ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.02
08:59
Не розказуй мені про любов —
бо блаженство злетіло раптово,
ніби в небо пташина казкова,
що покинула рідний альков.
Не розказуй мені про любов!
Не торкайся моєї руки,
струмом доторк холодний на шкірі,
бо блаженство злетіло раптово,
ніби в небо пташина казкова,
що покинула рідний альков.
Не розказуй мені про любов!
Не торкайся моєї руки,
струмом доторк холодний на шкірі,
2024.05.02
08:05
Голубі троянди
Я у вІрші ховаюся, ніби в дитинстві за штору.
Між рядками ховаю себе від тривог і жахіть.
Але схованка ця ненадійна і зовсім прозора.
То колись під вікном було затишно й тепло сидіть.
Той куточок наснився мені: із тканини м'якої
Я у вІрші ховаюся, ніби в дитинстві за штору.
Між рядками ховаю себе від тривог і жахіть.
Але схованка ця ненадійна і зовсім прозора.
То колись під вікном було затишно й тепло сидіть.
Той куточок наснився мені: із тканини м'якої
2024.05.02
05:59
У старомодній та незграбній шафі
Знайшов я дещо. Зовсім не чекав.
Знайшов свого дитинства нотний зошит,
Який не бачив новомодних шаф.
Серед старих блокнотів та конспектів
Мені засяяв, наче діамант,
Дешевий та простенький нотний зошит,
Знайшов я дещо. Зовсім не чекав.
Знайшов свого дитинства нотний зошит,
Який не бачив новомодних шаф.
Серед старих блокнотів та конспектів
Мені засяяв, наче діамант,
Дешевий та простенький нотний зошит,
2024.05.02
04:40
На все твоя, мій Боже, милість
І ласка істинна твоя, -
Тож не журюся, що змінилась
Життя земного течія.
Уже відлунює гучніше
Мені минуле шумом днів
І в серцем вистражданих віршах,
І в чистих трелях ніжних слів.
І ласка істинна твоя, -
Тож не журюся, що змінилась
Життя земного течія.
Уже відлунює гучніше
Мені минуле шумом днів
І в серцем вистражданих віршах,
І в чистих трелях ніжних слів.
2024.05.01
17:52
Червоними слізьми країна плаче,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
2024.05.01
17:10
Будь такою, яка ти нині є.
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
2024.05.01
12:38
Не говори мені про те,
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
2024.05.01
10:27
«На кремені вирослий колос...»
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
2024.05.01
08:57
Вранішні роси - цнотливості роси
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
2024.05.01
05:52
Небо грайливими хмарами
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
2024.05.01
05:27
Усе чіткіше кожен крок
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
2024.05.01
05:24
На білий сніг стікає з ліхтарів
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
2024.04.30
22:48
Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
2024.04.30
14:02
Перенеслись у перше травня!!!
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
2024.04.30
13:53
М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
2024.04.30
11:05
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Ящук (1966) /
Проза
/
Краєзнавчий етюд
Річка з історії
Контекст : http://jasc51.pochta.ru/opovid.htm
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Річка з історії
Селянин їхав кіньми неквапливо, тому запитальний погляд подорожнього не просковзнув повз увагу.
–Далеко за Кременець зібралися? – по-українськи запитав акуратно вдягнутий панич років тридцяти. На плечі в нього висіла якась плоска скринька, під пахвою тримав чи то загорнуті папери, чи величеньке дзеркало.
Зустріти показну особу, яка б говорила не по-польськи і не по-російськи, було в дивину. Припинивши коней і зацікавлено окинувши поглядом незнайомця, візник уточнив:
–А вам, якщо зволите, куди дорога стелиться?
–Узагалі-то я звик на поштових... Та вранці поки дістався з Почаєва, припізнився до відправки. Ото й думаю: де пішки, а де, може, підвезуть. Усе ж таки Кременець – місто повітове. Мені б до Верби, на поштову станцію.
–Е, я тільки на півдороги, але хочете – підвезу. А там поряд шлях із Радивилова, хтось трапиться.
Примостившись на возі, Тарас Шевченко роздивлявся вкриті осінньою позолотою чудові краєвиди, згадував теплі зустрічі в Почаєві з дотепним настоятелем лаври Григорієм, обмірковував, наскільки вдалося за кілька днів передати на чотирьох малюнках вигляд тієї незрівнянної святині. Цікавий край – Волинь. Це ж звідти, з Почаївської гори, від Успенської церкви, він уперше зміг зазирнути аж через австрійський кордон і хоч віддалеки побачити й замалювати далекий монастир на пагорбі, здається, Підкамінський.
