Світ котиться за очі. Здавалося б, що може так збентежити безтурботну дівчинку, яка нещодавно тільки встигла приміряти на себе «рожеві окуляри». Життя їй їх подарувало, як годиться, в сімнадцять років. Але чи то вона така незграба, чи то просто вони виявилися менш якісними – але розбилися. Не вона на них наступила, а саме впала на жорсткий асфальт стінок її головного мозку. Все ж так чудово, оточує її лише прекрасне та приємне. Гарні друзі, приємні емоції, цікаві події – але все це лише марево, миттєве марево без тих «рожевих штук», які фарбують життя у інший колір, більш приємний для очей та свідомості. Інше те, що життя кольору «ультрамарин» чи «коралове світло» в підсвідомості існує під реальною назвою і має там свій власний відтінок. Але кого то хвилює, в неї ж, в ту підсвідомість так рідко хтось заглядає, особливо маючи цілі «рожеві скельця». От лише коли вони б’ються чи губляться-ти починаєш шукати засоби, які відремонтують твій погляд на світ, незіпсований, дівочий, романтичний, з палкою надією, з вірою в краще майбутнє, з тривіальністю, з бажанням жити у блискучий кімнаті і бути там яскравим червоним бантом на ліжку. Якось так. Після втрати окулярів проходить місяць, два, погляд не змінюється..не стає райдужним. Нових звісно тобі ніхто не подарує, ти свої вже втратила. Фарб у свідомості не вистачає, саме кольору рожевого, дівочосолодкого. Є лише якісь чудернацькі кольори. Абсолютно ніякої жаги до смерті немає, не подумайте дурного, нікого не хочеться вбивати, немає ненависті до незнайомих людей. Але нагадувати собі починаєш не черству, а «панцирну людиночку». Яка ще така мала, лише дорвалася до реального світу, ще навіть не відчула його на дотик, не доторкнулася до його голок та шипів, не відчула його «кашемірність» та «бавовняність», не випила його солодких напоїв щастя, а вже натягла на себе панцир прагматичності. І знати його вже не є можливим, бо замок вже закрився, а ключ від нього губиться як тільки ти його натягнув на себе. Мене це завжди уявлялося наступним чином:
- Сидиш ти в темряві, сумуєш, ображений на життя, коротше кажучи. Причини у всіх свої, хтось втратив свою другу половину, без якої серце кидається у кути кімнати і саме себе ріже кухонним ножем, хтось загубив новий телефон, який так довго мріяв отримати у подарунок на день народження, хтось зіштовхнувся зі зрадою, зрадник, як правило, найкращий друг. Але знаєте, що я помітила – ці самі причини надягання панцира, часто-густо, схожі. Якщо не до дрібниць, то загальними рисами, так це точно. Бо нас шість мільярдів, а груп крові всього чотири, і це не може не позначатися на нас. Серця в нас схожі, але кожне розфарбоване у несхожий на інший відтінок фарби, яка витікає з розуму, твого власного, набутого тобою ж. Тому кожний відтінок неповторний, то неповторно кришталево синій, то розжарено жовтогарячий, і нарешті мій улюблений – білосніжний, який буває тільки у немовлят. На ньому можна фарбувати такі розкішні визерунки, нам, дорослим. Але малювати будуть вони самі, коли виростуть. І якщо зроблять необережний рух, заплямують найчистіше, що тільки може бути у всесвіті. Серце відтінку білого снігу Альп та свідомість з ароматом молока. Це найпрекрасніше, що є. В сімнадцять на тебе надягають окуляри, що з ними робити, вирішуєш сам. Розбити, загубити чи носити. Але рано чи пізно, років через десять вони виходять з моди, тому чим раніше ти їх позбавишся, тим краще для тебе ж самого. Право вибору було за мною, тому я вирішила розбити їх навмисне, «ліво» вибору було не в моїй компетенції, тому я скористалася правом.
- Просиш дуже, у неба, чи інших вищий сил стати стійкішим до поштовхів долі, хочеш бути таким сильним, щоб тебе ніхто не зміг образити. А замість цього-ну це джек-пот, остання пропозиція, небо як то кажуть дарує, стати черствим реалістом. Віра в дива живе в тобі до смерті, але коли ти стаєш таким-вона заштовхується глибоко глибоко в канальці свідомості, і самостійно ти її вже ніколи звідти не дістанеш. Приходить рознощик панцирів, питає тебе-чи остаточне твоє рішення. Ти звісно кажеш «так». Він надягає на тебе таки собі «лати». І на твоїх очах викидає ключі від замку, який лишається на латах, у річку, у каламутну холодну синю воду, ключик падає у неї і чітко прямує за бурхливою течією. Навіть, якщо стрибнути у цю воду, дістати його не буде можливим, він вже далеко, а ти уже у латах. Все, вибір зроблено! Саме тому тебе запитували декілька разів, чи остаточне ваше рішення щодо надягання чарівних «лат», чарівних тому що зняти їх неможливо протягом усього твого земного життя.
А я теж зробила свій вибір, у мене в шафці вдома є власні «биті скельця» рожевого кольору. Чи свідомо я їх розбила чи ні, вже і не пригадаю. Можливо лати допоможуть мені заробити грошей на покупку не рожевих, а чудових, таких бажаних чорних чи прозорих окулярів, буде видно…я це вирішу сама. Як захочу на цей світ згодом, так і подивлюся. На те я і живу, щоб його бачити. Тільки буду намагатися,щоб кут бачення світу був якомога ширшим, подивимось чи допоможуть мені в цьому окуляри?