Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.14
19:27
Слухаючи брехливу московську пропаганду, неодноразово ловиш себе на тому, що десь уже читав про це: що зроду-віку не було ніякої тобі України, що мова українська – це діалект російської... Та ще чимало чого можна почути з екранів телевізора чи надибати
2026.02.14
15:38
Здетонірував неспокій…
Глянув, поруч холодильник.
Недалечко, в кілька кроків,
А над ним пра-пра світильник…
Довелось порозумітись.
Ніч неспокю вже вкотре,
Головне, щоб не гриміти
І дотриматися квоти…
Глянув, поруч холодильник.
Недалечко, в кілька кроків,
А над ним пра-пра світильник…
Довелось порозумітись.
Ніч неспокю вже вкотре,
Головне, щоб не гриміти
І дотриматися квоти…
2026.02.14
11:44
А наш великий воїн Скандербек
один за всіх воює й не тікає.
Він(ім’ярек)
сьогодні ще абрек,
та термін скороспечених минає.
***
А бевзям до душі усе супутнє
один за всіх воює й не тікає.
Він(ім’ярек)
сьогодні ще абрек,
та термін скороспечених минає.
***
А бевзям до душі усе супутнє
2026.02.14
11:05
Усе темнішає: і світ байдужий,
і ніч тривожна, і зими крижини.
Лиш місяченько, давній, добрий друже
нагадує минуле, щось дитинне.
Легким вражає світлом сонне місто,
Як охоронець душ і снів солодких,
Не маючи для себе зовсім зиску,
Освітлює дорогу
і ніч тривожна, і зими крижини.
Лиш місяченько, давній, добрий друже
нагадує минуле, щось дитинне.
Легким вражає світлом сонне місто,
Як охоронець душ і снів солодких,
Не маючи для себе зовсім зиску,
Освітлює дорогу
2026.02.14
11:01
Ні, не сховаєшся ніде
Від погляду німого ока.
Безжальний суд тепер гряде.
Крокує кат розлогим кроком.
Цей погляд пропікає скрізь
До серцевини, до основи.
Якщо існують даль і вись,
Від погляду німого ока.
Безжальний суд тепер гряде.
Крокує кат розлогим кроком.
Цей погляд пропікає скрізь
До серцевини, до основи.
Якщо існують даль і вись,
2026.02.14
10:02
Стомлене серце торкається тиші.
Гупає лунко, мов дзвони церковні.
В дотику тім прокидаються вірші
І лопотять, мов дощі підвіконням.
Стомлений день витікає у вечір
І мерехтить межи тиші свічею...
Ніч опадає на стомлені плечі
Гупає лунко, мов дзвони церковні.
В дотику тім прокидаються вірші
І лопотять, мов дощі підвіконням.
Стомлений день витікає у вечір
І мерехтить межи тиші свічею...
Ніч опадає на стомлені плечі
2026.02.14
07:23
Не сидить незрушно в хаті
Невиправний мандрівник, -
По чужих світах блукати
З юних літ помалу звик.
Не зважаючи на пору,
Та не дивлячись на вік, -
Рюкзака збирає скоро
Невгамовний чоловік.
Невиправний мандрівник, -
По чужих світах блукати
З юних літ помалу звик.
Не зважаючи на пору,
Та не дивлячись на вік, -
Рюкзака збирає скоро
Невгамовний чоловік.
2026.02.13
22:12
Хто ще про людей цих напише?
Чиї душі плачуть від ран?
Касатий, Наглюк і не лише,
Нагорний. Тупіца, Таран…*
Колись на вокзалі у Мені –
для рук вантажі в ті літа,
а поруч і в’язи зелені,
Чиї душі плачуть від ран?
Касатий, Наглюк і не лише,
Нагорний. Тупіца, Таран…*
Колись на вокзалі у Мені –
для рук вантажі в ті літа,
а поруч і в’язи зелені,
2026.02.13
20:45
Не слухай інших - слухай тупіт степу
між веж курганів і хребтів валів,
що бє у груди перелунням склепу
й від крові вже звогнів, пополовів.