–А ви чому з Почаєва завернули аж на Кременець? До Верби краще було б навпрошки, – порушив мовчання селянин.
–Хотів ще раз поглянути на замок Бони, на храми, на будівництво палат для ліцею. Та й шлях тут гомінкий. Я і в Почаїв через Кременець їхав недавно.
–Значить, мандруєте?
–Можна й так сказати. Хоча я по службі: маю завдання замалювати давні пам’ятки, церкви.
–Для виставок? Значить, у пакунку не дзеркало?
–Не дзеркало, малюнки тут. А оце, у скриньці, фарби, пензлі, – усміхнувся Тарас, і його бакенбарди, що переходили в обрамляючу борідку, надали обличчю якогось безпосереднього, довірливого вигляду. – Але картини не для виставок. Друкую на продаж. Цей край уже півстоліття як від Польщі перебраний Росією, а хто в ній знає Волинь? Та й уся Україна наша мало вивчена.
Селянин згідливо кивнув. І знову запала мовчанка. Якби ж то все так просто було! Не було б, Тарасе, в тебе добрих помічників Будкова, Стороженка, Михайла Грабовського, князя Цертелєва – чи зміг би втілювати в життя свої задуми про «Мальовничу Україну»?
...Заговорили про тутешній побут, про податки, настрої людей.
–Такі, як я, із вільних людей, ще скрегочемо зубами, але терпимо, – зважував слова візник. – А кріпакам голод і холод, їй-богу, вижити не дають. Ось кажете: в Росії ми; так, у Росії, а польські поміщики як панували тут понад двісті літ, так і панують. Народ бунтується, не хоче коритися ляхам. Може, чули: до кордону, в Радивилів, на всяк випадок стягнуто додаткове військо?
Підвода підстрибнула на вибоїні і з’їхала зі шляху до переліска.
–Я вас посеред дороги не лишу. Отам моє село Пусті Івани, чи Пустоіванне. Заїду на хвильку додому, а відтак підвезу до шляху на Вербу.
За переліском відкрилися поля, річка з іще не пожухлою під кінець жовтня буйною травою. Вона оздоблювала високі береги, встеляла широкі заплави.
–Пляшівка, або Пляшева на неї кажуть, – пояснив селянин.
–То це та сама річка, відома загибеллю козацького війська в 1651 році? – зацікавився Тарас. Згадалася розповідь Миколи Костомарова, котрий мандрував десь тут два роки перед цим.
–Річка та сама, тільки до Берестечка звідси верст із десять буде, не менше.
–Ну, ви їдьте, а я ось пройдуся, роздивлюся, помилуюся, згадаю наших лицарів-козаків.
–Чекайте ген там, за селом, я швидко...
Як це він село назвав? Пусті Івани? Справді, пусто й голо живеться тутешнім Іванам. Та й де їм по-людському живеться по всій згорьованій Україні? От би братів Микиту і Йосипа викупити з кріпацтва, та катма грошей. Сестра Марія, із трьох літ сліпа, десь знемагає, хворобами обсаджена, може, поки він ото їздить, її Бог до себе забрав...
А природа на Волині гарна всюди. Річка мов розчиняється в навколишніх луках, не підступитися. А ставки – наче все небо в них замилувалося. Край села, більше схожого на хутір, побачив криничовину. Джерело било пружно й життєрадісно, виказуючи свою незнищенну силу. «Наче народ наш» , – змайнула думка. І ще спало на гадку: воно – ніби уособлення героїв-козаків, чий волелюбний дух пробивається крізь товщу літ і донині напуває спраглі душі, не даючи їм затягтися намулом волячої покори.
Відклавши картини й скриньку, присів, зачерпнув повні пригорщі дзвінкої води і пив її так, буцім з нею передавалася йому сила козацької вольниці.
Над’їхав селянин.
–Добра в нас вода. Кажуть, отут її пив сам Іван Богун, коли з полком ішов від Вишнівця на бій до Берестечка.
–Попив і я – і мовби зачарувала вона мене потребою поглянути на берестецькі поля, – зізнався Тарас, – Як туди дістатися?
–Якщо так, готовий вас підвезти до містечка Козина. Це недалечко. Там і замок Тарнавських попутно побачите. Хоча, далебі, дивитися особливо нема й чого: Богунові козаки добрий «бенкет» там улаштували, коли з-під Берестечка відходили. Одні згарища залишилися, замок до пуття і не відбудували. А від Козина, не сумніваюся, авжеж далі чимось під’їдете.
