1

   – Що ж ви прете, тітко, мов танк! – скрикнув у дверях потягу лейтенант НКВД, якому потрібно було виходити, – так ми й за день не розминемося.
– А ти, голубе, рухай ніжками, – розсердилася в’юнка жінка, що поспішала до вагона і раптом відсторонилася, – вибачте, будьте ласкаві - пройдіть.
Лейтенант помітив в очах жінки острах. Бояться чекістів західняки,–зауважив не без задоволення, іронічно осміхнувся і зійшов униз. Деякий час розглядався: його цікавило все в цьому,як висловлювався, западенському краї, де ще не вгамувалися націоналістичні елементи.
Йому не доводилося приїжджати сюди раніше. Сирітство. Бродяжництво. Ходьба по кримінальному лезу. Дитячий притулок, куди відправив замість колонії розумний слідчий, військове училище – хіба була йому справа до ”западенщини”. Однак трапилося. Відправили в те ошаленіле місиво ідей і доль, де все, як думалося, вкрито туманом ненависті
і злоби, де за брязкотом зброї забули, що можна жити спокійніше,надмірно не напружувати кожен нерв, не кидатися з молінням до ніг удачі, коли гостюєш у володіннях смерті. Він не прагнув зигзагів долі, хоча й не ховався від небезпек. Коли за плечима тільки двадцять три, не дуже й тямиш у хитрощах, які остерігали б долю від безодні. Майже бездумно впускав у вуха базікання начальників, що все буде гаразд, що здатен “прийти, побачити і перемогти”. Наслухавшись таких відвертостей, уявляв себе не будь-яким , а зовсім не кепським хлопцем, якого ніщо не зупинить. І нехай колишні начальники й однокашники чаюють у затишних кабінетах, катаються з дамами на державних машинах, він виконуватиме роль наконечника списа, якому призначено зводити зі світу непокірних. А якщо він зламається.... Що ж, його замінять…Однак йому й уві сні не приходило,
що може бути заміненим, викинутим геть, як непотріб,бо хіба легко від героїчної романтики відразу зробити крок до реального, до тих ймовірних випробувань, що становлять реальну загрозу молодому життю.
Так, йому, ще жовторотому воякові, не хотілося вникати в усі колізії майбутнього. Наразі передувало усвідомлення значимості наконечника у великодержавній справі знищення і приборкання невгодних. В цьому справді знаходив якусь романтику, козиряючи на прощання начальникам, вип'ячував молодецьку рішучість. Це було ще там, на Донеччині, зате тут, на Тернопільщині, відчув невпевненість:чи не спустошиться з часом шибайголівська романтика подібно до того, як пустіє цей старий перон, на якому стоїть, адже доведеться робити те, чого не робив раніше – вбивати і калічити?
Провів поглядом хвіст потягу. Безлюддя. Тільки постать сержанта в довгій шинелі між коліями. Згадав, що зустрічалися в коридорі потягу. Отож попутники. Можливо, й надалі.
– Товаришу сержанте! – покликав.
Сержант наблизився.
– Куди мандрує нижчий армійський чин?–лейтенант спробував підбадьоритися жартом.
– Додому. Хутір З. Комісували.
– А …буває.
З’ясували, що мають однаковий маршрут, принаймні до місця призначення лейтенанта. Обидвом також було добре відомо, що далі – пішки або ж попутним транспортом, який траплявся вкрай рідко. Тому неабияк зраділи гуркотливій підводі із сутулуватим їздовим, що, підбираючи подорожніх, на мить випрямився і хвацько прибрав з очей сиві пасма волосся.
– Дивна долоня в дядька,– зауважив подумки лейтенант, – вузька, ніби дитяча.
