Чоловік — істота досконала. Він мислить тверезо, логічно, раціонально. У нього все чітко, без дурних сантиментів. Він твердо знає чого хоче і говорить про це відверто. Його емоції точно і безпомилково знаходять вихід у ту ж хвилину, коли він того побажає, у який спосіб — питання друге, важливо те, що знаходять. Для відчуття щастя чоловікові багато не треба — він щиро задовільняється вже самою присутністю факту свого існування. Він — є. І це достатня і вагома причина радіти життю. Все інше додасться. І додається.
Інша річ - жінка. Це істота, з дивним набором химерних ілюзій, які вона сама собі постійно породжує, в які щиро вірить, яким сліпо довіряє, які настирливо прищеплює чоловікові, котрий, на його ж біду, порахує цю, без перебільшення ні з чим незрівнянну істоту, достатньо привабливою для його досконалого ока, аби виявити бажання задовільнити з нею свій цілком природній інстинкт. Ось тут він і попався!
Допоки він насолоджуватиметься цим божим даром, він, чи то пак, вона, з усердям, достойним майстерності павука, плестиме тендітні, тонкі, прекрасні, вражаючої величини і глупості фантазії. Адже вона така захмарна, така чуттєво-мрійлива, фантастично-сентиментальна, що миттєво породить цілі сувої незбагненно-розлогої павутини під назвою "ілюзії".
Вона ж не бачить його досконалої чоловічої простоти. ЇЇ очі, затуманені ілюзорним уявленням, майже миттєво відтворять неймовірно прекрасного принца на білому коні, благородству якого немає межі-краю. Вона пришпилить до його простого силуету силу-силенну вигаданих чеснот. І коли одного чудового дня, цей нерукотворний ідеал донесе до її ніжно-налаштованих вух, якусь просту, раціональну, зовсім неромантичну репліку чи, борони Боже, простий, логічно-продиктований, потребуючий виходу емоцій вчинок - кришталь її фантасмагоричного замку щастя дрібно і неприємно-загрозливо забрязчить мільйонами стривожених дзвіночків:
- Пробі! Рятуйте! Катастрофа!..

Тихіше, дурепо! Прокинься і не галасуй! Годі тобі верещати, наче навіжена.
Це всього-на-всього життя. Просте, без прикрас, тобою ж вигаданих... Хто тобі винен, що ти собі понавигадувала Бог-зна що, і, з усердям запрвського пияка, цмулиш своє вино-ілюзії, безпробудно?
Ти ж сама затуляла очі, коли не хотіла дивитися, а вуха, коли не хотіла слухати. А коли й дивилася, то бачила лише те, що тобі щиро прагнулось бачити... Нема бо для тебе більшої правди понад ту, що тобі малює твоя хвора уява. Нічого вагомішого, за вигаданий тобою світ...
То чом дивуєшся, що тане він, як ранковий туман під сонцем, зникає, як тіні в полудень? Дурненька ти, люба моя, ох, нерозумна...
Де ж тобі подітися, бідоласі? Дивись, що накоїла - чоловіка душиш своєю набридливою собачою прив"язаністю, діточками обклалася, як квочка курчатами, гніздечко звила, як ластівка повесні... Метушишся... Все б тобі романтики, краси, затишку, баняків, котлет, борщів... Чоловіка - принца ясноликого, що сам у щедрості та любощах розсипається довкола тебе та чад ваших надбаних...
Бідна його головонько...
А йому ж, сердезі, багато не треба... Він простий. А тим і досконалий. Знав би, неборачисько, яку то Бог поміч йому в Едемі готує - не просив би...
Та й тобі було б легше - тебе б не було. А разом з тобою і дурних твоїх ілюзій та сантиментів. А так, бач, правлять світом...

P.S. Якщо ти, голубонько, зі мною не згідна, знай - це теж ілюзія. Ілюзія думати, що сказане мною - ілюзія.
Із щирим співчуттям, жінка.