« - Ти навіщо тут ходиш і існуєш? …
- Я тут не існую… Я тільки думаю тут.»

(А. Платонов «Котлован»)

Майбутній асистент кафедри фітопатології Анатолій Морока народився 28 лютого 1982 року у селі Вишнів Рогатинського району Івано-Франківської області. Але в Великій нотаріальній книзі села помилково записали, що народився він 31 лютого. Внаслідок цієї фатальної помилки Анатолій щороку, а в високосні роки особливо, з тугою дивився на календар і чекав, коли нарешті прийде його «Великий Справжній День». Хоча він розумів, що 31 лютого не існує, що це ірраціональна точка часу, але в глибині душі… А раптом щось зміниться в небесах, і всі усвідомлять необхідність поправки календаря, і в лютому з’являться додаткові кілька днів…

Коли він народився, на околиці села тричі прокричала чорна сова, а рудий кіт сказав чітко і зрозуміло людською мовою: «Потойбічні квіти гублять пелюстки свої». Місцеві ворожбити та відуни довідавшись про це провістили, що рожденний буде неабиякою людиною, і судилось йому стати асистентом кафедри фітопатології.

У дитячому садочку він складав пірамідки з кубиків найкраще в групі і вихователька ще тоді помітила у нього ознаки геніальності.

Дитинство він провів у Калуші. Його будинок стояв якраз біля того самого хімічного заводу, що в ті роки ще не мав такої поетичної назви, але регулярно викидав в атмосферу хлор. І коли вуличками Калуша повзла по землі зелена хмарка, люди кричали: «Хлор іде, хлор іде!!!» - начебто у нього були ноги, і поспішали зачиняти вікна і двері, і накривати дітей мокрими пелюшками. Тому Анатолій Морока дуже скептично ставився до книжок про першу світову війну, а сумні спогади про газову атаку в Іпрі викликали у нього замість жалю їдкий сарказм.

У школі він займався у гуртку «Юний хімік» під керівництвом талановитого педагога Халепи Юрія Петровича. Анатолій зумів самотужки синтезувати нітрогліцерин у домашніх умовах. Кухню все одно треба було ремонтувати. А будинок був у аварійному стані і потребував відселення жителів, тому на нього навіть ніхто не образився.

Втупивши в університет на спеціальність фітопатологія він витрачав час не тільки на пошуки відповіді на запитання: «А що ж і хто ці бідолашні дерева псує?», але і мислив про прекрасне і вічне. Зокрема, займався у ансамблі народного танцю «Едельвейс». Особливе захоплення глядачів викликав його сольний танець «Великий лісоруб виходить на стежину з бензопилою».

Мрія стати асистентом не полишала його. Тому після закінчення університету у 2004 році він звитяжно вступив до аспірантури. І мрія здійснилася! Після закінчення аспірантури у 2007 році його взяли на пів ставки асистеном.
Проте не мрією єдиною живе людина! Свідомість Анатолія була переповнена романтикою. До далекого і незвіданого прагнула його душа. Сталося так, що випадок звів його з колегою – ентомологом Квіточкою Аркадієм Платоновичем. Він щороку вирушав у далекі експедиції в Амазонію. Зловлені там екземпляри рідкісних видів метеликів він продавав колекціонерам за досить непогані гроші, що з лихвою окупало всі витрати на експедицію. Заодно відкривав кілька нових для науки видів цих літаючих створінь. Анатолій Морока напросився в чергову ризиковану подорож. Брати його, взагалі то, не дуже хотіли і попереджали, що ніякої гарантії, що він повернеться живим і здоровим немає. В експедиції можна захворіти на малярію чи на якусь іншу неприємну тропічну хворобу або потрапити під кулі наркоторговців чи якихось комуністичних повстанців. Але Анатолію було байдуже – тропіки кликали. І в січні 2008 року він ступив на землю амазонської сельви десь в районі кордону між Бразилією та Перу.

