7 коротеньких казочок про ослика та поні (не віслючка, бо тваринка не свійська, а дика)

Поні Поня та ослик Осля – друзі.
Поня добрий, слухняний. Осля гордівливий, впертий.
Пішли якось Поня й Осля на луг, травички попоїсти. А травичка там смачна, соковита, таку б їв і їв.
Тільки дивиться Поня, Вовк із лісу вийшов.
- Ослю, - каже Поня, - біжимо! Вовк із лісу вийшов. Роздивляється. Що, коли нас помітить?!
- Не помітить, - незворушно відповів Осля, - продовжуючи скубти траву.
- Ні, Ослю, ти помиляєшся, - занервував Поня. – Він уже нас помітив. От-от поруч буде. Біжимо! Може, де сховатися встигнемо.
- Встигнемо, встигнемо, - тільки і вимовив Осля, як пролунав рик Вовка:
- Чому це ви не тікаєте?! Невже Вовка не боїтеся?
- Б-б-б-боїмося, - відповів Поня, тремтячи від страху.
- Так чому не тікаєте?! – заричав Вовк.
- А я це… На Ослю ч-ч-чекаю, - пролепетав Поня
- Це ти чекаєш. А Осля чому не тікає?! – здивувався Вовк. – Він що, того?
Хворий?!
- Ага, хворий! – збагнув Поня. – Він дуже хворий. У нього вірус!
- Це, який ще вірус? – насторожився Вовк.
- Вірус упертості! – зробивши великі очі, відповів Поня.
- Не чув я про такий вірус, - рикнув Вовк. – А, як його розпізнати, вірус цей?
- Ну, дивися, - говорить Поня. – Наприклад, Осля нізащо звідси не піде, поки всю траву не з'їсть. Умовляй його, благай його. А він своє знає.
- Уф! - полегшено зітхнув Вовк, - а я вже було злякався. Тільки мене таким вірусом не здивуєш. У мене у самого такий є. Адже я і сам звідси не піду, поки вас не з’їм. А почну я, Поню, з тебе. Ослю на потім залишу. Він однак нікуди не утече. Трави ще он скільки!
Промовивши ці слова, Вовк ощирився і, вигнувши спину, стрибнув убік Поні.
Отут бідному Поні нічого не лишалося, як тікати від Вовка.
Біжить Поня, а сам думає, як би це Вовка подалі від Ослі відвести, та при цьому самому не постраждати.
Аж раптом Поня згадав про яр. На дні цього яру був глибокий потік. Щосили, кинувся Поня до яру. А Вовк не відстає, от-от утікача схопить.
Ну! Ще трохи! І, коли до яру було лише кілька кроків, Поня раптом різко загальмував. Не встигнувши перелаштуватися, Вовк с ходу пролетів над Понею, і покотився схилом униз.

Поня повернувся до Ослі. Той продовжував жувати траву.
- Ти де це ходиш? – між ділом поцікавився у Поні Осля.
- Я не ходжу, - відповів Поня. – Я від Вовка тікав.
- А я от травичку жую, - спокійно сказав Осля. – І де ж цей Вовк?
- У потоці, - відповів Поня.
- Це до-о-обре, що у потоці, - думаючи про щось своє, затягнув Осля. - А я
травичку жую-ю-ю…
- Час додому, Ослю, - Поня смикнув Ослю за хвіст. - Вовк повернутися може.
- Ото диво! Вовк!…- посміхнувся ситий Осля.
По дорозі додому Поня думав про Ослю, про вірус упертості і його можливі наслідки, ускладнення, такі, як дурість та егоїзм. А що, коли воно заразне?

