Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.29
07:10
Мов сонця промінь із туману,
З'явився спогад про кохану,
Яку з глибокої могили
Я повертати вже знесилів,
Адже, немов жіноча рима,
В моїх думках щомить незримо
Тремтить, колишеться, тріпоче
Вона й забутися не хоче...
З'явився спогад про кохану,
Яку з глибокої могили
Я повертати вже знесилів,
Адже, немов жіноча рима,
В моїх думках щомить незримо
Тремтить, колишеться, тріпоче
Вона й забутися не хоче...
2026.04.28
21:06
о так до ітаки
у напрямку линуть
одіссеї чи амфори
руни і тіні
безпілотні літаючі
пилососи усякі
бо там є ставки
є синки телемахи
у напрямку линуть
одіссеї чи амфори
руни і тіні
безпілотні літаючі
пилососи усякі
бо там є ставки
є синки телемахи
2026.04.28
19:57
Дорогий Артуре, сердечно тебе вітаю зі вступом в Національну спілку письменників України! Дуже пишаюся тобою і тим, що Ярослав Чорногуз і я дали тобі рекомендації, бо ти вартий того, щоб бути членом спільчанської родини. Твоя поезія викликає трепет в душі
2026.04.28
19:00
Далеко-далеко, де всюди вирують густі аромати сандалу,
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі легкі й невгамовні.
Далеко-
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі легкі й невгамовні.
Далеко-
2026.04.28
16:09
Незатійливо сонце пливе
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.
У зеніті щоденних висот,
У сліпучому образі диска
Це життя зоресвітній оплот
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.
У зеніті щоденних висот,
У сліпучому образі диска
Це життя зоресвітній оплот
2026.04.28
15:25
Вічний сум на образах.
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:
«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:
«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
2026.04.28
11:33
Човни з очерету! Волхви на човнах! -
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
2026.04.28
10:59
Небесна твердінь безмежна,
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
2026.04.28
10:56
Я люблю важливий час затишшя
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
2026.04.28
08:42
Весна. На вістрях пер пташини
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
2026.04.28
06:36
Мигочуть дні, мелькають тижні,
Потік років змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
Потік років змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
2026.04.28
00:31
Візьми мене, мов поїзд, на ходу,
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
2026.04.27
22:02
Чом такі трагічні лики,
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
2026.04.27
21:12
Пора вечірня тулиться до вікон,
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
2026.04.27
20:50
Як голова завертиться, на землю дивись, якщо вийде
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
Немає часу любити, і себе розкрити
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
Немає часу любити, і себе розкрити
2026.04.27
19:44
Тишина в місцині хирій.
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
2023.12.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Любов Карпенко (1949) /
Поеми
Скошене серце.
Контекст : скошене серце
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Скошене серце.
Скошене серце
(поема)
Світлій пам’яті
Павла та Меланії Шадури
А літній день, мов півень пелехатий,
Розправив крила і злетіти хоче.
День у зеніті – довго ще до ночі,
У різноквітті веселиться хата.
Бабуня все клопочеться в городі,
Бо любить, щоб ні жодної зілинки.
Вляглося сонце зручно на хмаринці,
На нього зирять соняшники гордо.
Вони в городі, ніби славні зодчі,
А кукурудза молитви шепоче.
Все у городі до розмов охоче…
Лиш у бабусі смутку повні очі.
Мені пізніше та печаль відкрилась,
Коли бабуся відлетіла в ірій.
Несла вони біди важенні гирі
І горе її серце надломило.
Сурмили в сурми сурмачі:
– Беріть сміливо калачі!
Ті калачі були гіркі –
На них наліплені зірки,
Червоні, ніби наша кров…
І сурмлять в сурми знов і знов,
І пропонують калачі.
Хто друзі з них, а хто – рвачі,
Не кожен може розпізнать
Ту «славну» рать.
Дідусю, чи у снах побачу Вас,
Заглибившись у Ваші страдні очі?
Були тоді страшні осінні ночі,
Коли Ви більше не прийшли до нас,
Бо упіймали, вислідили звірі.