Лейтенантові баглося оглянути іншу дядькову долоню і тепер він шукав слушну нагоду, не переймаючись тим, на чому сталив погляд сержант. А того гнітили занедбані поля, вози, жатки, плуги, борони і дрібніші знаряддя, забрані в добрих господарів до колгоспу і розміщені будь-як на пустирі, де мокнули і ржавіли без гідного догляду. Така бідося кидалася у вічі ще в 1939 – му, коли загнані насильно в колгоспи селяни цуралися підневільної праці, а дехто з них, беручи приклад з колгоспного та сільського начальства, заглядав у чарку. .Але якщо з середовища селян таке відлунювало поодинокістю,то чиновники - підлабузники плавали в чарці щоденно. До цього їх привчили наглядачі з району, перед якими звітували про господарські та інші справи. Не один голова сільради чи колгоспу, позбувшись чергової перевірки, приповзав на пузі чи був привезений додому на підводі міцнішими чарколюбами.
Нова влада, розчинена на підступності, брехні та п’янстві, бродила, як брага, і задурманювала бездумні голови обіцянками рівності та різноманітних благ. Інколи траплялися агітаційні трюки, які мали певний ефект. В пам’яті сержанта жовтневий ранок, коли в його хутір вповзла грязюкою вантажівка. Шістка енкаведистів і агітатор облюбували подвір’я сільради,де розклали кілька столів. На столах заряснів білий хліб, дрібно порізане сало. Не забарилися з горілкою. Скликали селян, розсадили за столи. Підвівся на чільному місці схожий на хом’яка, з огрядним черевцем агітатор. Затріскотав, як сорока, про переваги колективного господарювання. Цитував Маркса, Леніна і Сталіна, змальовував картини майбутніх звершень і поступів радянської влади, до яких мали б пристати і місцеві жителі з їхньою худобою та господарським інвентарем.
Енкаведисти між тим підливали у кухлі собі та селянам, жартували і реготали, залицялися до жінок і дружньо поплескували по плечах чоловіків. Напружена атмосфера поступово минулася, і вже хмільні дотепи посипалися з вуст тих селян, які не дуже вдавалися до господарки за небіжки влади польської і яким, за великим рахунком, не було чого віддавати новим завойовникам.
Добрі господарі сиділи насупленими і мовчазними: їх не влаштовувало окреслене агітатором, не тішила самовдоволена пиха енкаведистів, що поступово брали верх над малосвідомим сільським елементом, який сповідував одну-єдину теорію пристосування, що навчала: гнись перед сильнішим наскільки потрібно, щоб не бути зламаним чи вирваним із корінням із життєдайного грунту…Добрі господарі вже відчували, що грунт під ними вже похитнувся і надалі їхнє життя притерпить гнітючих змін, але кожному хотілося вірити, що, можливо, саме його обмине репресивний молох НКВД. Проте на вірі не спогодилося жодному: усі відчули міць енкаведистських кулаків тиждень по застіллі, коли заголосили жінки за відібраною до колгоспу худібкою, а їхні мужі, забувши про обачність, перехрестили експропріаторів в’юнкими батогами – аж відлуння пішло від того ляскоту і посвисту, правда, обірвалося раптово, бо засвистіли енкаведистські кулі – котра над головами, а котра прямісінько в гаряче українське серце, що прагло справедливості, а знайшло вічний спокій… якому чи не позаздрили сільські мужики, конвойовані до колгоспної контори, де на їхніх спинах віртуозно відтанцювали нагаї. Два чи три слабодухи, нестямившись з болю, відразу зреклися всього, чим господарювали, і записалися до колгоспу. Інші скрипіли зубами, стогнали і не вельми шанобливо згадували маму кожного з відомих їм вождів пролетаріату, проте від колгоспного ярма відмовлялися категорично. Можливо їм, непоступливим і впевненим у своїй правоті характерникам, вже тоді виднілася в уяві плетениця возів, на яких провадитимуть до Сибіру їх разом із сім’ями завойовники їхньої землі, майна, але не боголюбних і безстрашних душ, які ніколи не дозволять похитнутися тілам на шляху,омитому страдницькою кров’ю.