Вдихни на повні жар вільготи Яру
Холодного, як мерзла пектораль,
впусти його під шкіру барву яру,
наповни не
між веж курганів і хребтів валів,
що бє у груди перелунням склепу
й від крові вже звогнів, пополовів.
Вдихни на повні жар вільготи Яру
Холодного, як мерзла пектораль,
впусти його під шкіру барву яру,
наповни не
2026.02.13
18:42
Кілька місяців. Кілька життів
Я прожив, загубивши єдине,
Де в роси найчистіші краплини
Свято вірив. І дихав. І жив.
Мерехтіння вечірніх зірок,
Мов пронизана сумом соната,
Та, яку я не зможу зіграти,
Я прожив, загубивши єдине,
Де в роси найчистіші краплини
Свято вірив. І дихав. І жив.
Мерехтіння вечірніх зірок,
Мов пронизана сумом соната,
Та, яку я не зможу зіграти,
2026.02.13
16:55
як тихо
я сплю
сонце ляга
на ріллю
небо
пошите з калюж
стежкою в’ється
я сплю
сонце ляга
на ріллю
небо
пошите з калюж
стежкою в’ється
2026.02.13
14:57
Столиця України знову під шквалом ракетних ударів.
Тисячі киян у п‘ятнадцятиградусні морози лишилися без тепла, без електрики, без води.
У ХХI столітті варварськими методами чиниться справжній геноцид проти мирних людей - стариків, дітей, вагітних жінок
Тисячі киян у п‘ятнадцятиградусні морози лишилися без тепла, без електрики, без води.
У ХХI столітті варварськими методами чиниться справжній геноцид проти мирних людей - стариків, дітей, вагітних жінок
2026.02.13
10:25
Протокол 01/02.2026 від тринадцятого лютого поточного року.
Місце проведення — Головний офіс
Спостерігається масив образів, в якому сакральні, космічні та наукові поняття не стільки логічно з’єднуються, як взаємно змішуються і розчиняються. "Миро" я
2026.02.13
10:21
Я бачу в полоні минулих років
Своїх сьогоденних знайомих.
Вони подолали великий розрив
Епох і часів невідомих.
Ну звідки вони там узятись могли
У зовсім далекій епосі?
Знамена і гасла стоїчно несли,
Своїх сьогоденних знайомих.
Вони подолали великий розрив
Епох і часів невідомих.
Ну звідки вони там узятись могли
У зовсім далекій епосі?
Знамена і гасла стоїчно несли,
2026.02.13
07:49
Із Леоніда Сергєєва
Починає світлий образ Тещі:
Ну, от і слава Богу, розписали.
Сідайте, гості-гостеньки, за стіл!
Ослін займе, звичайно, баба Валя,
якраз із дідом Петриком навпіл!
Починає світлий образ Тещі:
Ну, от і слава Богу, розписали.
Сідайте, гості-гостеньки, за стіл!
Ослін займе, звичайно, баба Валя,
якраз із дідом Петриком навпіл!
2026.02.13
06:43
Злісні ракетні удари
Горе раз-по-раз несуть, -
Запах дошкульного гару
Легко породжує сум.
Скрізь повибивані вікна,
Скрипи розкритих дверей, -
Нищать роками без ліку
Орки невинних людей.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Горе раз-по-раз несуть, -
Запах дошкульного гару
Легко породжує сум.
Скрізь повибивані вікна,
Скрипи розкритих дверей, -
Нищать роками без ліку
Орки невинних людей.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.07
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Андрій Перекотиполе (1986) /
Проза
Осиротіла осінь
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Осиротіла осінь
На безіменній вулиці забутого та спорожнілого міста квітла Людина. Бліда і тендітна, самотня і прекрасна, вона дружила тільки з Людиною-Склом та з Осінню. Утрьох вони височіли у своїй недосяжності над брудними потоками лайки, осуду, заздрості та чварів, що залишило по собі людство. Минула ціла епоха з того часу, як останній представник шляхетного потворства покинув цю зграю осиротілих будинків.