Невже в могилі спить спокійно кат?
Бабусю з дітьми гнали, мов щенят,
Оселя враз навік осиротіла…
Плакала верба під частоколом
І любисток падав їм до ніг.
Як гонили дітлахів із двору,
Сивий дуб дивитися не міг.
Груша застогнала біля хати,
А від горя похилилась лобода.
Пригортала своїх діток мати,
І вповзала, як змія, біда.
Повнилась слізьми свята хлібина.
Стогін із бабусиних грудей…
Молотила люд страшна машина,
Кров безвинних запеклась на шинах,
Зникли в пащі тисячі смертей.
Дідусю, Ви наснитеся хоч раз,
Я поцілую спраглі Ваші губи.
Вас рано вклали в землю душогуби
І світ навік осиротів без Вас.
Зраджена правда за гратами,
Іудами та Пілатами
Розтерзана, закривавлена,
Брилою зверху придавлена,
Пересміяна, пересуджена,
До смертної кари присуджена.
Хоч вона в таборах закатована,
Та на вічне життя закодована.
Нездоланна, непереможена,
Хоч зачовгана, заяложена,
Незалякана, незнеможена,
Незнищенна, хоч і стриножена,
З гордо піднятою головою –
Непідкупних веде за собою.
Чесна, з добрими очима,
В неї – сам Бог за плечима.
«Злодіяння безчесні» –
Буде вирок Судді.
Ще на гострому лезі
Затанцюють «святі».
Замордована правда
Свій підніме бокал,
І відкрито, і радо
Кине погляд у зал.
Затремтять у безсиллі
Ці облудні вужі.
Рухнуть стіни ідилій,
Як думок міражі.
Якби зібрать отих усіх,
Що сплять тривожно в домовинах,
Щоб розказали нам про тих,
Хто в їхній смерті вічно винен,
Про тих розтерзаних, убитих,
Поглумлених у ріднім краї,
У краї-раї, де тополі,
Де солов’ї, де крапля волі
І крапля крові – вперемішку...
Де дід в степах ходив мій пішки,
За плугом, сіявши зерно.
Та полином зійшло воно,
Гірким, пекучим і болючим,
Бо дід пішов ген-ген за кручі.
Не сам пішов, з чужої волі.
Не взяв ні хліба, а ні солі...
Заламані за спину руки
І чорні постаті, як круки.
Хазяїн був він, той «куркуль»,
А для таких не жаль і куль.
Для них тайга, Владивосток –
Життя обірваний листок.
Броджу по дідовій землі,
По чорноземній тій ріллі,
Що пахне чебрецем і потом,
Там, де коріння мого роду.
Я все шукаю його слід
Багато днів, багато літ.
І горнеться полин до ніг,
І стелеться гіркий моріг,
І дзвони пам'яті гудуть
У чистім полі там і тут...
Дзвони усюди, дзвони скрізь… –
В ромашки повні очі сліз.
Спіткнувся день об стоголосий біль.
Скотилось сонце в лоно смутку долі..
Ви полягли у тій гіркій неволі,
А я на вашім незнищеннім полі
Все сію зерна, а збираю сіль,
Пекучу сіль, гарячу, мов сльоза,
Гірку, мов полини у нашім долі.
Ламає руки на вітрах тополя.
Нехай на все господня буде воля
Аби не повторилася гроза.
(поема)
Світлій пам’яті
Павла та Меланії Шадури
А літній день, мов півень пелехатий,
Розправив крила і злетіти хоче.
День у зеніті – довго ще до ночі,
У різноквітті веселиться хата.
Бабуня все клопочеться в городі,
Бо любить, щоб ні жодної зілинки.
Вляглося сонце зручно на хмаринці,
На нього зирять соняшники гордо.
Вони в городі, ніби славні зодчі,
А кукурудза молитви шепоче.
Все у городі до розмов охоче…
Лиш у бабусі смутку повні очі.
Мені пізніше та печаль відкрилась,
Коли бабуся відлетіла в ірій.