Він, сержант, був тоді хлопчаком, йому не довелося горювати за репресованою ріднею, бо й рідні тієї обмаль: матір і старенька, мов правда, бабуня, яка, відколи пам’ятає її, очікувала власну смерть, приготувавши заздалегідь хреста і труну. Згадав рідних і вкотре добрав до своїх тривог вогню: що з ними? Як пережили ту страшну війну, яка їх розлучила?…
Попереду закучерявився гайок: поплив назустріч підводі, наче мелодія з далеких літ дитинства…Захотілося водночас поринути у смуток і радість, бо стільки омріяно, стільки збагнуто ним, колишнім пастушком, що, залишивши корівку під таким же, як цей подорожній, гайком, блукав зеленою імперією тиші, спокою і краси – найгуманнішою з усіх
імперій, яка нікого не карає ув’язненням чи смертю. Хвилини, години, дні, прожиті у ній, перетворюються у плин неземної людскості, де ніхто не стоїть у тебе над душею, де ні клопотів, ні острахів і де, зрештою, ні добра, ні зла, бо вони взаємовиключаються, їх просто не потрібно для душевної гармонії, яку так легко сполохати, мовби цих дядькових коней, що сахнулися несподіваної перепони.
– Тр-рр-рр-р!– дядько натягнув віжки.
– Тр-рр-р-р! – скомандували десь з-за дерев, звідки вийшли семеро.Одяг цивільний. На грудях – автомати.
– Куди їдемо, дядьку? – зав’язував бесіду басовитий молодик.
– До родичів.
– Хтозна…А ці, – кивнув на дядькових попутників, – з тобою?
– Ні, підібрав дорогою.
– Так…Так… Возиш, дядьку, червону наволоч, щоб з неньки крівцю...
На підводі всі сполотніли, втупилися на націлену в них зброю.
– На діл! Живо!
Зіскочили. Обабіч кожного двоє. Заломили за спину руки. Басовитий обшукав.
– Зброї немає. Глянемо в документи.
Придивлявся. Вчитувався. Очі не виказують почуттів. Кивнув лейтенантові.
– В гай!
Лейтенант рушив. Коліна нервово тремтять... Серце не б’ється – скавулить, як приречений собака. Оглянувся. Слідом іде басистий. Не помітив, чи цілить у спину. Оглянутися знову? Ні… Без сумніву, ось-ось стрілятиме! Тікати! Ще крок… Пізно: за деревами націоналісти. До стобіса!
– Стій! – голос басистого м’який, навіть солодкуватий.
– Чого б це? – здивувався лейтенант.
Басистий наблизився. Віддав документи. Козирнув.
– Лейтенант Гребенков. Виконую спецзавдання з групою товаришів...
Будемо знайомі. Знав, що маєш приїхати, Бродський, але не думав,
що зустрінемось саме тут.
Довкруг злодійкуватий, спресований сміх. Бродського поплескують по плечі, щось запитують, проте він ще слабо тямить, губиться у мовчазних емоціях, і раптом шквалом в обличчя наказ Гребенкова:
– Тих двох з підводи розстріляти!
– Розстріляти? – Бродський ніби від поштовху подається вперед.
Спецзавдання…Звинуватимо бандерівців, – пояснює Гребенков.
Напружена пауза. Бродському зрозуміло: перед ним ті,що спеціалізуються на атентантах. Раніше про таких тільки чув. Знає, що мають в НКВД певну цінність…Їх марно переконувати в принципах гуманності. Може, якось по -іншому…
– Ці двоє можуть пригодитися, – дошукує найвлучніших слів, – жаль сержанта та сутулуватого – свої хлопці ... радянські...
– Гарантуєш? – Гребенков не надто охочий до відступу.
– Так...Завербую в наші агенти.
– Отакої? Гаразд, хай живуть. Зловимо інших…А ти , Бродський, у формі нам заважатимеш. Тому трясися на підводі далі, розглядайся, оцінюй обстановку, вникай у побачене і почуте – пізніше згодиться.
