Білий голос трави. А трава – наче голос підземний
Тих далеких епох, коли ми ще були молоді.
Коли пінилась кров, мов рідкий обожествлений кремній.
І листочок верби плив до зірки по білій воді.

Заморожений час на ялинах іскрився інійно.
День був дуже хороший… Світило дитинство з душі.
І дорога до себе – Дніпро – юним снігом засіяна.
І блаженно-нервові поети… вони ж алкаші.

А сліпенький Сірко – бо ж позичив комусь ясні очі –
Виє й виє на Місяць, якого нутром відчува.
Я у поїзді в Луцьк.
Вже нікого, нічого не хочу.
Зайва музика навіть, не те що слова.

Майже все відбулось.
Тихо так – наче дощ по деревах.
Білий ворон на полі клює чиїсь чорні кістки.
Тут багато гієн на одного старечого лева.
Тут дорога до себе найліпша – по денці ріки.

Виноградна лоза моїх жил сріблом-золотом світить
І етруською бронзою перший сніжок віддає.
Та здається, мене уже кличуть не з нашого світу,
Що в мені, як дитина у жінці, зворушливо є.

Не піду, не піду…
Пахне рибою вітер-апостол.
І коралова люлька моя на морозі димить.
Хтось небесний нам всім стелить білу крохмалену постіль –
Подаруночок дівчинки-смерті
Для тьоті-зими…

19 лист. 11.