Несла вони біди важенні гирі
І горе її серце надломило.
Сурмили в сурми сурмачі:
– Беріть сміливо калачі!
Ті калачі були гіркі –
На них наліплені зірки,
Червоні, ніби наша кров…
І сурмлять в сурми знов і знов,
І пропонують калачі.
Хто друзі з них, а хто – рвачі,
Не кожен може розпізнать
Ту «славну» рать.
Дідусю, чи у снах побачу Вас,
Заглибившись у Ваші страдні очі?
Були тоді страшні осінні ночі,
Коли Ви більше не прийшли до нас,
Бо упіймали, вислідили звірі.
Невже в могилі спить спокійно кат?
Бабусю з дітьми гнали, мов щенят,
Оселя враз навік осиротіла…
Плакала верба під частоколом
І любисток падав їм до ніг.
Як гонили дітлахів із двору,
Сивий дуб дивитися не міг.
Груша застогнала біля хати,
А від горя похилилась лобода.
Пригортала своїх діток мати,
І вповзала, як змія, біда.
Повнилась слізьми свята хлібина.
Стогін із бабусиних грудей…
Молотила люд страшна машина,
Кров безвинних запеклась на шинах,
Зникли в пащі тисячі смертей.
Дідусю, Ви наснитеся хоч раз,
Я поцілую спраглі Ваші губи.
Вас рано вклали в землю душогуби
І світ навік осиротів без Вас.
Зраджена правда за гратами,
Іудами та Пілатами
Розтерзана, закривавлена,
Брилою зверху придавлена,
Пересміяна, пересуджена,
До смертної кари присуджена.
Хоч вона в таборах закатована,
Та на вічне життя закодована.
Нездоланна, непереможена,
Хоч зачовгана, заяложена,
Незалякана, незнеможена,
Незнищенна, хоч і стриножена,
З гордо піднятою головою –
Непідкупних веде за собою.
Чесна, з добрими очима,
В неї – сам Бог за плечима.
«Злодіяння безчесні» –
Буде вирок Судді.
Ще на гострому лезі
Затанцюють «святі».
Замордована правда
Свій підніме бокал,
І відкрито, і радо
Кине погляд у зал.
Затремтять у безсиллі
Ці облудні вужі.
Рухнуть стіни ідилій,
Як думок міражі.
Якби зібрать отих усіх,
Що сплять тривожно в домовинах,
Щоб розказали нам про тих,
Хто в їхній смерті вічно винен,
Про тих розтерзаних, убитих,
Поглумлених у ріднім краї,
У краї-раї, де тополі,
Де солов’ї, де крапля волі
І крапля крові – вперемішку...
Де дід в степах ходив мій пішки,
За плугом, сіявши зерно.
Та полином зійшло воно,
Гірким, пекучим і болючим,
Бо дід пішов ген-ген за кручі.
Не сам пішов, з чужої волі.
Не взяв ні хліба, а ні солі...
Заламані за спину руки
І чорні постаті, як круки.
Хазяїн був він, той «куркуль»,
А для таких не жаль і куль.
Для них тайга, Владивосток –
Життя обірваний листок.
Броджу по дідовій землі,
По чорноземній тій ріллі,
Що пахне чебрецем і потом,
Там, де коріння мого роду.
Я все шукаю його слід
Багато днів, багато літ.
І горнеться полин до ніг,
І стелеться гіркий моріг,
І дзвони пам'яті гудуть
У чистім полі там і тут...
Дзвони усюди, дзвони скрізь… –
В ромашки повні очі сліз.
Спіткнувся день об стоголосий біль.
Скотилось сонце в лоно смутку долі..
Ви полягли у тій гіркій неволі,
А я на вашім незнищеннім полі
Все сію зерна, а збираю сіль,
Пекучу сіль, гарячу, мов сльоза,
Гірку, мов полини у нашім долі.
Ламає руки на вітрах тополя.
Нехай на все господня буде воля
Аби не повторилася гроза.
Контекст : скошене серце
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
