Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчувається
І шелестіння трави.
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.
І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.
Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Чарівна скрипка (З М. Гумільова)
Милий хлопчику веселий, усмішка твоя сяйлива,Не проси такого щастя, що отруює світи,
Ти не знаєш, ти не знаєш, скрипка ця – химерне диво,
Що таїть в собі жахіття, від якого не втекти!
Хто її хоч раз увізьме у свої владарні руки,
Для того навіки щезне безтурботне світло днів,
Духи пекла полюбляють чути царствені ці звуки,
І вовки скажені бродять по дорозі скрипалів.
Цим дзвінким, безжальним струнам треба плакати й співати,
Вічно має битись, витись збожеволілий смичок,
В завірюху та під сонцем; під бурýном білуватим,
І коли палає захід, і коли на сході бог.
Втомишся і гру сповільниш, і на мить утихнуть співи,
Ані подихом, ні криком не продовжиш свою путь,
І вовки скажені миттю кровожерно пустять слину,
В горло вчепляться зубами, груди хижо роздеруть.
Зрозумієш ти, як злобно насміялось, що любило,
В очі гляне запізнілий, але владний острах-крук,
І тужливий смертний холод обів’є, мов саван, тіло,
Наречена заридає і задумається друг.
Хлопче, далі! Тут не знайдеш ти безпеки рятівної,
Та я бачу – ти смієшся, очі сяють звіддаля.
На, тепер і ти володар тої скрипки чарівної,
Славу віднайди у смерті, лютій смерті скрипаля!
ОРИГІНАЛ
Волшебная скрипка
Милый мальчик, ты так весел, так светла твоя улыбка,
Не проси об этом счастье, отравляющем миры,
Ты не знаешь, ты не знаешь, что такое эта скрипка,
Что такое темный ужас начинателя игры!
Тот, кто взял ее однажды в повелительные руки,
У того исчез навеки безмятежный свет очей,
Духи ада любят слушать эти царственные звуки,
Бродят бешеные волки по дороге скрипачей.
Надо вечно петь и плакать этим струнам, звонким струнам,
Вечно должен биться, виться обезумевший смычок,
И под солнцем, и под вьюгой; под белеющим буруном,
И когда пылает запад и когда горит восток.
Ты устанешь и замедлишь, и на миг прервется пенье,
И уж ты не сможешь крикнуть, шевельнуться и вздохнуть, -
Тотчас бешеные волки в кровожадном исступленье
В горло вцепятся зубами, встанут лапами на грудь.
Ты поймешь тогда, как злобно насмеялось все, что пело,
В очи глянет запоздалый, но властительный испуг.
И тоскливый смертный холод обовьет, как тканью, тело,
И невеста зарыдает, и задумается друг.
Мальчик, дальше! Здесь не встретишь ни веселья, ни сокровищ!
Но я вижу - ты смеешься, эти взоры - два луча.
На, владей волшебной скрипкой, посмотри в глаза чудовищ
И погибни славной смертью, страшной смертью скрипача!
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
