Д.Б.Т.С.Д.В.

Привіт, Янголе!

Сьогодні бачила, як ти усміхався. Обманюють ті, хто каже, що ти не вмієш сміятись. Насправді ти усміхаєшся дуже часто. Проте очі в тебе завжди сумні. Може, в очах справа. Ой, як же довго я мріяла в них зазирнути. Тобто зазирала я в них часто, а мріяла про те, щоб погляди наші зустрілись. І хто б міг подумати, що колись я ці очі цілуватиму... Цілую, торкаюсь твого волосся, погладжую вухо... Ти найсолодше, що є в цьому світі! Ти на відстані сантиметра, але душа твоя в іншому Всесвіті, з іншими людьми. Не знаю, з ким. Знаю, що далеко від мене. Та все ж люблю тебе. Цілувати.

Ще зовсім дитина... А ти? Тобі на десяток літ більше. Спитаєш, чи відчувала колись цю різницю. Ніколи, жодного разу про це не думала. Справді, ніколи не замислювалась над тим, що між нами десять років. Хіба це перешкода? Ти для мене був маленьким хлопчиком, якого треба цілувати, щоб не плакав. Ти був моїм маленьким чорним котиком. І на відміну від інших людей, я так раділа, коли той котик перебігає мені дорогу. Коли ти з'являвся на горизонті, то все навколо змінювало кольори. Ставало так тепло і затишно. Сама не розуміла, чому мені зовсім не хочеться говорити. Хотілось мовчати і плакати від щастя. Тебе бачити.

Згадалась минула зима. Як же холодно було! Але саме тієї зими я зрозуміла, що люди також літають. Так, пробач, але й нас я часто порівнювала з літаками. Усе наше спільне життя (існування?) було величезним морем. А над ним височів ідеал — небо. Ти гордо літав попід небесами. А ким була я? Я була тінню твого польоту. Так, саме завдяки мені тебе могли бачити внизу. Чи подобалось мені бути тінню? Звісно, що ні. Я завжди хотіла стати тобі парою — таким же гордим літаком, що без жалю розрізає чисте небо. Проте, з іншого боку, я так радію, що не стала! Гордою.

Знаєш, про що жалію найбільше? Про те, що публікувала свої почуття. Тобі було від того гидко, бо ж розумів, що кожен рядок пронизаний тобою. Може, не віриш, але попри зовнішні зміни, в мені нічого не змінилось. Я люблю тебе так, як любила тоді. І щоразу, перед тим, як тебе побачу, в мені прокидається страх. Звісно, вже не хапаюсь панічно за дзеркало. Знаю, що ти звик до мене такої. І щоразу, коли мені болить у грудях, я знаю, що ти пройдеш повз. Так воно й виходить. А ще, я відчуваю твій біль. Я відчуваю, коли тебе болить голова чи спина. Я відчуваю це, де б не була. І розумію, що ти став частиною мене. Кращою.

Так багато хочеться тобі про тебе написати! Ти ж навіть не підозрюєш, який ти дорогий мені. А, може, й підозрюєш... Мені не потрібні слова, героїчні вчинки, квіти. Мені й зізнань не треба, бо я до них не звикла. Від тебе. Я ніколи не думаю ані про біле плаття, ані про весільний букет, ані про дітей... У нас же цього не буде. І я не можу сісти та й плакати через те, що в нас немає майбутнього. Разом. Я намагаюсь про це не думати. Я думаю про те, що відбувається зараз. З нами. І мені тепло від того, що з 168-ми годин ми проводимо разом цілих три... Ні, то не мало! То так багато для звичайної людини. Не можна перенасичуватись щастям. Треба навчитись чекати. Кінця.

Мені не боляче, Янголе! Мені тепло і затишно. Весна. Сонце. Усміхнені обличчя. Всюди. Завжди. Я й сама розливаюсь в усмішках. Через кілька днів ти запитаєш, що означають ті літери. І я не зможу сказати тобі правду — дихати без тебе стає дедалі важче. Але вже навчилась відпускати тебе. Колись зможу відпустити зовсім. А поки весна на вулиці — мовчатиму про те, що відчуваю. Чому? Бо навесні усі повинні бути щасливими. І я. Буду...

З думкою про Рай,
Осінь.

P.S. Твоя?

13.04.2011