Він прикрив обличчя долонями. На короткий час йому вдалося забутися, потонути в гаморі корчми, в якому інколи домінували хвалькуваті тиради п’яниць або ж верески офіціанток, котрих ті ж п’яниці намагалися ущипнути.
Відмахнувшись від болісного, жадав спокою: тільки б не відлунював конфлікт із дружиною, не зблискували в пам’яті її сльози, тільки б не будоражив душу її гарячковий монолог. Бо що тут вдієш — ревнощі! Затримався на роботі до опівночі: вовтузився із стареньким грузовиком один - однісінький поблизу Тернополя. Повертався з відрядження, коли раптом закашляв мотор, а згодом і зосім відмовився працювати. Така вже доля шоферська — не знаєш, яка халепа підстереже на дорозі.
Дружина не повірила, навіть не дослухалась пояснень. Лементувала, як навіжена, називаючи гультяєм. Чи не Зоська з десятої квартири, чий суджений на гультяйстві зуби з’їв, нашептала їй казна - що? Не стримався: викричав дружині все, що думає про її ревнощі. Переборщив, бо , вхопивши за руки двох їхніх нащадків, чкурнула до батьків.
Згодом — тиждень самотності. Ображений на дружину й увесь світ, ремонтував на роботі без сторонньої допомоги «клятого грата», а вдома бездумно переключав канали телевізора, намагаючись забути про реальність. Хай діється Божа воля, — міркував час від часу, — годі принижуватися перед ревнивицею — допекла до живих печінок! Ні, він не буде знову прикидатися дурником, мовляв, кається і надалі жодного неправильного кроку...
В неділю самотність взяла за живе: чому повинен розмовляти із стінами? Відвести б душу...ну, хоч там, у найближчій корчмі...
.....Коли вже хміль гасав у голові, підвівся, щоб іти додому. Хтось торкнувся ліктя. Оглянувся і впізнав у небритому чолов’ягові місцевого п’яницю – філософа на прізвисько Жуня.
— Не сподівався побачити у «гадюшнику» зразкового сімянина, — Жунині губи багатозначно скривилися, — а, розумію... розумію... Зразок розбився об твердий лоб ідеалу..
За інших обставин післав би Жуню під три чорти, а тоді захотілось хоч трохи з кимось поспілкуватись.
— Всі вони, жінки, — продовжував, підливаючи у стакани, корчмівський філософ, — запрошення до щастя, яке виявляється запрошенням до пекла. Спочатку якась там чепурненька Гануся чи Катруся мило усміхається тобі, солодко лепече, а згодом вважає тебе рабом своїх забаганок та ілюзій. І якщо ти, цілком нормальний чоловік, не можеш задовольнити її апетитів, скурпульозно знаходить у тобі стільки недоліків, що й самому люциферові надбати не до снаги. Тоді чепурненькій цілком у дусі жіночої логіки імпонує ставитися до тебе, як до невдахи. Вже не заслуговуєш у неї на добре слово, чисту білизну чи смачний обід. Здебільшого, цей процес поєднується з процесом пошуку нового ідеалу в штанах, змальованого їй запопадливою мамцею або подружками. А тобі, «списаному», в голову не приходить ,що, грішучи, вона пильно пантрує за тобою, щоб бува не випередив її... Найменша підозра і ... скандал забезпечено — з істерикою в усіх проявах. Хтось з афористів сказав, що істерика — жіночий спосіб розважатися. Чесне слово, мав рацію. Навіть глумлячись над тобою, жінка нахабно тішить себе тим, що будеш перед нею принижуватися, намагаючись втримати сімейний потяг на рейках.
— Твій особистий досвід! — дорікнув Жуні, — він не для всіх.
Жуня спокійно знову наповнив стакани.
— Не знаю, як щодо всіх... А ти прислухайся. З якої радості потилиця в зразкового сім’янина місяців два не брита, гудзики на піджаку теліпаються. І що це за оказія — дружина бігцем до мами! Напевно, буде там тяжко переживати, як тобі без неї... Фарс, друже мій, — фарс!
Жунині слова не сприймалися: миттєвості, години, дні, місяці — був він
щасливим!
Вийшовши з корчми, чи не вперше в житті відчув, що ноги не слухаються. Допомагав їм, опираючись на стіни. Зрештою, допетляв до власних дверей, які з трудом відчинив. Усвідомлював, що ось-ось засне, а ще не сказав дружині та дітям найвагомішого... Нащупав у кишені мобільний. Перед очима побігли прізвища абонентів. З останніх сил натиснув на кнопку «Виклик». Почувши « ало », крикнув домашнім.
— Я не можу без вас жити!
Телефон випав із рук. Не втримавши рівноваги, упав поряд і відразу заснув.
Ранком страшенно боліла голова. Біль трохи затихнув, коли вже був на роботі під черевом «грата». З часом все вправніше орудував інструментами, парируючи кпини таких же, як він, шоферюг, що помітили його вчорашню дружбу з алкоголем...
Перед обідом, як зазвичай, покликали у контору підписати документи. Привітавшись, механічно виконав обов’язок і подався до виходу. У дверях оглянувся, відчувши на собі тривалий погляд Клари Адольфівни, бухгалтера фірми
Від здивування заціпенів: завжди строга, в діловому костюмі, худюща Клара Адольфівна височіла над столом в прозорій блузі, випинаючи, як насміхалися фірмівські вертихвістки, «натяк на груди». Зачіска з розряду « прощавай відпочинок», вишуканий макіяж і щедро намальовані губи закликали не оминути увагою їхню володарку. Заледве справившись із тремтінням, Клара Адольфівна чудернацько простягнула через широкий бухгалтерський стіл руку, намагаючись цим нехитрим жестом наблизити його до себе.
— Ви жаданий!..
За хвилину від хмелю не залишилося нічого. Напружено намагався второ-
пати, що коїться. Пригадав теревені про «перезрілу Асоль», яка чекає сво-
го романтичного принца. Так, це про неї, дивакувату Клару Адольфівну, шепталися в усіх закутках фірми — хто із розумінням, а хто, глузуючи: не такій сягнути намріяного.... Останні ще й смакували вади тридцятилітньої жінки, знаходячи саме у ній причини її холостяцтва. Невже він, — здивувався, — і є обранцем...
Клара Адольфівна несподівано припала до нього.
— Одна ваша.... твоя фраза «я не можу без вас жити!» і все для мене в найкращих барвах!.. Спасибі!
Щодуху намагався не зареготати. Номери дружини і Клари Адольфівни в його телефоні поряд. Вчора... сп’янівши... Що ж тепер? За хвилину – другу розповість бухгалтеру правду і... Не варто рубати з плеча. Хіба якось по-іншому... Адже кохає — по-справжньому, не ховаючи беззахисної жіночої душі...
— Ви, Кларо Адольфівно... не така, як всі... справжня ... мила і... рідна, — усвідомив, що говорить щиро, — ви варті щастя! Але... мій вчорашній дзвінок — миттєва слабкість... Чи будемо щасливими, завдавши болю моїй сім’ї?
Клара Адольфівна заплакала. Вона скидалася на маленьку дівчинку, якій подарували, а згодом відібрали щось дуже цінне... Її некрасиве прекрасне обличчя струменіло смутком і натхненням водночас...
Прощаючись, востаннє заглянув в очі Клари Адольфівни (тепер просто милої Клари) і побачив у них стільки поваги, скільки не помічав до цього в жодних жіночих очах.

2011