Жив собі Соняшник. І була у нього Сонечко.
Ні, не так: жила собі Сонечко і був у неї Сонях.
Знову щось не те виходить... Одним словом, жили собі Сонечко і Сонях і вони одне в одного були.
Сонях ріс на соняшниковому полі, а Сонечко жила в небі, тому їм випадало зустрічатися не так часто, як би цього обом хотілося. Сонях часто бідкався, що не вміє повертати голову за сонцем: „То лише люди понавигадували, що соняхи тільки те й роблять, що крутяться. Насправді ж соняхи не такі.” І Сонечко співчутливо кивала йому головою, лагідно посміхалася і вони прощались, бо Сонечку вже треба було йти далі небосхилом. „Все на захід і на захід...” – жалілася вона Соняхові.
Сонечко була дуже працьовитою. „Розумієш, – казала вона Соняхові – добре тим людям, у яких вікна виходять на схід, вони прокидаються, а я вже зазираю у віконце, а як же тим, в кого вікна на півдні? А на заході, на півночі – подумати страшно!”
Так казала Сонечко і поспішала у своїх таких важливих справах, а Сонях лишався на своєму соняшниковому полі і сумно дивився на схід – як же довго іще чекати на його милу, кохану Сонечко!
Але сонях не сидів без діла, він постійно працював: дбайливо ростив корінці, щоб вони проникали якнайглибше в землю, до найчистішої води, ловив листям теплий вітерець і по дрібці збирав золоту олію. „Ось назбираю досить олії, стану поважним соняхом і попрошу Сонечко стати моєю дружиною.” – мріяв Сонях.
Іноді Соняхові було важко. Особливо у пасмурні дні, коли Сонечко не приходила до Соняха. Боляче було дивитися, як він стоїть сам один, похнюпивши голову і поопускавши листячко. Але кожного разу, тамуючи сум, Сонях з потроєною енергією брався за роботу. „І де у нього тільки сили беруться?” – дивувалися інші соняхи.
А потім, коли Сонечко з’являлася, годі було відшукати щасливішу рослину на всьому соняшниковому полі.
Минав серпень, наближалася осінь. Сонях з жахом і заздрістю дивився на своїх друзів, які назбирали вже так багато олії, тоді як у нього самого її було ой як мало! А Сонечко ставала все заклопотанішою і заклопотанішою, дні коротшали, а треба ж було все встигнути!
І ось, коли вже зграйки птахів почали збиратися у вирій, а ночі холоднішали з кожним днем Сонях нарешті зважився. „Сонечко! Я дуже-дуже тебе люблю! Будеш моєю дружиною?” – тремтячим від хвилювання голосом запитав Сонях. „Буду” – тихенько відповіла Сонечко і зашарілась.
Сонях простягнув до неї своє листячко і обережно обійняв ним Сонечко. А Сонечко огорнула Соняха своїм промінням і так вони застигли обійнявшись і тішачись своїм щастям.
Можливо, був ще десь колись інший сонях, окрім того, про якого я вам розповів. Та й інше сонечко. Але щасливіших за моїх вам не знайти, де б не шукали. Це вже напевне!