Людина-Квітка боялася холодного вітру, боялася, що Осінь залишить її раніше, ніж вона засне, боялася, що до неї дістануть бризки тих брудних потоків, що омивали мури будинку, в якому вона жила. Людина-Скло розвіювала її страхи, як розвівають попіл, жбурляючи його в обличчя усім чотирьом вітрам одночасно. Вона згиналась та обіймала Людину-Квітку так міцно, наскільки це дозволяло крихке та негнучке від природи тіло. Її спина приймала на себе удари зими та огидних крапель, що втілювали собою людство. Такі ж ганебні, сліпі та вперті, ладні заплямувати все ідилічне.
А Осінь просто спостерігала. На те вона й Осінь...
Ніхто не знав звідки, коли і заради чого принесла його нечестива течія. Сиві будинки перешіптувалися, ніби своїм молотом із посмішкою, викарбуваною на бойку, він розбиває вікна і двері, після чого нишпорить темними та інтимними закутками. Це був поціновувач прекрасного. Вишуканість його смаку могла сперечатися хіба що з його ж стерв’ятництвом. На понівечених дошках та тваринах, що ставали на захист міста, він залишав печатку усміхненого обличчя. Понад усе Людина-Квітка боялася побачити цю посмішку.
Хіба може зістаритися й без того занедбане місто? Хіба можна відібрати подих у того, в кого вже немає душі?
Тієї ночі, вмираючи під тиском залізної посмішки, Людина-Скло поранила собою свою кохану, до котрої вже тягнулися криві та скривавлені пальці.
Безмовна Осінь могла тільки плакати над скляними крихтами, змиваючи з них нечистотні краплі людських пороків. А зранку на околицях міста в пилюці лежало понівечене та зів’яле тіло Людини-Квітки. Над нею плакав поціновувач прекрасного.
З того часу в осінньому повітрі завжди відчувається терпкий присмак туги та самотності. Над тілами відданості та прекрасного осиротіла Осінь поклялася зводити з розуму кожного, хто називає себе людиною.
26.09.2010.
Людина-Квітка боялася холодного вітру, боялася, що Осінь залишить її раніше, ніж вона засне, боялася, що до неї дістануть бризки тих брудних потоків, що омивали мури будинку, в якому вона жила. Людина-Скло розвіювала її страхи, як розвівають попіл, жбурляючи його в обличчя усім чотирьом вітрам одночасно. Вона згиналась та обіймала Людину-Квітку так міцно, наскільки це дозволяло крихке та негнучке від природи тіло. Її спина приймала на себе удари зими та огидних крапель, що втілювали собою людство. Такі ж ганебні, сліпі та вперті, ладні заплямувати все ідилічне.
А Осінь просто спостерігала. На те вона й Осінь...
Ніхто не знав звідки, коли і заради чого принесла його нечестива течія. Сиві будинки перешіптувалися, ніби своїм молотом із посмішкою, викарбуваною на бойку, він розбиває вікна і двері, після чого нишпорить темними та інтимними закутками. Це був поціновувач прекрасного. Вишуканість його смаку могла сперечатися хіба що з його ж стерв’ятництвом. На понівечених дошках та тваринах, що ставали на захист міста, він залишав печатку усміхненого обличчя. Понад усе Людина-Квітка боялася побачити цю посмішку.
Хіба може зістаритися й без того занедбане місто? Хіба можна відібрати подих у того, в кого вже немає душі?
Тієї ночі, вмираючи під тиском залізної посмішки, Людина-Скло поранила собою свою кохану, до котрої вже тягнулися криві та скривавлені пальці.
Безмовна Осінь могла тільки плакати над скляними крихтами, змиваючи з них нечистотні краплі людських пороків. А зранку на околицях міста в пилюці лежало понівечене та зів’яле тіло Людини-Квітки. Над нею плакав поціновувач прекрасного.
З того часу в осінньому повітрі завжди відчувається терпкий присмак туги та самотності. Над тілами відданості та прекрасного осиротіла Осінь поклялася зводити з розуму кожного, хто називає себе людиною.
26.09.2010.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
