Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.22
07:39
Жовтавий вихор знявся із дерев
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в даль прощальний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені спо
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в даль прощальний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені спо
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Проза
/
Батальйон смерті
Тінь великого воєводи
Різні події ворохобили «батальйон смерті», вносили неспокій в його і без того тривожне буття. Проте, одна з подій виглядала як подія космічного масштабу, носила характер біблійного епосу. Йдеться про смерть маршала У. (Написав це і подумав – звучить як епізод буття китайської народної армії часів Мао). Вість про смерть правителів і імператорів неодноразово в той час приходила в N-ську військову частину – це ж була епоха великих поховань. Старих маразматиків один за одним тягнули на кладовище. Коли черговий раз при вході в казарму вішали портрет в траурній рамці так і хотілось сказати (хоча б пошепки): «Носити Вам і не переносити!» Про ставлення до правителів які відходили у безодню небуття там – за межами зеленого паркану доносились до нас лише уривки чи то фраз чи то епізодів історії совка. «А я горілку андроповку так і не спробував – навіть і не знаю яка вона на смак…» - це репліка солдата біля портрета. Для нього цей напій був сенсом буття. Час і правителі вимірювались по тонкощах смаку прозорого хмільного напою. Почувши це я зрозумів, що існують сфери людської свідомості які для мене назавжди лишаться загадкою як міфічна Terra incognita. «А знаєш, після нагородження Черненко якимось там орденом люди на вулицях купляли газету «Правда» з портретом Черненко на першій сторінці і демонстративно запихали газету в урну – головою вниз…» Це вже репліка тет-а-тет від людини яка мені довіряла. «Ти що, здається радий???» - це знову репліка в мою адресу біля портрета в чорній рамці. Тільки від іншої людини. «Та ти що? Я сумую…. Як же без нього – пропадемо усі…» Але загалом поховання чергового імператора сприймалось вже як банальна подія. Можна було б очікувати, що відхід в порожнечу маршалу У – тодішнього міністра оборони великої та неозорої Піднебесної теж буде нудним епізодом сірих буднів. Але ж ні! Чутки почали повзти по казармі ще ввечері.
- Ти знаєш, У помер!
- Не може бути! Млинець! Тепер «дємбєля» не буде!*
- Ти що? «Дємбель» неминучий як прихід весни!
- Було вже так – «дємбєль» переносили на рік – так що служити ще тобі і служити…
Проте цим понурим чуткам, що лоскотали нерви солдатам майже ніхто не вірив. Але в глибині душі сидів страх – а раптом носити шинель доведеться зайвий рік??? Маршал У був для жовнірів особою культовою, напівміфічною, навіть фольклорною – маршал У періодично видавав наказ про звільнення в запас. Два рази нарік в казарму приходило тривожне очікування – а раптом він наказ не підпише? Періодично виголошували в казармі віршик (найбільш соковиті цитати, що стосуються жінок наводити не буду): «Спи, солдат, спокійної ночі, «дємбєль» став на день коротший…Хай присниться дім рідний, ….. пива діжка, горілки таз та У-ва наказ.» І тут раптом говорять, що маршал У помер! Це вселенська катастрофа! Хто підпише наказ?! І в атмосфері таких настроїв раптом пролунала команда: «Батальйон! Шикуватись на плацу!» Плац. Завмерли лави. Солдати, прапорщики, офіцери напружено чекають комбата – майора Г. Зараз він вийде чеканячи крок і металевим дзвінким голосом буде віддавати команди. Слід зазначити, що майор Г. був єдиним офіцером в частині якого я поважав – його ніколи не бачили п’яним (на відміну від інших офіцерів частини), він ніколи не лаявся нецензурними словами, ніколи не кричав на солдат (лише підвищував голос) тим паче ніколи не підіймав на солдат руку. Справляв враження офіцера ще тих – напівзабутих часів коли слово «честь» не була пустим звуком. Його боялись і поважали. Майор Г. – цей незламний комбат, людина зі сталі з’явився. Вийшов з дверей похитуючись і ледве ледве тримаючись на ногах попрямував до лав, до поглядів сотень очей, що були прикуті до нього.