Троє попутників, віддаляючись від гайку, раз у раз переглядалися: їм було про що поговорити, але душу кожного тіснили логічні за таких обставин підозрілість і недовіра.
– Що трапилося, лейтенанте, там, у гайку? – запитав сержант.
– Нічого…Не збагну, чому відпустили.
– Крові на тобі немає, – якось добродушно усміхнувся Бродському їздовий.

Під’їхали до невеликого, розміщеного на берегах Золотої Липи села. Дядько зупинив підводу.
– Зіскакуйте, товариші. До райцентру – ліворуч.

2
Командир боївки СБ Вовк запалив цигарку і тільки тоді довгим
поглядом обпік обличчя сержантові:
– Якщо вже попався, назви прізвище.
– У вас мої документи.
– Прізвище? – голос боївкаря ще більше стверд.
– Чертюк…Іван.
– Звідки і куди?
– З Берліну, військова частина 263 . Комісували. Хворий на сухоти.
Повертаюся на хутір З.
– Хто командир полку?
– Пашков.
– Ім’я по батькові?
– Григорій Петрович.
– Хто командував ротою?
– Афанасій Кардаш.
– Звання Кардаша?
– Капітан.
– Якими медалями тебе нагороджено?
– « За взяття Берліну», « За відвагу ».
– Номер медалі « За відвагу»?
– 3826
– Ім’я матері?
– Валентина.
– Скільки літ батькові?
– Помер у тридцять сім.
– Яку зброю мав на фронті?
– Автомат.
– Номер автомата?
– 254764
– Скільки дворів на хуторі З.?
– Сорок сім…було до війни.
– Коли познайомився з лейтенантом Бродським?
– Вчора на залізничному вокзалі.
– Чому добиралися у райцентр разом?
– Попутники.
– Кого зустріли в придорожньому гайку?
– Не знаю. Озброєних у цивільному.
– Про що розмовляв з ними Бродський?
– Не знаю.
Вовк примружив око. Зачастословив:
– Скільки дворів на хуторі З.?
– Сорок сім, здається…
– Як звати командира роти?
– Афанасій Кардаш.
– Номер медалі « За відвагу»?
– 3826.
– Номер автомата на фронті?
– 254764.
– Власне прізвище?
– Чертюк.
– Ім’я по батькові командира полку?
– Григорій Петрович.
– Коли комісували?
– В липні цього року.
– Точніше.
– 26 липня 1948-го року.
– Причина?
– Сухоти.
– Номер армійської частини, в якій служив?
– 263.
– Ім’я матері?
– Валентина.
– Відколи служиш в НКВД?
– Не служу.
– Ім’я по батькові Бродського?
– Не знаю.
– Власне ім’я по батькові?
– Іван Федорович.
– Номер автомата на фронті?
– 254764.
– В якому віці помер батько?
– У тридцять сім.
– Номер медалі « За відвагу »?
– 3826.
– Власне прізвище?
–Чертюк.
Вовк замовк. Деякий час міркував, потім наказав Чертюку роздягнутися до пояса і надіти на очі пов’язку. Той підкорився. Хтось зайшов у відділення бункера, і Чертюк відчув на спині дотик холодних пальців. Пальці обстукали спину і груди, і скрипучий голос констатував:
– Сухотник.
Знову залишилися удвох.
– Хтозна, – кинув Вовк , – може, НКВД із сухотниками…
Чертюк раптом захотів розповісти, що йому також боляче за Україну. Так склалося, що мусив служити в червоній армії. Не з ідейних міркувань, не для кар’єри. Не мав на той час вибору… Справді, нагороджений медалями, які підозріло розглядає співбесідник, бо гамлесив фашистів, як жартували у роті, з творчим підходом до справи, проте не бігав цуциком за комуністами, не слідкував за благодійністю солдатів, хоча заставляли… Чинив людяно, навіть із тими, що дихали йому у спину вдень і вночі, дослухаючись до настрою західняка. Не дослухалися, бо маскував колючі думки про сталінщину, про знівечині українські села і скалічені долі земляків, щоб не залишитися навіки у чужій землі…Прагнув пригорнутися до рідної, на якій зростав, а тепер, ймовірно, помре – від сухот чи від кулі – не такий вже шикарний вибір. Не хочеться, щоб від повстанської руки, внаслідок непорозуміння.
