Володимир Погорецький — член Національної спілки письменників, член Національної спілки журналістів України, головний редактор літературно-мистецького та громадсько-публіцистичного журналу “Золота пектораль”, кавалер ордена “За заслуги” ІІІ ступеня, автор та упорядник поетичних і прозових книжок, зокрема “Афганістан. Книга пам’яті. Тернопільська область” (2002), “Обпалені війною” (2009), на сторінках яких ідеться про долю учасників бойових дій в Афганістані. Участь в афганській війні брав і В. Погорецький, який щиро зізнається: “Афган засів у моєму серці глибоко і назавжди”. Цей вислів добре знають і його друзі-“афганці”, й колеги.

— Пане Володимире, розкажіть про себе.
— Народився, вчився, одружився… Якщо бути серйозним, то за плечима прожитих літ — навчання у Полівецькій (родинному селі) восьмирічній школі, Джуринській десятирічці, строкова віськова служба в Афганістані, студії в медичному та Богословському інститутах, журналістика, письменницька праця й суцвіття усіляких проблем і клопотів, зрідка — сонячних переливів із густого перевесла чи вервечки прожитих днів.

— Чи легко сьогодні у провінційному містечку бути письменником, редактором і журналістом водночас?
— Легко працювати з творчими особистостями, хоч здебільшого деякі митці мають здатність рано чи пізно “слабувати” на “зіркову хворобу”, мають великі амбіції, вразливі душі тощо, а з місцевою владою співпрацювати важко: щедрість провладних мужів вимірюється самими обіцянками — допоможемо, посприяємо, підтримаємо і т. ін.
Мені в Чорткові, якщо бути об’єктивним, не вистачає простору, аби втілити у життя всі творчі задуми й проекти. Але й відчуття провінційності, меншовартості нема. Технічні можливості сьогодення, тобто комунікації новітньої доби дають змогу щодня спілкуватися з письменниками, які живуть у різних закутинах країни. Своїх сусідів бачу і чую рідше, ніж декого із письменницького братства.

— Як виникла ідея видавати нині вже популярний журнал “Золота пектораль”?
— Десь зо три роки тому мене обпекли слова, які прочитав в одному із чисел журналу “Ятрань”: “На сором нашим колегам з Тернопільської обласної організації НСПУ, вони досі не мають свого журналу”. Так висловився про тернопільських колег головний редактор часопису Сергій Ткаченко — член НСПУ, поет, перекладач, науковець, публіцист, співробітник Секретаріату Організації Об’єднаних Націй (Нью-Йорк). Ці слова збурили мою кров, так засіялися смутком на денці серця, що вирішив започаткувати новий літературно-мистецький журнал. Це був 2007 рік. Перший підтримав мене Євген Баран — український літературознавець і критик, доцент Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, нині він ще й голова Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України, заступник головного редактора журналу “Золота пектораль”.
Так сталося, що Джуринська десятирічка (Чортківщина) виховала трьох членів Національної спілки письменників України — Нестора Чира, який живе у Надвірній, йому, до речі, 12 березня виповнився 71 рік, Євгена Барана й мене. Наші шляхи з Євгеном в юності не перетиналися, бо він на шість років старший від мене. Але Євгенова мати викладала в школі українську мову і літературу, була моїм класним керівником. Мабуть, любов до української літератури прийшла до нас крізь світогляд цієї мудрої доброї вчительки. Родом із Чортківщини Теодозія Зарівна та Степан Сапеляк (лауреат Шевченківської премії) — яскраві поети, також члени редколегії журналу.
Хто допомагає творити журнал? Велика, як завжди кажу авторам, пекторалівська родина — письменники, поети, художники, перекладачі, публіцисти… Журнал підтримують місцеві меценати. Виходить він під крилом Тернопільської ОО НСПУ, друкується у видавництві “Астон” у Тернополі. Правда, хочеться, щоб у нашій області була чітко вибудувана журнальна політика, затверджена програма на підтримку книгодрукування, відродження культурних та історичних надбань краю. Судіть самі: у сусідній Івано-Франківській області щороку на книговидання надають близько 500 тис. грн, а в нас — якась мізерія, і то не зрозуміло, якої художньої вартості книжки фінансують, іноді до них Спілка письменників не має жодного стосунку. На івано-франківський щоквартальний літературний журнал “Перевал” з обласного бюджету виділяють більш як 100 тисяч гривень, а в нас — дуля з маком. Ось і народжуються там, а не в нас: іздрики, прохаськи, єшкілєви… Я вже якось казав жартома голові нашої обласної письменницької організації Євгенові Безкоровайному, що треба всю тернопільську владобратію відвезти в Івано-Франківськ, щоб вони перейняли досвід у тамтешніх керівників, в який спосіб допомагати письменникам. Хоч нещодавно, дослівно не пам’ятаю, голова облради Олексій Кайда на запитання чи то заувагу журналіста, що велику суму грошей облраді закладають на видання якогось словника чи енциклопедії, — одне слово, йшлося про фінансування книжкового проекту — слушно зауважив, що економічна криза мине за рік-другий, а духовна розтягнеться на десятиліття. Добре було б ці слова підкріпити матеріально.

— Де можна знайти ваш часопис?
— У Тернопільській обласній організації НСПУ, Чорткові, письменницьких організаціях інших обласних центрів. Гадаю, що найближчим часом домовимося з обласним керівництвом Торгпреси про реалізацію журналу через кіоски в усіх районах нашої області. У Львові хочеться відкрити сайт “Золотої пекторалі” до середини травня, коли у Чорткові відбуватиметься Всеукраїнська книжкова толока, яку організовує наш часопис.

— Творчість яких авторів “живе” на сторінках “Золотої пекторалі” й чиї літературні твори викликають найбільшу зацікавленість?
— У редколегії журналу — знані українські письменники, серед них п’ять Шевченківських лауреатів: Михайло Слабошпицький, Тарас Федюк, Степан Сапеляк, Василь Слапчук, Павло Гірник, а також представники красного письменства — Євген Баран, Ігор Павлюк, Теодозія Зарівна, Степан Процюк, Петро Сорока, Богдан Бастюк, Борис Щавурський, Ярослав Павуляк, Олександр Гордон, Йосип Свіжак (відповідальний секретар), Нестор Чир. Авторитет і довіра до журналу читачів і авторів у головного редактора на першому місці. Друкує журнал твори Марії Матіос, Тараса Федюка, Володимира Єшкілєва, багатьох інших талановитих авторів.
“Золота пектораль” — не провінційний журнал ні за рівнем, ні за наповненістю. Він зібрав найкраще, що є в Україні, хоч не орієнтується на певний напрям, течію. Автуру обираємо з тих, хто може запропонувати твір, цікавий широкому колу читачів.

— У нашому краї відомі й книжки (упорядником і редактором яких є Ви) про долі учасників бойових дій в Афганістані.
— Так, також я ініціатор спорудження у Чорткові меморіалу пам’яті полеглим на афганській війні землякам. Сподіваюся, що ми зможемо завершити його восени цього року. Ще в Афганістані я пообіцяв собі, що як повернуся додому із того пекла, то побудую церкву на прославу Пресвятої Богородиці й пам’ятник полеглим “афганцям”. Районна організація УСВА (голова М. Заблоцький) докладає великих зусиль, аби найближчим часом у Чорткові були відкриті й освячені каплиця та скульптурне зображення Богородиці, яка покриває пораненого солдата — воїна-“афганця”. Солодким щемом наповнюється серце від думки, що баня каплиці буде вкрита тією бляхою, що і собор Зарваницької Матері Божої, яку пожертвував о. Володимир Фірман, економ Тернопільської єпархії, настоятель Зарваницького храму, зрозумівши мої бажання. Свого часу я написав нарис “До стіп Зарваницької Матері Божої”, який вже кілька разів перевидавався окремою книжкою і його з радістю читають усі прочани. До речі, мій старший брат о. Василь Погорецький — священик, доктор теологічних наук, ведучий рубрики “Духовні обереги” у журналі “Золота пектораль”.

— Які у Вас творчі плани? Чим хотілося б подивувати своїх прихильників та українського читача?
— Готуюся до Всеукраїнської книжкової толоки, яка відбудеться на території Чортківського педагогічного училища ім. О. Барвінського, готую чергове число журналу і нову поетичну збірку, яку презентуватиму на книжковій толоці, працюю над прозовою книжкою тощо. Але на все свій час, тож деяких таємниць не розкриватиму.

Спілкувалася
Тетяна БУДАР