- Батальйон!!! Струнко!!!
- Сол… Солдати і … Оф… і цери… - язик у нього заплітався. – Коротше… Наш тато рідний – цей – міністр оборони… Помер…
Потім раптом розвернувся і похитуючись пішов. Батальйон завмер. Це був шок. Ніхто з офіцерів не знав, що наказувати, що говори. Ніхто навіть не дав команди «Розійдись!» Офіцери якось переглянулись, по одному покинули лави і пішли. Потім розбрелись прапорщики. Солдати лишившись на плацу якось відчули, що світ перевернувся до гори ногами. Батальйон почав розповзатися з плацу як таргани розповзаються по шпарам у тихому мовчанні кухні коли приходить світанок. Я зрозумів, що служба на сьогодні відміняється і пішов на радіотелефонну станцію де якраз чергував мій друг – вірменин Г.Г. Крім того ця точка була чудовим спостережним пунктом подій – поруч черговий по частині, вхід до казарм, вище - штаб. Через якусь годину по частині почали тинятися п’яні офіцери. У стані абсолютної непридатності до служби. Потім понапивались всі прапорщики. До свинського стану. І нарешті, солдати побачивши, що пішов такий траур напилися так само. Всі без винятку. Останній хто напився так це караул (хоча їм то, їм то! – категорично!) Військова частина перетворилась на сукупність некерованих людей у формі які безцільно тинялись, падали і белькотіли щось незрозуміле. Єдиною тверезою людиною в батальйоні – цьому замкнутому самодостатньому світі лишився я. Тільки не сприйміть це як якесь самовихваляння! Просто в ті часи я вважав, що алкоголь це безперечне зло і не пив навіть пива. Омара Хайяма я тоді ще не читав, захоплювався різними східними віровченнями. Я ходив по частині – єдина твереза людина і дивився на це все. І це було моторошно. Світ сомнамбул, ляльок якими керує щось. Навіть не хтось, а саме щось. Світ божевільних людей. Мені здавалось, що напився не батальйон, а весь світ. Для солдата світ замикається в межах зеленого паркану. Все зовнішнє сприймається як абстракція. Нереальність. Казка про інший світ. І раптом цей замкнутий світ втратив глузд. Хоча – чи був він тут колись здоровий глузд? До реальності повернули голоси з кімнати чергового по частині:
- Ні, тов….аришу полковник, я тверезий, я службу несу…. Замполіта? Щщщас…
- Алооооо…. Майор Ф. у те леле….фона. Та що Ви… Та як – двох слів зв’язати не можу – я і більше слів зв’язати можу… Ось…
Через деякий час до батальйону приїхали чорна «Волга» з генералом і полковником. Проте ворота КПП їм ніхто не відчинив – чергові по КПП були не в стані не те що відчинити ворота але і підвестися на ноги. Довелось людям з лампасами і двома смужками на погонах в частину зайти, а не заїхати. Можете собі уявити цю картину – іде по частині «начальство» зі штабу гарнізону, а ніхто навіть на ногах не тримається… Я, звісно, сховався – ще бракувало, щоб вони побачили когось тверезого, когось хто випав з загального потоку буття. Звісно, я б крайнім і виявився: «Всі напилися, а він тверезий – підозріло…» Я думав буде величезний скандал. Але наступного дня – все тихо, «ша». Нібито нічого й не було. ЧП гарнізонного масштабу зам’яли. Нібито нічого не було. Цей день просто зник з пам’яті як ілюзія, як фантасмагорія якогось сну…
* - коли щось було погано, то солдати інколи говорили «млинець» - російською, звісно. Що таке «дємбєль» пояснити неможливо. Це треба відчути (було). Іноді «дємбєлем» називали осінь. Трусили дерево з жовтим листям і коли воно падало кричали: «Дємбєль!» Іноді весну – бачили першу прогалину серед снігу на весні і кричали «Дємбєль!» Іноді «дємбєлєм» називали собаку і кликали: «Дємбєль! Іди сюди!»