Амазонська сельва виявилась трохи густішою і дикішою ніж затишні ліси Карпат – під час першої ж вилазки в джунглі асистент Морока примудрився заблукати. Колеги по експедиції навіть не спробували його шукати. Лише зітхнули тяжко і пішли ремонтувати генератор струму, що відсирів від нескінченних дощів.
А тим часом Анатолій потрапив в полон до аборигенів-канібалів племені аталанга. Врятувало його тільки те, що шаман цього племені наклав табу на споживання в їжу білих людей ростом вищих ніж довжина молодої анаконди. Анатолій став учнем шамана і навчився подорожувати у паралельний світ - істинну реальність за допомогою курильної трубки і грибів червоного кольору. Перевтілювався у птаха грифа і літав над сельвою Амазонки.

З полону його врятувала експедиція Джеральда Гіффінса – відомого англійського етнографа, що якраз вирушив в Амазонію в пошуках маловивчених індіанських племен. Капітан бразильських ВПС Бартоломео Фігейреду сказав йому, що знає місце, де живе плем’я, що досі не бачило білих людей і не знає, що таке цивілізація і кока-кола. І за скромну винагороду готівкою пообіцяв закинути Джеральда на гелікоптері у їх забуте Богом селище («О, мамма міа, сеньйоре, вони зовсім-зовсім дикі!»). Яке ж було розчарування Джеральда Гіффітса, коли після тижня виснажливих блукань по непролазній сельві він надибав плем’я, що почало у нього клянчити цигарки в обмін на саморобне намисто, а учнем шамана виявився ще й якийсь європеоїд – хоч зовсім голий і розмальований бойовими фарбами (червоними і білими смугами), але розмовляючий ламаною англійською! Він його, звісно, врятував і подарував свій старий костюм, що збирався уже викидати за непотрібністю (урочистості з приводу відкриття нового, невідомого науці племені відмінились), але в глибині душі був страшенно на Анатолія злий за те, що той зіпсував дикунську незайманість племені. Але Гіффітс був джентльменом (чому був? Є!) і навіть виду не подав: «Чудово, чудово, містере Морока, ви би мені відрекомендували вашого знайомого шамана, схоже він знає цікаві міфи про потоп і про блідий місяць який проковтнув кайман».

Після повернення у світ цивілізації Анатолій Морока деякий час жив у Ріо-де-Женейро де заробляв на життя виконанням музичних творів у досить пристойному кабачку "Рояль де Жуан". З того часу у його звичку ввійшло повторення фрази: "Це вам не Ріо-де-Женейро!" під час приймання заліків у студентів.

З Бразилії на Батьківщину він добирався на пароплаві "Камчадал", що плавав під панамським прапором і командою капітана Хосе Арнольдо Діуша. Корабель «Камчадал» був старим коритом збудованим у 1959 році. Довгий час він належав Далекосхідному пароплавству (Росія) і був приписаний до порту Магадан. Потім його за безцінь продали громадянину Ямайки Джону Блексону. Потім він потрапив до рук якогось громадянина Домініканської республіки, ім’я якого так і не вдалося встановити. Капітан Хосе Діуш був особою легендарною – мало знайдеться капітанів в наш час на південь від екватора ім’я яких обросло би такою кількістю легенд та анекдотів! Хосе народився в місті Ресіфі (Бразилія) у 1960 році і з дитинства мріяв стати капітаном. В молодості наймався матросом на торгівельні та рибальські кораблі. Потім назбиравши трохи грошей купив капітанську форму і диплом капітана першого рангу. Поїхав в Колумбію і найнявся в компанію «Фрутто-Медельїн». У першому ж плаванні він примудрився потопити корабель завантажений зіпсованими бананами біля берегів Гондурасу. Оскільки корабель (точніше, стара калоша) був застрахований на якусь божевільну суму, то компанія зрозуміла, що капітан Діуш це саме та людина яка їм потрібна.