Мовчав. Бо хіба не сприймуть його відвертість, як примітивну легенду?
Вовк також сидів мовчазно. Вчинений ним хитро-мудрий допит не дав результату.
– Гаразд, – згорнув зі стола Чертюкові документи, – продовжимо згодом. Подумки він уже вів бесіду з лейтенантом Бродським, і, коли той опинився на місці Чертюка, якого вивели, озвався першим, здивовано перепитав:
– Чому не вбили? А ти як думаєш? – переадресував запитання.
– Не знаю.
– Подумай.
– Хочете завербувати?
– Як сказати…– Вовк запалив цигарку,– там, у гайку, енкаведисти, що маскуються під повстанців, могли вбити нашу людину… Ти захистив. Чи не так? Маєш совість.
– Що з того?
–Ти українець, Бродський…
–Так, але не розумію націоналістів. Ви проти слов’янського братства.
– Яке тут братство? – спалахнуло обличчя Вовка, насильство та й годі! Братство рівноправність, спілка вільних народів. Братство – коли кожен народ щасливий, а не терпить наруги від старшого брата. Братство, зрештою, коли брат за брата у вогонь та воду.
- Або за одне з фашистом.
– Кому б говорити! Чи не бравий НКВД перед війною співпрацював з гестапо, знищуючи українських патріотів, а також польських державників, щоб пришвидшити окупацію Польщі? Нашою ж метою була вільна Україна. Тому, коли збагнули суть більшовика і фашиста, воювали з кожним із них.
– Без шансів на перемогу, – Бродський витер спітніле чоло рукавом.
– Можливо. Але ми загартували національну свідомість, навчили українця бути справжнім – не зрусифікованим, не споляченим, а гідним славних пращурів. Ми, як могли, оберігали населення від штучних голодоморів і цілковитого рабства. Ми довели, що здатні давати відсіч тиранам і їх прибічникам. Що ж несете Україні ви, сталінські слуги? Чи не новий вишуканий терор, репресії, поневіряння?
– Слов’янське братство … – Бродського ніби заклинило, як стару платівку. Хвилювався, тому не міг мислити логічно, а повторював зафіксовану пам’яттю фразу ще тоді… на політзаняттях, – слов’янське братство!
– Гаразд, – затягнувся димом Вовк,– не маю нічого проти слов'янського братства, але нехай кожен брат-слов'янин буде господарем у своїй хаті, нехай йому не вправляє мізки російський шовініст, що ладен кидати до в’язниці, мордувати і розстрілювати слов'ян: українців, поляків, білорусів та інших. На часі стверджувати одну закономірність, що випливає із суті російського шовініста, – потяг до загарбування чужих земель. Так було впродовж століть, коли у російське ярмо потрапили десятки народів … Відтак стало зрозумілим : ні слов'янське, ні якесь інше братство російському шовіністові не потрібно, бо над усе для нього імперські амбіції, звичка зверхності.
– Ні! – стрепенувся Бродський, – інші народи поневолювали російські царі, а комуністи прагнуть для них рівності і справедливості.
– Для початку було б непогано дати народам волю.
– Ідеї комуністів краще втілювати в Союзі, – Бродському спала на гадку ще одна фраза з політзанять.
– Без сумніву, лейтенанте, в Союзі зручніше репресовувати поневолені народи. Комуністи щодо репресій попереду усіх царів, разом узятих. А мета у них все та ж – імперія, хоч і замаскована за хитрою ідеологією.
Бродський махнув рукою: міркування співбесідника не сприймалися серцем. На заваді вкорінена роками симпатія до Сталіна…
Пригадав осінній вечір у дитячому будинку. До гурту приставало все більше і більше таких, як він, дітлахів. Перешіптувалися. Втаємничені дитячим задумом, раз у раз поглядали на немічного однокашника, що лежав неподалік. Радилися, як йому допомогти, адже місцевий лікар тільки руками розвів. Хтось порадив: телеграму товаришу Сталіну! Зранку тихцем на пошту… Наступного дня загуркотів над дітбудинком літак. Бігли за ним, поки не приземлився. Хворого забрали в Москву. Днів за п’ять захворіла дівчинка. На цей раз за прикладом хлопчиків вчинили дівчатка. І знову літак з лікарями від товариша Сталіна. Дівчинці допомогли одразу, і, як нічого не було, лікарі зникли за безхмарним горизонтом.
Дитячий будинок шаленів від задоволення. Кожен ладен був кланятися товаришу Сталіну в ноги, славити і обожнювати його. Однієї ночі, прокинувшись, бачив, як молилася, ставши навколішки перед портретом вождя, старенька няня… Так було. Справедливим і чуйним до дітей вростав у його, Бродського, свідомість товариш Сталін. Все, що пов'язувалося із Сталіном, не викликало ніяких заперечень.Сталін - добрий геній, Сталін – бог. І цим усе сказано. Бувало, що він когось карав, але ті покарані були, без сумніву, ворогами народу, їх потрібно було навчати розуму, або знищувати, якщо прогнили до серцевини в ямі буржуазного націоналізму. Головне, як стверджували у військовому училищі, не сумніватися у бездоганності сталінського курсу.
Він не сумнівався. Він навіть не думав про те, що можна сумніватися, бо хіба доречно протиставляти свої розумові потуги великому державному розумові, що спрямував усіх на єдиний правильний шлях до перемоги комуністичних ідей, які перетворять життя радянських народів в рай земний. Правда, не всі це розуміють. Особливо, – пригадалася ще одна фраза з політзанять, – недолугі націоналісти, ці обмежені фанатики, що не бачать далі свого носа, не усвідомлюють державницьких перспектив, насамперед того, що могутня комуністична держава – грізна протидія міжнародному імперіалізму, що ладен, за словами наставників училища, щоденно експлуатувати робітничий клас і селянство. Він, Бродський, стоїть на певному грунті, який йому видається надійним і справедливим, на якому ствердли ідейні позиції колишніх однокашників. Зійти з цього грунту – означає зрадити.
– Даремно стараєтесь, – кинув Вовкові, що звів на нього здивовані очі, – я не зраджу своїм.
– Тоді … Тоді тебе ліквідують.
– Нехай. Все одно думки не зміню. Не залякаєте.
По спині Бродського поповзли мурашки. Невидима потвора –страх здавила горло, але на обличчі не здригнувся жоден м’яз. Якась відчайдушна душевна міць допомогла вистояти у поєдинку із страхом. Так бувало раніше… Ніби з чорного отвору криївки, що зіяв за плечима Вовка, вийшов розбишака -переросток, якого, мовби вогню, боялися підлітки. З розмаху вдарив Бродського-підлітка кулачищем в обличчя.
– Визнаєш мене королем? Будеш підкорятися?
– Ні! – Бродський-підліток напружено зводиться з підлоги, – тут не в’язниця, тут усі рівні.
– Я – король, главар дітбудинку. Чув, падлюко! – переросток придавлює обличчя Бродського-підлітка до підлоги, – покора або смерть!
Бродський-підніток стискає кулаки. Раптовий прилив злості витісняє страх. Відчуває, як тужавіють руки і ноги. Відчайдушним рухом збиває з обличчя підошву переростка, що летить стрімголов під стіну, а коли зводиться, хрипить, придавлений тендітним і водночас дужим ліктем до одвірка.
– Не залякаєш! – Бродський також хрипить, помічаючи, що немає вже ні чорного отвору, ні переростка, а є тільки прискіпливі очі Вовка, в глибині яких пульсує сумнів…

3

Бродський лежав горілиць поряд із Чертюком, який, здавалося, дрімав. Розмірковував: справив на бандерівців не найкраще враження. Що вони очікували від офіцера НКВД? Каяття, співпраці чи ще чогось? Так, був непоступливим і тому … мусить вмерти.
Надривне дихання. Біль у голові від напруги. Приплив емоцій, що посилюється: важко тримати себе в руках, коли хочеться вити від безсилля. А, може,і правий бандерівський командир: не варто бачити в Сталіні бога. Зрештою, що він знає про них обидвох. Перший заперечує другого, вольовий, твердий, мов граніт, рішуче, нехай і криваво будує могутню державу. Другий, безумовно, не погодиться з першим. Другий, як твердила старенька няня в дитячому будинку, вчить любові – до рідних, до ближніх … Закони першого суворі, але зрозумілі, до другого потрібно дослухатися, проходити через сотні сумнівів, здогадок, самопожертв, влада його здається примарною, коли перший реальний, як цей ненависний бункер, в якому він, Бродський, лежить. За чиїми законами свідомо торував життєвий шлях? Звісно, підкорявся першому, вторив як і всі довкруг, що щасливе майбутнє не за горами, що єдиний прихисток – дитячий будинок – славний сталінський дарунок, що майбутнє завдяки сталінізму матиме могутні крила. Другий на той час ніби стояв осторонь, придивлявся, радив … Чи не вперше згадав про нього,коли поклали на долоню сто рублів – завдаток за побиття відомого в місті музиканта. Глянув на однокашників, що не приховували втіхи від грошей, отриманих з рук замовника, кримінального злочинця, і бити жертву відмовився. Кому тоді, як не другому, можна було пояснити своє рішення, довіритися душевно? Ймовірно, в цьому затхлому бункері вони знову розмовлятимуть. Ні, як офіцер НКВД, не плазуватиме перед другим, не прохатиме про порятунок – цього йому не дозволить офіцерська гордість, прищеплена першим, а все ж обійтися без другого не зможе. Хочеться відчути себе не відлагодженим механізмом системи першого, а просто людиною з її почуваннями і мріями, з бажанням жити не заради високих ідей, а для звичайної людської радості, яку творять погожий сонячний день або ж прекрасне зоряне небо, яку примножуєш сам, коли на душі затишок. Як гостро відчуваєш його відсутність, опинившись у підземеллі, де увесь світ спресовано до кімнатних розмірів. Ще трохи і могутній прес розчавить і цю маленьку кімнату бункера, а заодно все, що хвилює і буяє молодістю.
Бродський повернувся ліворуч.
– Чертюк! Чуєш, мене вб’ють!
Відповіді немає.
Бродському моторошно. Ще дужче, ніж до запеклої мовчанки Чертюка, що подумки у своєму, душевному.
– Уб'ють! – Бродський заплющує очі. Намагається заснути, але намарно. Думка про майбутнє не дає спокою. Власне, скільки того майбутнього. Стежина долі завела у безвихідь і зникла. Тепер уже не докличешся першого, з яким пов’язав свій поступ – до вершини комунізму (заледве чи збагнув достеменно суть цієї завченої фрази). Тепер уже ближче до другого, що наближається з далечі до його спохмурнілого сьогодення. Другий зростає, займає майже весь обшир споночілої, зболеної душі, а разом із тим маліє перший. В останні хвилини навіть немає сенсу їх порівнювати. На грані життя і смерті приходить усвідомлення величі другого, якому властиво повертати людину в її справжнє людське єство, очищене від повсякденних гріхів, що, ніби реп’яхи, чіплялися на життєвому шляху. Ні, він більше не називатиме другого другим, він величатиме його Господом, як це робила старенька в дитячому будинку. Господи, – шепоче Бродський, – не знаю, чи був правим у своїх думках і діях. Так мене виховували, на такий шлях спрямували. Мені хотілося справедливості і рівності, як у тій оспіваній поетами загірній комуні, але, Господи, може я чогось не розумію, бо чому тоді противляться комуністичному раю ті, що в цьому бункері, і тисячі інших бунтарів? Чому в тому раю немає місця Тобі з Твоїми заповідями на вустах няні? І невже я, прихильник комунізму, також повинен відвернутися від Тебе? Прости, Господи!
