Чого ж ви так відразу у бій кидаєтеся, шановний пане В'ячеславе? Чи відразу ворогом мене вважаєте?
Я задав запитання, а ви, як досвідчений філолог, могли би нам усім, спокійно, без підозрілих емоцій, відповісти. Чи я натрапив випадково на якийсь комплекс? :(
Ви ж погоджуєтеся, що "звати" в українській мовній традиції і "кликати" - далеко не одне і теж? Хотілося зважити тонкощі, а вийшло зовсім інше...

Можливо я вас зачепив отим символізмом?

Я и пишу, что интересуюсь.
Мой словарь такого ударения не указал.

Это правильно. Мне уже присоветовали - и я завтра, пока его не предали огню или не сдали в утиль, куплю у букинистов.
Благодаря Вашему стихотворению я расширил свой кругозор, и мне уже не хочется советовать вместо запятой в этой строке использовать союз "и", при этом ее малость подправив. А вообще, как мне кажется, подобные ударения способствуют возникновению вопросов.
Свет клином, как мне кажется, не сошелся на этом самом просторе с откровенно русским ударением.
Хотя оно роднит культуры.

Удач-дач-дач.

Я уже было собрался пообещать себе обходить десятыми дорогами филологов, членов всяческих литературных союзов и объединений, которые были, есть или будут, ибо получается нередко так, как имеем возможность видеть.

Удач-дач-дач, Чорнява Жінко.
Спасибон.
Сейчас отхватите и Вы ))

Я не сильно Вас огорчу, если скажу, что тоже филолог? :)

(В_шоке) А что, так бывает, чтоб ворон ворону глаз выклевывал?

Но, если бывает, то, по крайней мере, я вижу, что то, о чем я не хотел писать, но видел (ради правды отмечу, что не все, ибо частично верю в непогрешимость некоторых вещей и в то, что я могу ошибаться), имеет место. И оно замечено настоящим филологом - Вами.

Можливо, так?
"Коли штормить – чудовисько живе,
а коли штиль – принадне тихе море"

Ударение "убегает" во второй строке.

Ну да ладно. Без любителя здесь разберутся ))

Бачу ваш слід, пане Анатолію. Його важко не помічати.

Ця різка роздвоєність - на друзів і на ворогів така характерна, на жаль, для наших стереотипів. :(
Отже, лише лютий ворог, або ж тільки друг, кровний побратим, а посередині поле бою, смертного, так? Та за звироднілості козацької крові - це, в основному, поле ненависті? Схоже, що оце і суть роздвоєного копита, і сліди його помітні на всій нашій багатостраждальній землі.
Тож звідси і "або захоплення, або заздрість", так? Чи не тільки звідси, а ще і, наприклад, зі спілки письменників України? Як перманентний стан справ...

Можу вас заспокоїти, - заздрості на ПМ ще не помічалося, бо ніхто і нічим тут не обмежений у можливості позитивно проявити свій талант. А коли цей талант проявляєш, навіть недолуго, то чи бачиш кращого за себе? Які можуть бути заздрощі? :) Тут кожен автор вважає, що він центр Всесвіту. :) І що в цьому поганого? :) То ж і коментування тому відбувається з інших мотивів - у нашому випадку, щось для себе з'ясувати, розпитуючи автора, та й автору частенько від цього користь. Згоден, що в часи СРСР за кожним запитанням було приховано свій підтекст, але ж де СРСР і де ми...

Тож про вірш "Пам'яті Олександра Гріна" можу зауважити, що попри добротність намірів автора для мене помітно не вистачає "грінівських" художніх рішень - "прибій" - "мій", оцей звуково-смисловий ефект, з багатьма значеннями, не здатен прикрити собою геть усе. Не вистачає мені у цьому вірші, що, здавалося, мав би бути, судячи з назви, характерним, тієї оксамитової майже казковості, якою надихнуте основне русло творчості автора. На жаль, ця "майже казковість" тут майже непомітна. Є прикметник "казковий" на передньому плані, та він, як і більшість образних рішень, як на мене, не працює на відчуття глибини, обсяжності, схожої до казкової. А підсвідомо таки шукаю тонкого символізму Гріна, багатоплановості чарівливого дійства-простору, в т.ч. за обрій, шаленства крові, - у чому ж тут Гріновська містерійність? Це, вважаймо, мої запитання самому собі, бо , безумовно, шановний пан В'ячеслав має право бачити творчі світи Олександра Гріна саме так, як написано у вірші. Так, можливо, проявляються і вікові зрізи у баченні речей і явищ.
І ви, пане Анатолію, теж маєте повне право поділяти таке бачення.
Але ж твердити, що іншого бачення не дано, що воно якесь вороже, було би вкрай несправедливо, принаймні, стосовно багатогранного Олександра Гріна.

А по-суті зауваг, що ви можете сказати, пане Анатолію?
І, наскільки я розумію, саме ви сюди "прилізли на голови" - у вузькому, і найширшому розумінні сказаного? То ж ваші слова і є зразком, щонайменше, того ж "пересмикування"...