Видно, сама доля підказувала: треба їхати, все довкола так живо говорило про козацьку минувшину; треба не проминути нагоди й побачити те трагічне поле, спробувати осмислити ту славу й неславу, помолитися за полеглих; тужливо уклякнувши над їх кістками, промовити: «Мир вашим душам, наші святі праведники».
...Згодом Шевченко, пишучи повість «Варнак» і згадуючи, мабуть, із поїздки 1846-го і Пустоіванне, вкладе у світосприйняття свого героя таке: «...Милуюсь на прозорий невеликий ставок, увінчаний зеленим очеретом і греблею, обсадженою в два ряди старими вербами, що пустили свої віти в прозору воду. А нижче старий, як і її господар, млин при одному колесі, з лотками, що солодко шепочуться. На поверхні ставу плавають гуси й качки... На березі, коло греблі, маленький човник, перекинутий догори дном, а під навісом старого млина розвішана рибальська сіть. А кругом хутора – дубовий ліс непрохідний, тільки в одному місці ніби просіка, як наче навмисне для повноти пейзажу. І в цю просіку далеко на горизонті синіють, як величезні бастіони, відрости Карпатських гір...
Час від часу навідував мене Прохір Кичатий... він мало було не потрапив у руки поліції в Кременці...
...Я думав, як би тільки зібратися з силами і пуститися просто в Почаїв помолитися святій заступниці почаївській...»
–Далеко за Кременець зібралися? – по-українськи запитав акуратно вдягнутий панич років тридцяти. На плечі в нього висіла якась плоска скринька, під пахвою тримав чи то загорнуті папери, чи величеньке дзеркало.
Зустріти показну особу, яка б говорила не по-польськи і не по-російськи, було в дивину. Припинивши коней і зацікавлено окинувши поглядом незнайомця, візник уточнив:
–А вам, якщо зволите, куди дорога стелиться?
–Узагалі-то я звик на поштових... Та вранці поки дістався з Почаєва, припізнився до відправки. Ото й думаю: де пішки, а де, може, підвезуть. Усе ж таки Кременець – місто повітове. Мені б до Верби, на поштову станцію.
–Е, я тільки на півдороги, але хочете – підвезу. А там поряд шлях із Радивилова, хтось трапиться.
Примостившись на возі, Тарас Шевченко роздивлявся вкриті осінньою позолотою чудові краєвиди, згадував теплі зустрічі в Почаєві з дотепним настоятелем лаври Григорієм, обмірковував, наскільки вдалося за кілька днів передати на чотирьох малюнках вигляд тієї незрівнянної святині. Цікавий край – Волинь. Це ж звідти, з Почаївської гори, від Успенської церкви, він уперше зміг зазирнути аж через австрійський кордон і хоч віддалеки побачити й замалювати далекий монастир на пагорбі, здається, Підкамінський.
–А ви чому з Почаєва завернули аж на Кременець? До Верби краще було б навпрошки, – порушив мовчання селянин.
–Хотів ще раз поглянути на замок Бони, на храми, на будівництво палат для ліцею. Та й шлях тут гомінкий. Я і в Почаїв через Кременець їхав недавно.
–Значить, мандруєте?
–Можна й так сказати. Хоча я по службі: маю завдання замалювати давні пам’ятки, церкви.
–Для виставок? Значить, у пакунку не дзеркало?
–Не дзеркало, малюнки тут. А оце, у скриньці, фарби, пензлі, – усміхнувся Тарас, і його бакенбарди, що переходили в обрамляючу борідку, надали обличчю якогось безпосереднього, довірливого вигляду. – Але картини не для виставок. Друкую на продаж. Цей край уже півстоліття як від Польщі перебраний Росією, а хто в ній знає Волинь? Та й уся Україна наша мало вивчена.
Селянин згідливо кивнув. І знову запала мовчанка. Якби ж то все так просто було! Не було б, Тарасе, в тебе добрих помічників Будкова, Стороженка, Михайла Грабовського, князя Цертелєва – чи зміг би втілювати в життя свої задуми про «Мальовничу Україну»?
...Заговорили про тутешній побут, про податки, настрої людей.
