Крапля ритуального бою

Опубліковано Anonymous в пт, 09/24/2010 - 00:06.
• Критика
Погорецький Володимир. Шураві: Поезії. – Тернопіль: Астон, 2010. – 80 с.

Поезії Володимира Погорецького вирізняються сакральністю та ритуальним ліризмом. Збірка багата на неологізми: «серцеквіти», «сонцебрів’я», «розвидень», «понадрання», «сонцеквіт», що робить її оригінальною. Кожен рядок несе певне смислове навантаження: «Здійнялось сіре сонце феєрверком/ І згасло на небеснім рукаві,/ На кладовищі гір під вечір смеркли/ Тіла пополотнілих шураві». Вірші образні, тому, як формально так і змістово, створюють новий архетип творчості поета. Мотив кохання на тлі війни гармонійно поєднується з Божественним зачаруванням природою: «Цілував апельсинові груди,/ Що тремтіли від зваби самі./ Танцював попід вікнами грудень/ І молилися ночі німі».
Відчуття духу війни теплиться у кожному вірші: «В долонях могилу розриту/ Ховає колючий бур’ян». І все ж ліричний герой вірить, що «нове життя народиться з роси, -/ Старе загубиться в розвіяній полові», бо всупереч усяких заборон «смерть розставляє акценти». Цікаво висвітлено архетип матері-вдови: «Оцей світанок, витканий із сліз./ Он пам’ять розпустила коси сиві/ І котить понадсвіттям віз». Сльоза матері – найщиріша: «На кладовищі квітнуть сльози мами,/ Зігнули світлі голови хрести».
Кожен шураві має свою афганську стежину, бо «цвіте годинник долі на лиці,/ Як повний місяць і пісень, і злата». Доля зрідка нагороджує сповна, адже здебільшого «в лаврових вінках – короновані тіні…». А світ увесь схожий на «мертвого лебедя», що «стоїть і споглядає власний труп».
І все ж невимовне щастя охоплювало солдата, якому пощастило повернутися додому: «Кохана, ось ми вже вдома./ Узори доріг і втома/ Туманом чи цвітом білим/ На грішну цю землю сіли.»…