь
Промінчики Місяця, ви є часткою снива
в якому (іще інший хтось-то, як ти)
й усміхнене сяєво киває згори
Стрибайте, промінчики, я знаю, я чув
ніби сходи небесні до пекла утечуть
і наша гординя – знамення падінь
2025.12.26
15:03
Приваблюють чужі жінки? —
Красиві, вишукані, свіжі,
одружені та незаміжні —
не доторкнутися руки.
В їх погляді і крутизна,
і незбагненність магнетична,
хода і усмішка незвична
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Красиві, вишукані, свіжі,
одружені та незаміжні —
не доторкнутися руки.
В їх погляді і крутизна,
і незбагненність магнетична,
хода і усмішка незвична
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Проза
/
Батальйон смерті
Завірюха та Різдво
Однією з точок за межами зеленого паркану, на яку щоденно відправляли караул, була так звана «Пира». Вона являла собою кілька підземних бункерів, караулку та кілька складів серед безмежного дрімучого лісу. Ще була якась польова кухня, антени, що стирчали в небо (пролітаючи біля яких ворони інколи падали чомусь замертво) та колючий дріт. За кілька кілометрів від цієї «точки» було село з угро-фінською назвою Пира сам вигляд якого наводив на душу «зелену безпросвітну нудьгу» яка можлива тільки в глибинці неозорої Московії - почорнілі напівгнилі «ізби», люди-тіні в якихось чорних тілогрійках, сумні білокорі берези. І вічно сіре небо над всім цим. Можливо небо бувало і яскравим, блакитним але мені бачити його таким не довелось. Служба взимку там вважалась каторгою. На дворі морозище (іноді більше сорока градусів морозу), снігу по самі вуха. У бункерах – просто холодильник, в караулці ледве вище нуля, іноді вода в чайнику замерзає, пічка ледве-ледве гріє… Зате влітку туди рвалися всі – вольниця! Влітку мені так потрапити на «Пиру» і не пощастило. А так хотілось помилуватись лісом, травою, квітами. Зате взимку туди мене посилали регулярно. Караул взимку на «Пирі» це щось. Особливо коли здіймалась пурга. Солдат після двох годин стовбичення та топтання на морозі під пронизливим вітром нагадував сніговика – подертий кожух обліплений снігом, обличчя вкрите памороззю, з носа інколи висять бурульки, автомат примерз до кожуха і вкритий кригою (як з нього можна було б стріляти при потребі – не уявляю). Після повернення в караулку солдат буквально відтаював як відтаювали мамонти з вічної мерзлоти. Автомат від кожуха віддирали і ставили біля пічки розморожуватись. Найгірше було з руками (особливо коли вони примерзали до автомата) – руки не слухались, не відчувались, коли починали розмерзатись - нестерпно боліли. Розморожувати їх треба було поступово. Головне на «Пирі» – не отримати обмороження. Людям з південних країв було взагалі нестерпно. Черговий раз випало мені їхати на «Пиру» в караул саме на Різдво. Про Різдво я завжди пам’ятав – навіть в «батальйоні смерті» в ті роки – коли будь-які релігійні слова переслідувались. В одного солдата знайшли хрестик – за це його покарали і ще довго потім «проробляли» як політично «непідкованого». Ще в студентській іпостасі вислуховував я періодично фрази – не дай Бог на Різдво побачать у вас в кімнаті ялинку – з університету тут же виключать. Тому Різдво я святкував виключно в душі. Я їхав в машині з іншими солдатами у вбогій сірій шинелі стискаючи руками автомат і думав – завтра Різдво. І буде нині Ніч перед Різдвом. Майже за Гоголем. Ліс зустрів нас завірюхою. Крім різдвяного морозища здійнялась пурга. На пост заступив я тоді, коли на дрімучі гіперборейські ліси впала ніч – тьма безпросвітна. Хотілося, звісно, різдвяної зірки в небі, але над головою була або біла імла завірюхи або (коли вітер стихав) чорна безодня. Сніг під ногами рипів – голосно і різко, вітер жбурляв в обличчя сніг. Годинника в мене не було, я швидко втратив відчуття часу, холод перестав відчуватися – симптоми тривожні – я зрозумів, що замерзаю. Щоб не перетворитися на крижану брилу яку швидко занесе снігом я почав якомога швидше рухатись вздовж «колючки» та складів намотуючи кола по втоптаній стежині яку освітлювали тьмяні ліхтарі. Я забув про оточуючий світ – я думав про Бога. Про Христа, що прийшов у світ пояснити людям істину. Але його ніхто не зрозумів. Ніколи ні до ні після цього я не переживав такого глибокого релігійного почуття як в ту ніч. Повітря дзвеніло. Той знає це відчуття - дзвонів морозу, хто блукав по зимовій тайзі. Небо наді мною розверзлося, я відчув себе самотньою піщинкою, що летить у безодні Всесвіту. І там, звідти, з нескінченного провалля Космосу на мене дивився Бог. Не як суддя моїх вчинків, не як режисер на актора, а як порадник і друг. І звертався до мене простими словами про Шлях довжиною в життя. З лісу почулося виття. Це частково повернуло мене на Землю з польоту через простір Галактики. За «колючкою» промайнули тіні. Це були сіроманці. Я лише встиг подумати, що автомат примерз до кожуха і вкрився кригою, замерзлі руки не слухались і не рухались – навряд чи я зможу стріляти якщо ці голодні створіння нападуть, як одна сіра постать підбігла до колючки впритул і завмерла. Між нами було менше метра відстані, розділяв тільки колючий дріт. Я побачив пару блискучих чорних очей – розумних і насторожених. Око-в-око. Два хижака дивились однин на одного – один вільний, інший лише з мрією про свободу – свою і свого народу. І за кожним полюють – тільки різні мисливці. І кожному – життя лише гра, але гра за свою зграю. Схоже вовк це теж зрозумів – подивившись на мене хвилину він розвернувся і помчав в глибини зимового лісу. Я продовжував блукати і топтати білий сніг. Раптом помітив, що колір неба змінився – світлішав, а потім став рожевим. Прийшов ранок Різдва. Виявляється про мене забули, заснули всі в караулці притулившись до теплої пічки – а я цілу ніч блукав серед морозу і пурги. Як я не замерз – не знаю. Я не дістав навіть обморожень. Прийшла здивована зміна: «Ми думали, що ти пішов спати…» Смішні. Вони не знали, що цю ніч я розмовляв з Богом.
(Написано на основі реальних подій 1983-1985 років)
2010
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Завірюха та Різдво
«Північ кришить метал, але шкодує скло…»
(Й. Бродський)
Однією з точок за межами зеленого паркану, на яку щоденно відправляли караул, була так звана «Пира». Вона являла собою кілька підземних бункерів, караулку та кілька складів серед безмежного дрімучого лісу. Ще була якась польова кухня, антени, що стирчали в небо (пролітаючи біля яких ворони інколи падали чомусь замертво) та колючий дріт. За кілька кілометрів від цієї «точки» було село з угро-фінською назвою Пира сам вигляд якого наводив на душу «зелену безпросвітну нудьгу» яка можлива тільки в глибинці неозорої Московії - почорнілі напівгнилі «ізби», люди-тіні в якихось чорних тілогрійках, сумні білокорі берези. І вічно сіре небо над всім цим. Можливо небо бувало і яскравим, блакитним але мені бачити його таким не довелось. Служба взимку там вважалась каторгою. На дворі морозище (іноді більше сорока градусів морозу), снігу по самі вуха. У бункерах – просто холодильник, в караулці ледве вище нуля, іноді вода в чайнику замерзає, пічка ледве-ледве гріє… Зате влітку туди рвалися всі – вольниця! Влітку мені так потрапити на «Пиру» і не пощастило. А так хотілось помилуватись лісом, травою, квітами. Зате взимку туди мене посилали регулярно. Караул взимку на «Пирі» це щось. Особливо коли здіймалась пурга. Солдат після двох годин стовбичення та топтання на морозі під пронизливим вітром нагадував сніговика – подертий кожух обліплений снігом, обличчя вкрите памороззю, з носа інколи висять бурульки, автомат примерз до кожуха і вкритий кригою (як з нього можна було б стріляти при