2010
(Написано на основі реальних подій 1983-1985 років)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Тінь великого воєводи
«Генерале! Я бився завжди, кругом,
Які б шанси не були примарні
Не потребую я зірки іншої
Крім тої, що у Вас на шапці…»
(Й. Бродський)
Різні події ворохобили «батальйон смерті», вносили неспокій в його і без того тривожне буття. Проте, одна з подій виглядала як подія космічного масштабу, носила характер біблійного епосу. Йдеться про смерть маршала У. (Написав це і подумав – звучить як епізод буття китайської народної армії часів Мао). Вість про смерть правителів і імператорів неодноразово в той час приходила в N-ську військову частину – це ж була епоха великих поховань. Старих маразматиків один за одним тягнули на кладовище. Коли черговий раз при вході в казарму вішали портрет в траурній рамці так і хотілось сказати (хоча б пошепки): «Носити Вам і не переносити!» Про ставлення до правителів які відходили у безодню небуття там – за межами зеленого паркану доносились до нас лише уривки чи то фраз чи то епізодів історії совка. «А я горілку андроповку так і не спробував – навіть і не знаю яка вона на смак…» - це репліка солдата біля портрета. Для нього цей напій був сенсом буття. Час і правителі вимірювались по тонкощах смаку прозорого хмільного напою. Почувши це я зрозумів, що існують сфери людської свідомості які для мене назавжди лишаться загадкою як міфічна Terra incognita. «А знаєш, після нагородження Черненко якимось там орденом люди на вулицях купляли газету «Правда» з портретом Черненко на першій сторінці і демонстративно запихали газету в урну – головою вниз…» Це вже репліка тет-а-тет від людини яка мені довіряла. «Ти що, здається радий???» - це знову репліка в мою адресу біля портрета в чорній рамці. Тільки від іншої людини. «Та ти що? Я сумую…. Як же без нього – пропадемо усі…» Але загалом поховання чергового імператора сприймалось вже як банальна подія. Можна було б очікувати, що відхід в порожнечу маршалу У – тодішнього міністра оборони великої та неозорої Піднебесної теж буде нудним епізодом сірих буднів. Але ж ні! Чутки почали повзти по казармі ще ввечері. - Ти знаєш, У помер!
- Не може бути! Млинець! Тепер «дємбєля» не буде!*
- Ти що? «Дємбель» неминучий як прихід весни!
- Було вже так – «дємбєль» переносили на рік – так що служити ще тобі і служити…
Проте цим понурим чуткам, що лоскотали нерви солдатам майже ніхто не вірив. Але в глибині душі сидів страх – а раптом носити шинель доведеться зайвий рік??? Маршал У був для жовнірів особою культовою, напівміфічною, навіть фольклорною – маршал У періодично видавав наказ про звільнення в запас. Два рази нарік в казарму приходило тривожне очікування – а раптом він наказ не підпише? Періодично виголошували в казармі віршик (найбільш соковиті цитати, що стосуються жінок наводити не буду): «Спи, солдат, спокійної ночі, «дємбєль» став на день коротший…Хай присниться дім рідний, ….. пива діжка, горілки таз та У-ва наказ.» І тут раптом говорять, що маршал У помер! Це вселенська катастрофа! Хто підпише наказ?! І в атмосфері таких настроїв раптом пролунала команда: «Батальйон! Шикуватись на плацу!» Плац. Завмерли лави. Солдати, прапорщики, офіцери напружено чекають комбата – майора Г. Зараз він вийде чеканячи крок і металевим дзвінким голосом буде віддавати команди. Слід зазначити, що майор Г. був єдиним офіцером в частині якого я поважав – його ніколи не бачили п’яним (на відміну від інших офіцерів частини), він ніколи не лаявся нецензурними словами, ніколи не кричав на солдат (лише підвищував голос) тим паче ніколи не підіймав на солдат руку. Справляв враження офіцера ще тих – напівзабутих часів коли слово «честь» не була пустим звуком. Його боялись і поважали. Майор Г. – цей незламний комбат, людина зі сталі з’явився. Вийшов з дверей похитуючись і ледве ледве тримаючись на ногах попрямував до лав, до поглядів сотень очей, що були прикуті до нього.