А що, коли воно..? – 2 казочка
Тамара Маршалова
- Ослю, - сказав якось поні Поня ослику Ослі, - а в мене завтра день
народження.
- Та ну? – здивувався Осля..
- Ну, так, - кивнув Поня. - Ось тебе запросити хочу. Прийдеш?
- Прийду, - не замислюючись, відповів Осля.
Наступного дня, з самого ранку, йшов дощ.
Осля подивився у вікно.
- Ні, не піду я до Поні на день народження. – вирішив він. – Дощ, травичка мокра…Та й настрою до того ж нема.
А от у Поні, навпроти, з настроєм усе було добре. Він готувався до зустрічі друга!
Салат із кульбаб, компот із ревеню, найулюбленіші Ослині страви, стояли на святковому столі.
- І, де ж той Осля? – дивувався Поня, час від часу схоплюючись і вибігаючи у двір, подивитися, чи не йде Осля.
Але Осля чомусь не йшов.
Настав вечір.
Голодний та змучений чеканням Поня ліг у ліжко. У нього дуже боліла голова.
Уночі йому наснився Осля. Він вітав Поню з днем народження, і вони удвох ласували салатом із кульбаб.
А вранці справді прийшов Осля.
Він уже і думати забув про Понін день народження.
Салат із кульбаб і компот із ревеню стояли неторканими на столі.
- Пригощайся, - сказав Поня, упіймавши голодний погляд Ослі. –
Вибач, що не можу скласти тобі компанію. Апетиту немає. Мабуть, захворів.
- Так і не треба, раз не можеш, - відповів, кидаючись на їжу, Осля. - Їсти без апетиту – тільки харчі марнувати.
З'ївши весь салат і випивши компот, Осля раптом запитав:
- Що, Поню, кажеш, занедужав?
- Схоже, що так, – сумно відповів Поня.
- Шкод-а-а-а, - співучо промовив ситий Осля. – А я от погуляти вийшов. Дай, думаю, до Поні зазирну, може, разом погуляємо. Погода відмінна. Настрій гарний. Та ти того... не сумуй. Іншим разом погуляємо. Ну, а мені час. Сам розумієш. А що, коли воно заразне?

А що, коли воно..? – 3 казочка
Тамара Маршалова
Пішли якось поні Поня та ослик Осля в ліс по ягоди.
А там, на лісовій галявинці, суниць сила-силенна. Та усі, одна в одну - великі!
Поня обходить галявинку з одного боку, ягоди збирає, а Осля – з іншого.
І отут Осля заявляє:
- Оце вже ні, Поню, так не годиться.. З твого боку галявинки ягода крупніша. Давай мінятися. Не тільки ж мені дрібну ягоду збирати.
- Давай, - спокійно відповідає Поня. – Тим більш, що ягода з твого боку анітрохи не дрібніша за мою.
Збирають отож друзі суницю далі…... Збирають. Аж раптом Осля знову незадоволений.
- Знову, - каже, - у мене ягода дрібніша. Давай, Поню, мінятися. Не буду я дрібну ягоду збирати.
- Давай, - спокійно відповідає Поня. – Тим більш, що ягода з твого боку анітрохи не гірша за мою.
Збирають друзі суницю далі…... Збирають. А Осля візьми і знову вередувати.
- Ага, - говорить він Поні, - що гірше – Осля збирай, а що краще – Поня. Не буду я більше з тобою ягоди збирати.
- Ослю, - занепокоївся Поня, підійшовши до Ослі, – що з тобою? Може, занедужав? Зір обстежити треба?
- Це тобі, Поню, зір треба обстежити , - обурився Осля, - якщо не бачиш, що твоя ягода крупніша за мою. Ви тільки подивіться, він мене ще й ображає. Відійди, а то, як…брикну!
Осля було вже став у загрозливу позу, як чийсь голос зупинив його.
- Вибачте, - почулося десь біля самих Ослиних ніг, - у вас плюс чи мінус? Тобто у вас далекозорість чи короткозорість?
Нахиливши голову, Осля побачив Крота.
- Теж скажеш – короткозорість, – закаркала зі свого гнізда Ворона. - Невже прислів'я не знаєш?
- Прислів'я? – перепитав Кріт. – Яке прислів’я?
- Про завидюще око, - з поважним виглядом повідомила Ворона.
- Як-к-ке ок-к-ко? – обережно поцікавився вже Осля.
- Завидюще, - повторила Ворона. – Це ж про нього кажуть – «Бачить чуже під лісом, а не бачить свого під носом». Всім і на все заздрить, а його хазяїн від цього тільки страждає.
- Бідний Осля! – зовсім засмутився Поня - Що ж нам з отим оком робити?!
- Як що?! Кар-кар-рантин оголосити! - закаркала Ворона. – Негайно! А що, коли воно заразне?!