–Такі, як я, із вільних людей, ще скрегочемо зубами, але терпимо, – зважував слова візник. – А кріпакам голод і холод, їй-богу, вижити не дають. Ось кажете: в Росії ми; так, у Росії, а польські поміщики як панували тут понад двісті літ, так і панують. Народ бунтується, не хоче коритися ляхам. Може, чули: до кордону, в Радивилів, на всяк випадок стягнуто додаткове військо?
Підвода підстрибнула на вибоїні і з’їхала зі шляху до переліска.
–Я вас посеред дороги не лишу. Отам моє село Пусті Івани, чи Пустоіванне. Заїду на хвильку додому, а відтак підвезу до шляху на Вербу.
За переліском відкрилися поля, річка з іще не пожухлою під кінець жовтня буйною травою. Вона оздоблювала високі береги, встеляла широкі заплави.
–Пляшівка, або Пляшева на неї кажуть, – пояснив селянин.
–То це та сама річка, відома загибеллю козацького війська в 1651 році? – зацікавився Тарас. Згадалася розповідь Миколи Костомарова, котрий мандрував десь тут два роки перед цим.
–Річка та сама, тільки до Берестечка звідси верст із десять буде, не менше.
–Ну, ви їдьте, а я ось пройдуся, роздивлюся, помилуюся, згадаю наших лицарів-козаків.
–Чекайте ген там, за селом, я швидко...
Як це він село назвав? Пусті Івани? Справді, пусто й голо живеться тутешнім Іванам. Та й де їм по-людському живеться по всій згорьованій Україні? От би братів Микиту і Йосипа викупити з кріпацтва, та катма грошей. Сестра Марія, із трьох літ сліпа, десь знемагає, хворобами обсаджена, може, поки він ото їздить, її Бог до себе забрав...
А природа на Волині гарна всюди. Річка мов розчиняється в навколишніх луках, не підступитися. А ставки – наче все небо в них замилувалося. Край села, більше схожого на хутір, побачив криничовину. Джерело било пружно й життєрадісно, виказуючи свою незнищенну силу. «Наче народ наш» , – змайнула думка. І ще спало на гадку: воно – ніби уособлення героїв-козаків, чий волелюбний дух пробивається крізь товщу літ і донині напуває спраглі душі, не даючи їм затягтися намулом волячої покори.
Відклавши картини й скриньку, присів, зачерпнув повні пригорщі дзвінкої води і пив її так, буцім з нею передавалася йому сила козацької вольниці.
Над’їхав селянин.
–Добра в нас вода. Кажуть, отут її пив сам Іван Богун, коли з полком ішов від Вишнівця на бій до Берестечка.
–Попив і я – і мовби зачарувала вона мене потребою поглянути на берестецькі поля, – зізнався Тарас, – Як туди дістатися?
–Якщо так, готовий вас підвезти до містечка Козина. Це недалечко. Там і замок Тарнавських попутно побачите. Хоча, далебі, дивитися особливо нема й чого: Богунові козаки добрий «бенкет» там улаштували, коли з-під Берестечка відходили. Одні згарища залишилися, замок до пуття і не відбудували. А від Козина, не сумніваюся, авжеж далі чимось під’їдете.
Видно, сама доля підказувала: треба їхати, все довкола так живо говорило про козацьку минувшину; треба не проминути нагоди й побачити те трагічне поле, спробувати осмислити ту славу й неславу, помолитися за полеглих; тужливо уклякнувши над їх кістками, промовити: «Мир вашим душам, наші святі праведники».
...Згодом Шевченко, пишучи повість «Варнак» і згадуючи, мабуть, із поїздки 1846-го і Пустоіванне, вкладе у світосприйняття свого героя таке: «...Милуюсь на прозорий невеликий ставок, увінчаний зеленим очеретом і греблею, обсадженою в два ряди старими вербами, що пустили свої віти в прозору воду. А нижче старий, як і її господар, млин при одному колесі, з лотками, що солодко шепочуться. На поверхні ставу плавають гуси й качки... На березі, коло греблі, маленький човник, перекинутий догори дном, а під навісом старого млина розвішана рибальська сіть. А кругом хутора – дубовий ліс непрохідний, тільки в одному місці ніби просіка, як наче навмисне для повноти пейзажу. І в цю просіку далеко на горизонті синіють, як величезні бастіони, відрости Карпатських гір...
Час від часу навідував мене Прохір Кичатий... він мало було не потрапив у руки поліції в Кременці...
...Я думав, як би тільки зібратися з силами і пуститися просто в Почаїв помолитися святій заступниці почаївській...»
Контекст : http://jasc51.pochta.ru/opovid.htm
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію