
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.07
21:55
Я розгубив 175 см
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
2025.08.07
19:20
Здавалось, - відбуяло, одболіло
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені у глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені у глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
2025.08.07
19:04
Москалі були брехливі завжди і зрадливі.
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
2025.08.07
16:29
Із Бориса Заходера
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
2025.08.07
02:13
Мої палкі, згорьовані присвяти
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
2025.08.06
22:01
Пошуки себе тривають
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
2025.08.06
21:25
Великі провидці, які збиралися провіщати долю людства, не годні зі своєю долею розібратися.
Кількість людей, які все знають, на порядок перевищує кількість людей, які все вміють.
На великі обіцянки клюють навіть краще, ніж на великі гроші.
Колиш
2025.08.06
11:19
Із Бориса Заходера
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
2025.08.06
00:36
Життя – коротка мить свідома,
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
2025.08.05
23:17
Домовина - не дім, а притулок
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
2025.08.05
21:25
Зниклої колишньої дівчини
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
2025.08.05
20:32
На Ярославовім Валу
Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.
В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.
В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
2025.08.05
16:04
по полю-овиду без краю
прошкує серпень навмання
у небі серце-птах літає
хрустить під стопами стерня
у чубі ще сюркоче літо
а в оці сонячний садок
все манить з піль перелетіти
прошкує серпень навмання
у небі серце-птах літає
хрустить під стопами стерня
у чубі ще сюркоче літо
а в оці сонячний садок
все манить з піль перелетіти
2025.08.05
14:37
Із Бориса Заходера
Жив на світі
пес собачий.
Був у нього
ніс собачий,
хвіст собачий,
зріст собачий,
Жив на світі
пес собачий.
Був у нього
ніс собачий,
хвіст собачий,
зріст собачий,
2025.08.05
11:11
Хильни за працюючий піпол
Тих які уродились ніким
Пиймо ще за добро і за лихо
Чарку ще за оцю земну сіль
Помолися за простих піхотинців
За їх подвигання важкі
Діточок а також дружин їхніх
Тих які уродились ніким
Пиймо ще за добро і за лихо
Чарку ще за оцю земну сіль
Помолися за простих піхотинців
За їх подвигання важкі
Діточок а також дружин їхніх
2025.08.04
21:42
Прощальна засмага на пляжі -
Останній осінній прибій,
Що тихо й незаймано ляже
На плечі жінок без надій.
Прощальний цілунок природи,
Що лине у безвість, як знак,
Який прокричить у пологах
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останній осінній прибій,
Що тихо й незаймано ляже
На плечі жінок без надій.
Прощальний цілунок природи,
Що лине у безвість, як знак,
Який прокричить у пологах
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Марія Гончаренко (1943) /
Проза
ВОНА
Цієї весни вона одягла плащ старшої сестри, який висів у шафі вже чотири роки. Він був довгий (три сестри любили таке вбрання, у ньому вони видавалися занесеними у цей час з минулого). В її душі відновилася рівновага всіх структур, зрушеними двома смертями - спочатку батька, а рівно за тиждень – старшої сестри. Зрушення було глибоке, воно відбувалося повільно, протягом кількох років перед тим холодним груднем.
Тепер вона знову врівноважила свої плани. Вона з н а л а. Що знала? В с е. Все, що треба, щоби жити ч и с т о. Душа її була спокійна. Це не був штиль моря, коли й легкий вітерець може збрижити його поверхню – ні, це був спокій отої вселенської порожнечи, в якій незбагненно для людського розуму оберталися планети, зривалися зірки, пронизували повітряний простір і падали не падаючи, планети рихтувалися в стрімкі лінії і загрожували Землі, але нічого не ставалося – бо то в с е був п о р я д о к. Так і в її душі утворився Спокій, в якому шаленіло життя в усіх своїх відтінках – драматичних, веселих, смішних, та у потаємних глибинах душі вона жила спокійним відчуттям безкінечності.
Прокидаючись серед ночі вона лежала горілиць і розглядала небо, проглядала його крізь всі чотири шари залізобетонних перекриттів і зроблений нарешті такий логічний у цьому кліматі двосхилий дах дев’ятиповерхового будинку. Зорі сяяли так, як колись над зануреним у сон Копачевим. Тонкий місяць, мов те вітрильце на невидимому серед ночі човні, спокійно плив занурюючись у хмари і виринаючи. Все було сповнене тишею і навіть цвіркуна не було чути. Під лампадкою у кутку тихо гомоніли два брати. Їхня розмова про те, як ліпше ставити церкву на три верхи, набрала рис Таємної Вечері з тим невловимим вселенським змістом. Час од часу розгойдувалися їхніми могутніми тінями стіни у рушниках – і тоді, здавалося, аж поскрипують жердки, на яких висіли рядна і одяг, зблискували очима грізних богів тьмяні ікони, скупчені у східному кутку; пахтіла теплом велика піч, біля якої тихо стояли лискучі рогачі. Ці одвічні елементи створювали простір кожної хати – без них нема Х а т и, нема цього дивовижного скульптурного витвору рук, що вбирало тепло і віддавало його всім, хто жив і оберігав її. Хата була більше ніж просто житло, це був родинний Храм, що мав свої закони побудови і відтворював всесвіт людини так само, як і все інше, що було створене її руками.
Вона спостерігала, як увечері село ще довго засинає, жевріючи мов розсипане багаття у темряві ночі. А якщо здійнятися над ним іще вгору, то можна побачити як пливуть уздовж битих чумацьких шляхів галактичними сузір’ями села. Кожне - неповторне скупчення білих аж сяючих хаток з однією, а то й двома церковцями, що поміж хат як місяці посеред зірок.
Вона знову засинала, відчувши генетичний зв’язок зі своїми прапращурами - братами Шаровара, учнями старого Степана Ковніра. Уві сні буде прибувати с и л а генетичним каналом, встановленим її підсвідомою пам’яттю. Уранці вона прокинеться. Сила виповнить її тихістю.
Вона вгорнулася у плащ. Дощ уперіщив такий густий, що здавалося, прорвалося само небо. Повз неї проїздили переповнені автобуси, тролейбуси. Дощ майже розмив будинки на протилежному боці, де рясніли свічками каштани, а з цього боку, праворуч, зеленів омитий ліс. Дерева, як і вона, не опиралися зливі. Вона йшла і спокійно спостерігала як дощова вода просотує кожну її клітинку. Це відчуття вже здавна було їй знайоме, щоразу воно наче переводило її в інший вимір самоусвідомлення і зараз, якщо не убоятися цього слова, то - причетності до цієї стихії, невід’ємності від її сили. Дощ спрагло пронизував її, землю, дерева. Це було більше, ніж бути омитим – дощ змінював хід думок, задавав їм новий масштаб. Непроглядна завіса дощу створювала незвичну перспективу надрозуміння всього і вона очікувала, коли цей стан досягне якоїсь їй невідомої межі й тоді розмиє її на краплі...
Незабаром за дощовою завісою вона побачить свій будинок і це одразу збере її, стисне, поверне майже із небуття. Вона відчинить двері на кодовому замку, що знедавна з’явився у їх жебрацькому під’їзді, і увійде – наче перетне рубіж, з високості - у світ обшарпаних, продряпаних сороміцькими графіті стін, порубаних між п’ятим і шостим поверхами сходинок (одна із сусідок працює на м’ясокомбінаті, а тому й рубає час од часу, акуратно підклавши газетку, на бетонованих сходах м’ясисті кістки на холодець), пляшок і недопалків біля смітника... У цьому світі живуть і стають щасливими тихі жінки, бо вони мають с и л у.
.
Вона щільніше загорнулася у плащ. У водяній стихії дощу вже розчинилися будинки. Небо і земля злилися і втратилася межа між ними. Останньою зникала Вона. Плащ кольору плаща Богородиці, що його таким зображують на іконах, ще якийсь час згортався і розгортався, торкаючись повітря, підтримуючи одягнену через плече сумку, подібну до тайстри, пристосовану до мандрування. Вона любила саме таку сумку як постійне нагадування, що ми мандрівники Всесвіту і відповідаємо за те, як пройдемо цим Шляхом і яким залишимо Його по собі. Вона зникла у Дощі. Вона повернеться. Коли настане Вітер.
За дощем настала неможлива спека. Жодного поруху. У блакитній глибочіні неба не з’являлося й найменшої хмарки, бодай з цяточку. В повітрі загусали метелики, у спекотній тіні мліли пташки й ввижалося, що спинився і сам час. Та ось повітря напружилося. І от уже вітерець легким струмком нишпорить поміж листям, грається одягом перехожих, вирує, набирає міці, здіймає хвилі на Дніпрі, хитає верхів’я дерев і хмарочосів, притискує до землі птахів... Місто змінювало свої глибинні структури і Вона почала оживати. Всі її зображення, що були розкидані по світах, вже невидимо вібрували, висріблюючи повітря соталися до Києва, під склепіння Софії. Наближався великий Вітер. Вона встигне. Поки буде Час Вітру, огляне Землю, кожній жінці дасть іскру себе. Вони поспішатимуть. Ніхто не залишиться без Її дару. Вона не питатиме, як розпорядилися її попереднім дарунком. Вона знову і знову сіятиме в них вогонь.
А поки, невидима, згорнута до часу „Вона стоїть на хмарі позолоченного листя”*, вражаючи незбагненою тихістю обличчя. „Глибинний зблиск не Смутку, а Любови”* – сила, болісна і млосна - пронизує Її. Вона чекає, чекає як земля, як зерно у землі дощу - сильного, невгамовного. Вона чекає Вітру. Вже чути запах далекого Степу і звідти наближається Вітер.
* Цитати з поезій Дмитра Павличка
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ВОНА
Цієї весни вона одягла плащ старшої сестри, який висів у шафі вже чотири роки. Він був довгий (три сестри любили таке вбрання, у ньому вони видавалися занесеними у цей час з минулого). В її душі відновилася рівновага всіх структур, зрушеними двома смертями - спочатку батька, а рівно за тиждень – старшої сестри. Зрушення було глибоке, воно відбувалося повільно, протягом кількох років перед тим холодним груднем.
Тепер вона знову врівноважила свої плани. Вона з н а л а. Що знала? В с е. Все, що треба, щоби жити ч и с т о. Душа її була спокійна. Це не був штиль моря, коли й легкий вітерець може збрижити його поверхню – ні, це був спокій отої вселенської порожнечи, в якій незбагненно для людського розуму оберталися планети, зривалися зірки, пронизували повітряний простір і падали не падаючи, планети рихтувалися в стрімкі лінії і загрожували Землі, але нічого не ставалося – бо то в с е був п о р я д о к. Так і в її душі утворився Спокій, в якому шаленіло життя в усіх своїх відтінках – драматичних, веселих, смішних, та у потаємних глибинах душі вона жила спокійним відчуттям безкінечності.
Прокидаючись серед ночі вона лежала горілиць і розглядала небо, проглядала його крізь всі чотири шари залізобетонних перекриттів і зроблений нарешті такий логічний у цьому кліматі двосхилий дах дев’ятиповерхового будинку. Зорі сяяли так, як колись над зануреним у сон Копачевим. Тонкий місяць, мов те вітрильце на невидимому серед ночі човні, спокійно плив занурюючись у хмари і виринаючи. Все було сповнене тишею і навіть цвіркуна не було чути. Під лампадкою у кутку тихо гомоніли два брати. Їхня розмова про те, як ліпше ставити церкву на три верхи, набрала рис Таємної Вечері з тим невловимим вселенським змістом. Час од часу розгойдувалися їхніми могутніми тінями стіни у рушниках – і тоді, здавалося, аж поскрипують жердки, на яких висіли рядна і одяг, зблискували очима грізних богів тьмяні ікони, скупчені у східному кутку; пахтіла теплом велика піч, біля якої тихо стояли лискучі рогачі. Ці одвічні елементи створювали простір кожної хати – без них нема Х а т и, нема цього дивовижного скульптурного витвору рук, що вбирало тепло і віддавало його всім, хто жив і оберігав її. Хата була більше ніж просто житло, це був родинний Храм, що мав свої закони побудови і відтворював всесвіт людини так само, як і все інше, що було створене її руками.
Вона спостерігала, як увечері село ще довго засинає, жевріючи мов розсипане багаття у темряві ночі. А якщо здійнятися над ним іще вгору, то можна побачити як пливуть уздовж битих чумацьких шляхів галактичними сузір’ями села. Кожне - неповторне скупчення білих аж сяючих хаток з однією, а то й двома церковцями, що поміж хат як місяці посеред зірок.
Вона знову засинала, відчувши генетичний зв’язок зі своїми прапращурами - братами Шаровара, учнями старого Степана Ковніра. Уві сні буде прибувати с и л а генетичним каналом, встановленим її підсвідомою пам’яттю. Уранці вона прокинеться. Сила виповнить її тихістю.
Вона вгорнулася у плащ. Дощ уперіщив такий густий, що здавалося, прорвалося само небо. Повз неї проїздили переповнені автобуси, тролейбуси. Дощ майже розмив будинки на протилежному боці, де рясніли свічками каштани, а з цього боку, праворуч, зеленів омитий ліс. Дерева, як і вона, не опиралися зливі. Вона йшла і спокійно спостерігала як дощова вода просотує кожну її клітинку. Це відчуття вже здавна було їй знайоме, щоразу воно наче переводило її в інший вимір самоусвідомлення і зараз, якщо не убоятися цього слова, то - причетності до цієї стихії, невід’ємності від її сили. Дощ спрагло пронизував її, землю, дерева. Це було більше, ніж бути омитим – дощ змінював хід думок, задавав їм новий масштаб. Непроглядна завіса дощу створювала незвичну перспективу надрозуміння всього і вона очікувала, коли цей стан досягне якоїсь їй невідомої межі й тоді розмиє її на краплі...
Незабаром за дощовою завісою вона побачить свій будинок і це одразу збере її, стисне, поверне майже із небуття. Вона відчинить двері на кодовому замку, що знедавна з’явився у їх жебрацькому під’їзді, і увійде – наче перетне рубіж, з високості - у світ обшарпаних, продряпаних сороміцькими графіті стін, порубаних між п’ятим і шостим поверхами сходинок (одна із сусідок працює на м’ясокомбінаті, а тому й рубає час од часу, акуратно підклавши газетку, на бетонованих сходах м’ясисті кістки на холодець), пляшок і недопалків біля смітника... У цьому світі живуть і стають щасливими тихі жінки, бо вони мають с и л у.
.
Вона щільніше загорнулася у плащ. У водяній стихії дощу вже розчинилися будинки. Небо і земля злилися і втратилася межа між ними. Останньою зникала Вона. Плащ кольору плаща Богородиці, що його таким зображують на іконах, ще якийсь час згортався і розгортався, торкаючись повітря, підтримуючи одягнену через плече сумку, подібну до тайстри, пристосовану до мандрування. Вона любила саме таку сумку як постійне нагадування, що ми мандрівники Всесвіту і відповідаємо за те, як пройдемо цим Шляхом і яким залишимо Його по собі. Вона зникла у Дощі. Вона повернеться. Коли настане Вітер.
За дощем настала неможлива спека. Жодного поруху. У блакитній глибочіні неба не з’являлося й найменшої хмарки, бодай з цяточку. В повітрі загусали метелики, у спекотній тіні мліли пташки й ввижалося, що спинився і сам час. Та ось повітря напружилося. І от уже вітерець легким струмком нишпорить поміж листям, грається одягом перехожих, вирує, набирає міці, здіймає хвилі на Дніпрі, хитає верхів’я дерев і хмарочосів, притискує до землі птахів... Місто змінювало свої глибинні структури і Вона почала оживати. Всі її зображення, що були розкидані по світах, вже невидимо вібрували, висріблюючи повітря соталися до Києва, під склепіння Софії. Наближався великий Вітер. Вона встигне. Поки буде Час Вітру, огляне Землю, кожній жінці дасть іскру себе. Вони поспішатимуть. Ніхто не залишиться без Її дару. Вона не питатиме, як розпорядилися її попереднім дарунком. Вона знову і знову сіятиме в них вогонь.
А поки, невидима, згорнута до часу „Вона стоїть на хмарі позолоченного листя”*, вражаючи незбагненою тихістю обличчя. „Глибинний зблиск не Смутку, а Любови”* – сила, болісна і млосна - пронизує Її. Вона чекає, чекає як земля, як зерно у землі дощу - сильного, невгамовного. Вона чекає Вітру. Вже чути запах далекого Степу і звідти наближається Вітер.
* Цитати з поезій Дмитра Павличка
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію