У жовтому світлі нічних ліхтарів
вулиця – порожня й німа:
ні перехожих, ані птахів –
нікого ніде нема.

Отруйно-зелені крони осик
клякнуть під очима ламп.
Мов декорація, мертве усе
в сяйві уявних рамп.

Освітлені вікна, та в них – ні душі,
хоч би промайнула тінь.
І моторошно стає на душі –
бо пусто, куди не кинь.

Здалося мені, що ось прийду в дім,
а і в ньому – нікого теж.
Тиша у вухах гуркоче, як грім, –
стерильна тиша без меж.

І порожнечею телеефір
зяє, ніби прірва вночі.
І з телефонів на кожен набір –
автовідповідачі.

І згадую я, що все було так
Завжди (це ж зрозуміла річ!).
В цілому світі я – одинак
уже мільйони сторіч.
На мертвій планеті, мов на кораблі,
мчу повз такі ж мертві світи.
І вже довічна ніч на Землі,
і сонцю вже не зійти.

2008