А що, коли воно..? – 4 казочка
Тамара Маршалова
Вирішив поні Поня ослика Ослю провідати - про те, про се поговорити. Друзі як-не-як.
Підходить до Ослиної хатини, дивиться, а Осля на ґанку сидить. Губу закопилив, у Понін бік не дивиться.
- Що трапилося, Ослю? – привітавшись, запитав Поня. – Може, чим незадоволений?
- А ти, як думаєш? – буркнув скривджено Осля.. – Звичайно, незадоволений! А чим мені бути задоволеним?
- Як чим? – не зрозумів Поня. – Ну, хоча б тим, що погода гарна, друг у гості прийшов.
- Погода гарна! Друг прийшов! – передражнив Поню Осля. – Радість велика! А я, може, найбезталанніший ослик у світі. І треба ж було мені ослом народитися!
- А ким би ти хотів народитися? – обережно поцікавився Поня.
- Метеликом! – відразу ж відповів Осля. - Був би я метеликом…Літав би усюди…Краса! Усі б мною захоплювалися - «Ви тільки погляньте, який він гарний! Які в нього дивні різнобарвні крильця!» Та й Вовку до мене ніякого б діла не було …
- Але ж, Ослю, - перебив Ослю Поня, - тепер вже нічого не зміниш. Тим більш, що бути осликом не так уже й погано. А ще таким симпатичним, як ти!
Та тільки Ослю ці Поніни слова анітрохи не втішили. Навпаки, ще більше розлютили.
- Нічого не зміниш?! – закричав він. – Це ми ще побачимо! Я однак буду метеликом!
Збігши з ґанку, Осля почав гасати по зеленій, розташованій перед хатиною, галявині, хлопаючи аж ніяк не крихітними вухами. Без сумніву, то були його крила. Але злетіти йому так і не вдалося.
Знесилений бідолаха упав на траву.
- Ослю, - жаліючи друга, звернувся до ослика Поня, - а може не треба, ну... На метелика обертатися. Я вже якось звик, що в мене друг ослик.
- Оце тільки, що звик, - розгнівався Осля. – А я, може, не хочу звикати. І такий друг, як ти, мене теж не влаштовує. Ані яскравих тобі крилець, ані легкості польоту. Ну, що в тобі хорошого?
- Так, - зніяковіло відповів Поня, - маєш рацію, яскравих крилець у мене дійсно немає, і ніколи не буде. Але, хіба це головне? У мене є ноги. Хвіст, нарешті.
- Ноги! Хвіст! – знову скипів Осля. – От і йди своїми ногами! Іди! Не заважай мені. Я собі іншого друга знайду. З метеликів.
- Як знаєш, - невесело відповів Поня. – Однак я, як і раніше, вважаю тебе своїм другом.
Минуло кілька днів.
Що тільки Осля не робив, щоб стати метеликом. І по галявині бігав, і вухами хлопав, і на садову огорожу вилазив…Але все дарма. Єдине, чого він домігся, так це розполохав усіх літаючих поблизу метеликів.
Осля був у розпачу - метеликом не став, кращого друга прогнав.
- Що робити? – питав себе, сумуючи, Осля. – Як я тепер Поні в очі дивитися буду? Та й він мене на сміх підніме – «Що, став метеликом?».
Осля неохоче подався до Поні.
Ні, не подумайте чогось зайвого, Осля дуже хотів порозумітися з другом, але він боявся глузувань. І даремно.
Хіба справжній друг буде насміхатися?
А ось Поня, здавалося, чекав на прихід Ослі.
Він не тільки не став насміхатися, а, навпаки, запропонував Ослі перетворити його забаганку на веселу гру. І той погодився.
Друзі одразу ж пішли на луг.
Бігаючи по траві, хлопаючи вухами, розмахуючи гривами й хвостами, вони грали в метеликів.
А в цей час за ними хтось пильно спостерігав. І цей хтось був…Вовк!
- Та-а-ак, - розчаровано сказав до себе Вовк, дивлячись на друзів, – тут неначе вже справжньою епідемією пахне. А що, коли воно заразне?!

А що, коли воно..? – 5 казочка
Тамара Маршалова
Сидять поні Поня й ослик Осля пізнім вечором біля Ослиного будинку, на зоряне небо дивляться.
- Гарно як! – говорить Поня. – А місяць! А місяць, подивися! Наче золоті роги! От би мені такі!
- Чому тобі? – обурився Осля. – Може, я без них більш потерпаю. Може, я завжди про такі мріяв. Прийде Вовк, а я його цими рогами – бац-бац!
- Це, чому тільки ти – бац-бац! – не поступався Поня. – Я теж хочу Вовка золотими рогами бацнути…
- Це мої роги! - кричить Осля.
- Ні, мої! – суперечить Поня.
Такий лемент підняли, що Вовка в лісі розбудили.
А Вовку що? Однак на нічне полювання збиратися треба. А тут ще й об'єкти полювання голос подають.
Посварилися, отже, друзі, та й пішли по хатах.
Іде Поня дорогою, усе про золоті роги думає.
- Гарні роги! Не роги, а корона, – міркує він, - У таких себе дійсним королем відчути можна. Та одне лихо - дістати їх не можна. І навіщо нам було з Ослею лаятися? Тепер заснути не зможу, сумління замучить. А що, коли повернутися й помиритися.
Піднявся Поня на освітлений місяцем пагорок, подивитися, чи не спить друг, чи є світло у віконцях. Бачить, а біля Ослиних дверей Вовк причаївся.
Поня як закричить із пагорка:
- Гей, Вовче! Ти що там, злодію, робиш?!
Озирнувся Вовк, бачить – на пагорку Поня стоїть, а над його головою золоті роги …
Вовк так і сів, де стояв.
А Поня часу не гає, на допомогу другу біжить. Не встиг сірий розбійник отямитися, як на нього град Поніних стусанів посипався .
- Будеш знати, як мого друга кривдити! - промовляв Поня, даючи чергового стусана Вовку – Ти нас ще не знаєш! Ми один за одного горою!
На гам із будиночка вибіг Осля. Побачивши воюючого з Вовком Поню, Осля кинувся йому на поміч.
У Вовка від усіх цих стусанів навіть іскри з очей посипалися. Тепер сірому розбійнику здавалося, що вже не тільки у Поні, але й в Осли золоті роги виросли.
- Напасть якась, - подумав про себе Вовк, тікаючи до лісу. – А що, коли воно заразне?