Під час плавання на кораблі Анатолій Морока познайомився з капітаном Діушем і вечорами часто грав з ним в шахи і слухав запальні уругвайські мелодії. Щоправда, грати з капітаном Діушем в шахи було важко – капітан був великим цінителем хорошого ямайського рому і грати погоджувався тільки на келих цього чудового латиноамериканського напою. І поскільки він постійно програвав доводилось Анатолію регулярно пригощатися ромом за кошти капітана. Крім того капітан мав дурну звичку – не з того ні з сього він зривався і починав репетувати: «Свистати всіх на гору! Підняти вітрила! Травити шкот! Опустити грот і бізань!» Але матроси до цих дивацтв давно звикли і на цей галас не реагували (ну, які можуть бути вітрила на пароплаві???)

Корабель «Камчадал» потрапив у сильний шторм в районі островів Зеленого мису і потонув. Врятувався тільки Анатолій Морока - і то лише в результаті того, що він завжди дотримувався правил техніки безпеки і не знімав рятувальний жилет з самого Ріо.

Коли хвилі його викинули на берег місцеві жителі зустріли його з квітами і оркестром і криками: "Слава українським ентомологам!" Його проголосили почесним громадянином острова Сан-Педро і нагородили орденом Лицарів Океану. Президент республіки Кабо-Верде особисто подарував йому велосипед з червоними колесами.
Після повернення в Україну у стіни рідної альма матер, Анатолій довго сумував за справжньою бразильською кавою і запальними креолками. Мріє організувати в місті Івано-Франківську карнавал такий самий, як у далекій Бразилії. Крім жуків-вусачів досліджує історію середніх віків Південної Європи. Написав великий науковий трактат "Вплив особливостей морфології жуків-вусачів на сакральне мистецтво південної Хорватії ХІІІ століття."

Успішно захистив дисертацію у 2010 році на тему: «Жуки-вусачі темнохвойних пралісів Чорногори». Продовжує наукову роботу у двох лісництвах - одному найбільш безлюдному і дикому та другому найбільш населеному та цивілізованому на території наших бідолашних Карпат. І головне - він ніколи не журиться - завжди зберігає спокій і веселий безтурботний настрій. Пізнає Істину йде прямим шляхом який вказав колись людству великий Сітхартха. Для всіх аспірантів був, є і буде зразком та прикладом.

Добре грає на музичних інструментах - барабані та фортепіано. На міжнародному конкурсі виконавців вальсу Штрауса на барабані в Ріо-де-Женейро зайняв почесне 13-те місце.

Прихильник філософії неоплатонізму. Вечорами зачитується творами Плотіна та Сенеки. У вузьких колах галицьких містиків відомі його ще не опубліковані монографії "Філософія розенкрейцерів і містицизм пізнього бароко" та "Сенс молитви Господньої". Хороший друг і гарний співбесідник. Непогано грає в шахи, особливо білими фігурами. Ініціатор створення зоопарку в селі Гриньків Рожнятівського району Івано-Франківської області. Чемпіон Надвірної по тенісу. Хороший сім'янин. Добре розбирається в людях.

Його внесок в різні галузі науки (особливо в парапсихологію, уфологію і теософію) настільки вагомий, що нині склалася окрема наука – морокознавство. Не так давно відбулися захисти двох дисертацій на здобуття вченого звання бакалавр морокознавства у Пирятинському теософічному колегіумі. Це дисертація Колоплуженка Івана Христофоровича на тему «Теологічні концепції Мороки А. М. і сучасна єгиптологія» та Нечитайла Дмитра Аполінарієвича на тему «Вплив літературної спадщини Мороки А. М. на еволюцію уявлень про ентропію Всесвіту в світогляді колумбійських хіпі».

На батьківщині - в селі Вишнів Анатолію Мороці вирішили поставити пам’ятник і написати великими літерами «Великому вченому вдячні земляки». Кошти на спорудження пам’ятника виділило місцеве товариство фермерів-аматорів та конфуціанська громада міста Галич.

(На світлині - асистемт Анатолій Морока після повернення з бразильської експедиції.)