На безіменній вулиці забутого та спорожнілого міста квітла Людина. Бліда і тендітна, самотня і прекрасна, вона дружила тільки з Людиною-Склом та з Осінню. Утрьох вони височіли у своїй недосяжності над брудними потоками лайки, осуду, заздрості та чварів, що залишило по собі людство. Минула ціла епоха з того часу, як останній представник шляхетного потворства покинув цю зграю осиротілих будинків.
    Людина-Квітка боялася холодного вітру, боялася, що Осінь залишить її раніше, ніж вона засне, боялася, що до неї дістануть бризки тих брудних потоків, що омивали мури будинку, в якому вона жила. Людина-Скло розвіювала її страхи, як розвівають попіл, жбурляючи його в обличчя усім чотирьом вітрам одночасно. Вона згиналась та обіймала Людину-Квітку так міцно, наскільки це дозволяло крихке та негнучке від природи тіло. Її спина приймала на себе удари зими та огидних крапель, що втілювали собою людство. Такі ж ганебні, сліпі та вперті, ладні заплямувати все ідилічне.
    А Осінь просто спостерігала. На те вона й Осінь...
    Ніхто не знав звідки, коли і заради чого принесла його нечестива течія. Сиві будинки перешіптувалися, ніби своїм молотом із посмішкою, викарбуваною на бойку, він розбиває вікна і двері, після чого нишпорить темними та інтимними закутками. Це був поціновувач прекрасного. Вишуканість його смаку могла сперечатися хіба що з його ж стерв’ятництвом. На понівечених дошках та тваринах, що ставали на захист міста, він залишав печатку усміхненого обличчя. Понад усе Людина-Квітка боялася побачити цю посмішку.
    Хіба може зістаритися й без того занедбане місто? Хіба можна відібрати подих у того, в кого вже немає душі?
    Тієї ночі, вмираючи під тиском залізної посмішки, Людина-Скло поранила собою свою кохану, до котрої вже тягнулися криві та скривавлені пальці.
    Безмовна Осінь могла тільки плакати над скляними крихтами, змиваючи з них нечистотні краплі людських пороків. А зранку на околицях міста в пилюці лежало понівечене та зів’яле тіло Людини-Квітки. Над нею плакав поціновувач прекрасного.
    З того часу в осінньому повітрі завжди відчувається терпкий присмак туги та самотності. Над тілами відданості та прекрасного осиротіла Осінь поклялася зводити з розуму кожного, хто називає себе людиною.


26.09.2010.