А що, коли воно.? – 6 казочка
Тамара Маршалова
Лежать поні Поня та ослик Осля на березі річки, на сонечку гріються.
Травички поїли, водички попили. Що ще робити? Відпочивай собі на здоров'я.
- Який чудовий день! – говорить Поня. – Оце б здрімнути.
- Та-а-ак, - підтримав Поню Осля. – Не зайве. Тільки…А що, коли Вовк до водопою прийде? Ні, нам одночасно спати не можна. Комусь чергувати треба. А давай так - спершу я сплю, ти чергуєш. Потім ти спиш…
- Добре, - погодився Поня. – Хоча, чому спершу ти, а потім я?
- Ну, як «чому»?! - щиро здивувався Осля. – Як, «чому»?! Тому що я кращий!
Отут уже Поня розгубився.
- Це, чому ж ти кращий? - вигукнув він. – Чим це ти кращий?
- А це тобі видніше, - значуще відповів Осля. – Не будь я твоїм кращим другом, хіба рятував би ти мене від Вовка, запрошував би на день народження, цікавився б моїм здоров'ям? Га? Отож бо і воно!
- Ну, розумієш, Ослю, - зібрався було внести ясність Поня. – Я хотів сказати…
- І не треба нічого казати, - перебив його Осля. – Краще від мене нікого немає! Подивися, хоча б на це Жабеня. Сама потворність, і тільки! Очі витрішкуваті, лапи криві, хвоста немає, ще й вуха невідомо де…
Жабеня, що сиділо в очереті, від почутого аж квакнуло.
- Квак недобре! Квак образливо! Квак несправедливо! Я не потворність! Я теж квасивий! Скважи, Черепахо, - звернулося воно до болотної Черепахи, яка з’явилася серед трави, - скважи, що я гарне.
- Гарне, дуже гарне - відповіла доброзичливо Черепаха, ховаючись від спеки під панциром.
- Ха, знайшов, кого питати! – не здавався Осля. – Теж мені цінителька прекрасного. На себе б подивилася. Валіза ходяча!
Ні, Поню, - знову звернувся Осля до Поні, - що не кажи, а я найкращий!

І от отут, не знаю, чи це сказані Ослею слова так подіяли, чи що інше, але раптом Осля почав стрімко рости. Жабеня, Черепаха і навіть друг Поня здавалися йому тепер такими маленькими-маленькими. Точнісінько мурахи!
Осля все ріс і ріс…І не відомо, до яких би розмірів він виріс, якби не перелякане квакання Жабеняти.
- Квараул! Квараул! – горлало воно. – Рятуйся, хто може! Вовк! Вовк іде!
Від цього крику Осля відразу припинив рости. Мало того, йому відразу захотілося стати маленьким-маленьким. Так, так! Менше навіть Черепахи, а то, може, і Жабеняти! Але було пізно.
- Це, хто ж у нас найкращий? – хитро посміхаючись, запитав Ослю
Вовк? Га? Невже ти, Ослю? Люблю кращих. Вони найсмачніші.
- Я, я…- почав виправдуватися тремтячим голосом Осля. – Я, вибачте, не найкращий. Я, навпаки. Я гірший. У мене це…
- Що? Новий вірус? Самохвальство? Пиха? – розсміявся Вовк. - Так у мене з цим усе в порядку. Я сам себе кращим вважаю. У мене, Ослю, імунітет на твої віруси виробився. Ну, годі! Годі! – розлютився вмить Вовк. – Розмовами ситий не будеш. Ти, дивлюся, вже пообідав, а я от із самого ранку макової зернини у роті не мав, - схитрував розбійник.
- Пропав Осля, - подумав про себе Осля, зажмуривши від страху очі, як раптом відчув, що хтось доторкнувся до його ноги.
Це була Черепаха. Вилізши з-під свого панцира, вона простягала Ослі маленький зелений листочок.
- З'їж, - шепотіла Черепаха Ослі. – З'їж, поки ще не пізно.
Осля миттю зжував листочок І…О, диво! Осля почав стрімко…Ні, не рости! Зменшуватися! Обертаючись точнісінько на мураху.
Вовк навіть оторопів від побаченого.
- Тьху! – прийшовши до тями, та презирливо дивлячись на Ослю, сплюнув він – Це ж треба таке! Добре, що я не встиг його з'їсти. Навіть подумати страшно! А що, коли воно заразне?