потребі – не уявляю). Після повернення в караулку солдат буквально відтаював як відтаювали мамонти з вічної мерзлоти. Автомат від кожуха віддирали і ставили біля пічки розморожуватись. Найгірше було з руками (особливо коли вони примерзали до автомата) – руки не слухались, не відчувались, коли починали розмерзатись - нестерпно боліли. Розморожувати їх треба було поступово. Головне на «Пирі» – не отримати обмороження. Людям з південних країв було взагалі нестерпно. Черговий раз випало мені їхати на «Пиру» в караул саме на Різдво. Про Різдво я завжди пам’ятав – навіть в «батальйоні смерті» в ті роки – коли будь-які релігійні слова переслідувались. В одного солдата знайшли хрестик – за це його покарали і ще довго потім «проробляли» як політично «непідкованого». Ще в студентській іпостасі вислуховував я періодично фрази – не дай Бог на Різдво побачать у вас в кімнаті ялинку – з університету тут же виключать. Тому Різдво я святкував виключно в душі. Я їхав в машині з іншими солдатами у вбогій сірій шинелі стискаючи руками автомат і думав – завтра Різдво. І буде нині Ніч перед Різдвом. Майже за Гоголем. Ліс зустрів нас завірюхою. Крім різдвяного морозища здійнялась пурга. На пост заступив я тоді, коли на дрімучі гіперборейські ліси впала ніч – тьма безпросвітна. Хотілося, звісно, різдвяної зірки в небі, але над головою була або біла імла завірюхи або (коли вітер стихав) чорна безодня. Сніг під ногами рипів – голосно і різко, вітер жбурляв в обличчя сніг. Годинника в мене не було, я швидко втратив відчуття часу, холод перестав відчуватися – симптоми тривожні – я зрозумів, що замерзаю. Щоб не перетворитися на крижану брилу яку швидко занесе снігом я почав якомога швидше рухатись вздовж «колючки» та складів намотуючи кола по втоптаній стежині яку освітлювали тьмяні ліхтарі. Я забув про оточуючий світ – я думав про Бога. Про Христа, що прийшов у світ пояснити людям істину. Але його ніхто не зрозумів. Ніколи ні до ні після цього я не переживав такого глибокого релігійного почуття як в ту ніч. Повітря дзвеніло. Той знає це відчуття - дзвонів морозу, хто блукав по зимовій тайзі. Небо наді мною розверзлося, я відчув себе самотньою піщинкою, що летить у безодні Всесвіту. І там, звідти, з нескінченного провалля Космосу на мене дивився Бог. Не як суддя моїх вчинків, не як режисер на актора, а як порадник і друг. І звертався до мене простими словами про Шлях довжиною в життя. З лісу почулося виття. Це частково повернуло мене на Землю з польоту через простір Галактики. За «колючкою» промайнули тіні. Це були сіроманці. Я лише встиг подумати, що автомат примерз до кожуха і вкрився кригою, замерзлі руки не слухались і не рухались – навряд чи я зможу стріляти якщо ці голодні створіння нападуть, як одна сіра постать підбігла до колючки впритул і завмерла. Між нами було менше метра відстані, розділяв тільки колючий дріт. Я побачив пару блискучих чорних очей – розумних і насторожених. Око-в-око. Два хижака дивились однин на одного – один вільний, інший лише з мрією про свободу – свою і свого народу. І за кожним полюють – тільки різні мисливці. І кожному – життя лише гра, але гра за свою зграю. Схоже вовк це теж зрозумів – подивившись на мене хвилину він розвернувся і помчав в глибини зимового лісу. Я продовжував блукати і топтати білий сніг. Раптом помітив, що колір неба змінився – світлішав, а потім став рожевим. Прийшов ранок Різдва. Виявляється про мене забули, заснули всі в караулці притулившись до теплої пічки – а я цілу ніч блукав серед морозу і пурги. Як я не замерз – не знаю. Я не дістав навіть обморожень. Прийшла здивована зміна: «Ми думали, що ти пішов спати…» Смішні. Вони не знали, що цю ніч я розмовляв з Богом.(Написано на основі реальних подій 1983-1985 років)
2010
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
