Уперше мене кличуть до царя.
Досі просили спитать чи попросити щось у Бога.
Мабуть, цар, переказившись рік,
Нарешті вирішив чинити, як покійний батько.
О, є що розказать Менаше...
...Це сталося в рік смерті Узіягу, прапрадіда його.
А здається, немовби те було вчора.
Вперше я вочевидь бачив Господа Бога.
Сидів Він на високому й величному престолі,
А довкола – серафими передавали один одному:
«Свят, свят Всевишній!»
Од їхніх голосів одвірки задвигтіли,
Заклубочився дим по всій моїй господі.
І стало темно враз, неначе була ніч.
Подумав я: смерть прийшла по мене.
Адже олжа торкалась моїх вуст –
Живу ж серед нечистого народу.
Чому саме мені судилось бачити живого Бога?
Не встиг (та, мабуть, і не зумів би) сам собі я відповісти,
Як підлетів до мене серафим і розжеврілу вуглину,
Що тримав в руці, приклав до вуст моїх
Та ще й сказав: «Я зняв гріхи твої!»
А слідом за цим голос Всевишнього гримів:
«Кого послать Мені до грішного Мого народу?!»
«Мене! Мене пошли, мій Боже!»- наваживсь я.
«Іди, та перш верету розвяжи. Зніми взуття.
Піди й скажи цьому народу, що край, даний йому,
В пустелю оберну я і лиш десятого отут залишу,
Щоб стовбуром той став оновленого люду!»
Ходив я голий і босий і напоумовляв народ
Усупереч царям Йотаму та Ахазу, котрі чинили те,
Що узвичаїлось в Ізраїлі, як той назавше одділився:
Не в Божім Храмі, а на пагорбах і в закутках домашніх
Молились усіляким несусвітнім там божкам.
Та ось на царський трон, нарешті, сів Хізкіягу,
Батько Менаше. Всім серцем він прикипів до Бога .
Жив сам й громаду навернув жить, як Тора велить.
Звелів цар повирубувать дерева і стовби звалить,
Яким доти молились. А ще зробив також і те,
На що не зважились навіть Давид і Шломо,-
На шматки розбив він мідного змія Нехуштана,
Котрому поклонялися ще за Моше-рабейну.
За відданість Всевишній дав царю розум і силу.
Напоумив його повстать проти Ашуру, здолать пеліштимлян...
Був мені начебто за сина Хізкіягу: хворіє – і я лікую.
А то здалось цареві, що смерть його вже на порозі.
І я благав Господа Бога відвернуть нещастя,
І Милосердий прислухався до молитов моїх:
Іще п’ятнадцять літ жив цар мені на радість...
Про це я оповім Менаше. Дитина ж він.
Чи ж дивина, що за приклад узяв не батька,
А діда й прадіда. Не його провина...
Винні догідливі наставники …
Може, вдасться щось-таки переінакшить?
Мабуть, для цього кличе мене цар до себе.
Розкажу йому, малому, те, що чув од самого Бога,
Коли, не як тепер, був я тоді ще зовсім молодим:
Тільки-но очиститься Ційон од скверни, казав Господь,
Світло місяця стане, мов світло сонця,
А світло сонця стане семикратним...
Відкрию на висотах ріки, джерела посеред долин.
В степу ростимуть явір, бук і кипариси,
Щоб бачили усі, пізнали й зрозуміли,
Що для Ізраїлю рука Господня це зробила.
На гору Дому Божого стезею злагоди і миру
Полинуть звідусюд народи всього світу.
За словом Всевишнього, що вийде із Єрусалиму,
Перекують вони мечі на лемеші, списи – на ножиці садові.
І не підніме відтоді меч народ проти народу,
І воювати більш ніхто не вчитиме відтоді.
І, певно ж, звеселиться цар-дитя, як оповім про те,
Що вовк і ягня пастися будуть разом,
Що лев, як віл, жуватиме солому,
Що навіть немовлтко безжурно гратиме зі змієм...
...Так Єшаягу думав по дорозі до Менаше і не відав,
Що юний цар не слухать хоче речника Господа Бога,
А за намовою догідливих шептунів-учителів своїх
На страшні муки вже прирік невгодного пророка –
В дупло колоди всунуть немічного старця
І вздовж та впоперек пилятимуть
На втіху кровожерному хлопчиську.
P.S.
«Іще пролив Менаше чимало невинної крові,
Так що наповнився нею Єрусалим од краю до краю,
Крім того гріха, в який він ввів Юдею,-
Робить зле в очах Господніх».
Млахім (Друга книга царів), 21.16