Бродський вдивляється в темінь, ніби зовсім близько, за її лаштунками, стоїть Господь і гадає, як вчинити з молодим офіцером. Що переважить на терезах Господа: поступ молодого офіцера, здійснюючи який, неможливо не порушити Господніх заповідей, чи, може, ті крихти людськості, які розсипав у хвилини сумніву, чим допоміг безневинному музикантові чи ще комусь ?… Таких було мало, а службовий поступ тривав уже два роки. Правда, Господь милував від необхідності вбивати, чого остерігався, чого зміг уникнути завдяки щасливому збігу обставин. Тепер, відколи отримав призначення на Тернопільщину: повинен стати агресивнішим.
– Чуєш, Господи! – губиться Бродський у здогадках, – Ти шкодуєш мене … Не допускаєш до найгіршого – безодні гріха, де я вже буду не твоїм, де моя людська сутність настільки спотвориться, що від неї відцураєшся навіть Ти, Господи. Якщо це так, то я справді помру. Але, Господи,хіба не завчасу так чиниш зі мною? Хіба я не маю права збагнути себе у світі і світ у собі, щоб,врешті-решт, сприйняти серцем те, чого ти хочеш від мене?
Бродський дослухається: може який-небудь знак ствердить його у переконанні про присутність Господа, може щось зміниться в темному бункері з його упертою, мов божевілля,тишею. Якась дивна тиша, ніби творить її пустка. А що як дійсно у бункері безлюддя, і вони з Чертюком тільки удвох? Варто пересвідчитися.
– Ей, хто там є? – гукає Бродський і гострить слух.
Ні звуку у відповідь.
– Виведіть по потребі, – Бродському спало на гадку хитрувати.
Знову мовчанка.
– Їх немає, – вибарвлює голос Чертюк, – інакше не зв’язали б нам водночас руки і ноги.
– Справді! – скрикнув Бродський, – як нам звільнитися від пут? В ту ж мить зауважив,що вони з Чертюком прив’язані до двох різних стовпів і не мають змоги допомогти один одному. Невже безвихідь!
Чертюк підвів голову.
– Там, наверху, хтось є.
Заскрипіла драбина. Хтось спустився в бункер.Запалив ліхтар, роздивився і знову подався наверх. Усі звуки стихли. Ніби й нікого не було.
– Хто там?– уже нервував Чертюк.
Скрип драбини повторився. Тепер він довго не стихав. Навколо Бродського і Чертюка збиралося все більше постатей у цивільному. Розштовхуючи передніх, виокремився знайомий… Гребенков. Нахилився над Бродським. Розв’язав.

– Що відбувається? – підвівся Бродський.
– Диво! – бандерівці залишили в живих енкаведиста, – рот Гребенкова скривила саркастична посмішка, – благородні! Знали, що криївку цю виявимо, і …не добавили роботи гробарям…

Сонячні промені заставили в’язнів криївки примружитись. Ішли лісом. Розглядалися. Жадібно вдихали світанкову прохолоду. До ніг Бродському покотився підхоплений вітром кленовий лист.
– Ще недавно, – подумав , – міг покотитися в небуття і я, заблудлий у сумнівах лейтенант. Для чого крокую далі разом із мовчазним, мов учорашній день, сержантом? Щоб забути сумніви і хижо виблискувати очима, як ці вояки , на яких покрикує Гребенков? Чи маю інший вибір?
Вже ні…З презирством глянув у вічі Гребенкову, що раптом націлив зброю на Чертюка.
─ Ми, з Чертюком, попутники... Нехай уже назавжди...

2007р..