Осля відкрив очі. Над ним стояв Поня і поплескував друга по нозі:
- Прокидайся, Ослю, - говорив він. – Тобі чергувати.

А що, коли воно..? – 7 казочка
Тамара Маршалова
Зайшов якось поні Поня до ослика Ослі в гості, а той за столиком сидить, щось підраховує.
- Один, два, три, чотири, п'ять, - рахує Осля.
- Доброго дня, Ослю, - привітався з Ослею Поня. – Що це ти рахуєш?
- Не заважай, - невдоволено буркнув Осля, записуючи підрахунки в маленький блокнотик. – Не бачиш, я дуже зайнятий?
- Бачу, - винувато відповів Поня. – Та я тільки хотів спитати, чим це ти так зайнятий.
- Яблука підраховую, - з поважним виглядом повідомив Осля.
- Які яблука? – здивувався Поня. – Не бачу я жодних яблук. Ми з нашої яблуньки їх ще не познімали.
- З якої це «нашої»?! – обурився несподівано Осля. – Це моя яблунька, а не «наша»!
- Але, Ослю, - розгубився Поня, - адже дотепер вона була «нашою». Разом посадили, разом доглядали.
- Посадили, доглядали! Ну, і що?! А росте вона біля моєї хати. Отже, вона моя! – не вгамовувався Осля. – От посадиш яблуньку біля своєї хатини, буде твоя.
- Та-а-ак, - зовсім знітився Поня, - ти одного, Ослю, не розумієш - яблуньці довго рости треба, щоб вона свій перший врожай дала.
- А мені що? – знизав плечима Осля. - Почекаєш. Я і так багато втратив. Уяви, щороку половину врожаю недоодержував! А не ділись я з тобою, одержував би вдвічі більше, - підбив підсумок своїм підрахункам Осля. - Не дам тобі більше своїх яблук. І крапка! А половину кожного врожаю я в сусіда Кролика на моркву обмінювати буду. Так, для асортименту. А ти, Поню, іди собі. Не заважай. Ніколи мені балачками займатися. Врожай збирати треба.
Пішов Поня. А Осля яблуками зайнявся, що на зиму приховав, що на моркву обміняв
Настала зима.
Сидить Осля в хатинці, яблука з морквою жує. Спершу було, начебто, і нічого. А потім така туга Ослю взяла. З'їсть яблучко – Поню згадає. З'їсть морквину – знову Поню згадає.
- Та що це таке?! – не витримав якось Осля, вибігаючи зимовим ранком у двір. – Поня, Поня - один тільки Поня в голові! Може, я занедужав?!
- Хто занедужав? Хто занедужав? – просвистіла, сидячи на яблуневій гілочці, Синиця.
- Я занедужав, - сумно відповів Осля. – Увесь час Поню згадую. Яблучко з’їм – Поню згадаю. Морквину з’їм – Поню згадаю. Маячня якась!
- Це ж треба! – стрепенулася Синиця. – У мене ж такі самі симптоми. Як знайду де зернятко соняшника, відразу Поню згадую. Він мене ними завжди узимку пригощає.
- Отож бо і воно, – прошепотів Осля. – А що, коли воно заразне?
- Ну, і дурненький ти, Ослю! – почулося раптом стрекотіння Сороки. – Синиця Поню за його добрі діла щораз згадує, а ти... Нічого! Яблука з морквою вітамінні, вилікують тебе від вірусу жадібності!

А надвечір до Ослиної оселі зазирнув Поня. Він приніс Ослі слоїк суничного варення. Помирившись, друзі заходилися наряджати ялинку.
Наближалися Різдво та Новий рік. Рік, у який друзі повинні були увійти без образ і усяких там непотрібних вірусів.