- Батальйон!!! Струнко!!!
- Сол… Солдати і … Оф… і цери… - язик у нього заплітався. – Коротше… Наш тато рідний – цей – міністр оборони… Помер…
Потім раптом розвернувся і похитуючись пішов. Батальйон завмер. Це був шок. Ніхто з офіцерів не знав, що наказувати, що говори. Ніхто навіть не дав команди «Розійдись!» Офіцери якось переглянулись, по одному покинули лави і пішли. Потім розбрелись прапорщики. Солдати лишившись на плацу якось відчули, що світ перевернувся до гори ногами. Батальйон почав розповзатися з плацу як таргани розповзаються по шпарам у тихому мовчанні кухні коли приходить світанок. Я зрозумів, що служба на сьогодні відміняється і пішов на радіотелефонну станцію де якраз чергував мій друг – вірменин Г.Г. Крім того ця точка була чудовим спостережним пунктом подій – поруч черговий по частині, вхід до казарм, вище - штаб. Через якусь годину по частині почали тинятися п’яні офіцери. У стані абсолютної непридатності до служби. Потім понапивались всі прапорщики. До свинського стану. І нарешті, солдати побачивши, що пішов такий траур напилися так само. Всі без винятку. Останній хто напився так це караул (хоча їм то, їм то! – категорично!) Військова частина перетворилась на сукупність некерованих людей у формі які безцільно тинялись, падали і белькотіли щось незрозуміле. Єдиною тверезою людиною в батальйоні – цьому замкнутому самодостатньому світі лишився я. Тільки не сприйміть це як якесь самовихваляння! Просто в ті часи я вважав, що алкоголь це безперечне зло і не пив навіть пива. Омара Хайяма я тоді ще не читав, захоплювався різними східними віровченнями. Я ходив по частині – єдина твереза людина і дивився на це все. І це було моторошно. Світ сомнамбул, ляльок якими керує щось. Навіть не хтось, а саме щось. Світ божевільних людей. Мені здавалось, що напився не батальйон, а весь світ. Для солдата світ замикається в межах зеленого паркану. Все зовнішнє сприймається як абстракція. Нереальність. Казка про інший світ. І раптом цей замкнутий світ втратив глузд. Хоча – чи був він тут колись здоровий глузд? До реальності повернули голоси з кімнати чергового по частині:
- Ні, тов….аришу полковник, я тверезий, я службу несу…. Замполіта? Щщщас…
- Алооооо…. Майор Ф. у те леле….фона. Та що Ви… Та як – двох слів зв’язати не можу – я і більше слів зв’язати можу… Ось…
Через деякий час до батальйону приїхали чорна «Волга» з генералом і полковником. Проте ворота КПП їм ніхто не відчинив – чергові по КПП були не в стані не те що відчинити ворота але і підвестися на ноги. Довелось людям з лампасами і двома смужками на погонах в частину зайти, а не заїхати. Можете собі уявити цю картину – іде по частині «начальство» зі штабу гарнізону, а ніхто навіть на ногах не тримається… Я, звісно, сховався – ще бракувало, щоб вони побачили когось тверезого, когось хто випав з загального потоку буття. Звісно, я б крайнім і виявився: «Всі напилися, а він тверезий – підозріло…» Я думав буде величезний скандал. Але наступного дня – все тихо, «ша». Нібито нічого й не було. ЧП гарнізонного масштабу зам’яли. Нібито нічого не було. Цей день просто зник з пам’яті як ілюзія, як фантасмагорія якогось сну…
* - коли щось було погано, то солдати інколи говорили «млинець» - російською, звісно. Що таке «дємбєль» пояснити неможливо. Це треба відчути (було). Іноді «дємбєлем» називали осінь. Трусили дерево з жовтим листям і коли воно падало кричали: «Дємбєль!» Іноді весну – бачили першу прогалину серед снігу на весні і кричали «Дємбєль!» Іноді «дємбєлєм» називали собаку і кликали: «Дємбєль! Іди сюди!»
2010
(Написано на основі реальних подій 1983-1985 років)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
