Ви чули, нещодавно упав літак із купою пасажирів, ніхто не вижив? Так от, я один із них. Падати було майже не страшно, я вже часто це робив уві сні, тому звик. Набагато страшніше було дивитися на інших пасажирів, котрі виробляли казна-що. Хто гарячково хрестився і читав молитву з фанатично виряченими очима, хто робив спробу заховатися під крісло чи зачинитися у вбиральні. Нещасна стюардеса бігала і у всіх запитувала, чи ніхто не бачив її парашута. Інший чоловік голосно розмовляв по мобільному і розповідав дружині, де він заховав купу грошей, вона ж йому не вірила і весь час запитувала, коли він нарешті перестане пити. Дітей, звісно, мені було жаль, але що поробиш - вони могли би вирости ще гіршими злодіями, ніж їхні батьки. Гени, спадковість і тому подібне, то вже краще зразу - щоби менше мучилися.

Якби ви мене запитали, чому я це роблю , я би навіть вам нічого не зміг пояснити. Інші би стали вам наводити статистику, цифри, цитувати те чи інше Святе Письмо, я ж - ні. Не маю такої звички. Та я й сам до кінця не розумію, що й до чого.

Коли вранці я просинаюся, якийсь невідомий голос говорить мені, куди йти і що робити. Ось і сьогодні я цілком несподівано придбав квитка на літак, що прямував до Іркутська. А кілька років назад я працював науковим спостерігачем на одному військовому атомному підводному човні. Там теж після аварії ніхто не вижив, морячки вмирали страшною смертю, дехто з офіцерів навіть не витримував і посилав собі кулю у висок. Найдовше тримався старший гідроакустик, хороший такий хлопець, він до самої смерті прослуховував, чи ніхто не поспішає їм на допомогу. Звичайно ж, ніхто не поспішав, і я бачив, як згасало життя в його очах. Смерть від задухи дуже страшна і неприємна, звичайно, більше пощастило тим підводникам, хто спав і у чиї відсіки відразу увірвалася холодна вода з понад двохсотметрової глибочіні : вони відійшли на той світ з неспотвореними передчуттям неминучої смерті обличчями.

Були спотворені страхом обличчя і у тих працівників Всесвітнього торгівельного центру, повз котрих, ламаючи простінки, пролетів літак "Боїнг", чи , точніше, те, що від нього залишалося по ходу п’єси. Крило літака пройшло в кількох десятках сантиметрів від мого обличчя, місіс Сміт дивилася на мене осоловілими очима, її гарний ротик занімів у відкритому стані - вона, очевидно, хотіла щось мені крикнути. Натомість я гукнув їй: все окей, моє золотко, зараз тут все буде валитися, треба стрибати у вікно. Ми взялися за руки і стрибнули вниз, вітер увійшов у мене через всі мої отвори - ніс, рот, вуха, я весь, від горлянки до прямої кишки наповнився вітром, і так само наповнилася вітром місіс Сміт. Через кільканадцять секунд падіння я досить вдало приземлився на бруківку, а от місіс Сміт гепнулася на тротуар, наче поросяча туша, це все було настільки неестетично - її вивернуті ноги, мізки, що витікали з розколотої навпіл, як кавун, голови і тому подібне, що я відвернувся і побіг геть. І зробив цілком правильно, бо за кілька хвилин на тіло нещасної місіс Сміт упали тисячі тон будівельного сміття, поховавши її там назавжди.

А ось буквально учора трапився цей прикрий інцидент із землетрусом поблизу Японії. Фукусіма, цунамі, та таке інше. Інтернет заполонили відеоролики, де морська безодня розверзається, і гігантський коловорот затягує углиб маленький білий пароплавчик. Ну, він лише з літака виглядає маленький, а насправді – майже такий, як „Адмірал Нахімов”. До речі, на „Адміралі” я теж кілька разів плавав, але зараз не про те. Уявіть собі ситуацію: я стою на верхній палубі, нас невпинно затягує у центр коловорота, а сотні пасажирів метушливо вештаються взад-вперед та безперервно запитують мене, що з ними буде. От диваки, вони ніколи не читали Едгара По, тому не знають, що буває з тими, кого затягує під воду гігантський коловорот. Усі помирають жахливою смертю, вибратися з такого судна можна лише за допомогою гелікоптера, або ж повітряної кулі. Ну, звісно, ще можна просто піти по воді, але не всі це вміють робити.

Щоб не шокувати публіку, щоб бува хтось не зателефонував рідним та не повідомив, що на власні очі бачив, як я ходжу по воді, я зробив вигляд, що катаюся на віндсерфінгу. Віддаляючись від пароплаву з приреченими пасажирами японської національності, я махав їм білою хусткою та посилав повітряні поцілунки. Багатьох із них я щиро полюбив за час нашого спільного плавання.

Коли будете переглядати учергове відео, на якому зображена велетенська хвиля, що руйнує Фукусіму, придивіться до лівого верхнього куточку – там ви побачите невеличкого віндсерфінгіста. Не хочу здатися нескромним, але то був я. Мушу сказати, такого задоволення від серфінгу я вже давно не отримував.

Що ж до другого пришестя… Люди, моє друге пришестя було давно, дуже давно, з тих пір цих моїх пришесть було вже стільки, що я й сам збився з рахунку. Важливо правильно ставити запитання, щоб дізнатися, не коли було чи буде друге, а коли буде моє останнє пришестя…