
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.01
13:52
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
2025.07.01
12:27
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
2025.07.01
10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
2025.07.01
09:09
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
2025.07.01
08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
2025.06.30
21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
2025.06.30
10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
2025.06.30
09:12
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
2025.06.30
08:21
На подвір'ї, біля хати,
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
2025.06.30
05:48
Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
2025.06.29
23:49
Банальна думка – як воно
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
2025.06.29
23:25
Мій мозок розчленився на клітини,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
2025.06.29
22:01
Безконечно росте трава,
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
2025.06.29
17:16
Санта Фе, кажуть, десь у ста милях, по шосе
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
2025.06.29
14:18
Утішає мати доню: - Ну, що знову сталось?
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
2025.06.29
12:07
Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Рецензії
ВРОДА ЇЇ ПОЕЗІЙ
Народжена бути променем,
Нескореним і незломленим,
Маленька і непомічена,
В далеких світах засвічена,
В далекі світи спрямована,
Недолею невгамована,
Сном-вісником застережена,
У Божій руці збережена,
Блукає в житті півпотемки,
Навпомацки, сканер – дотики...
Мені здається, що саме цей із нових віршів Аделі Станіславської (псевдонім Олександри Федорів) – є своєрідним символом творчості і творчої спрямованості молодої і талановитої поетеси – світити променем у сповненому такого розмаїття і різноманіття небі питомо української поезії – доброї, щирої, правдивої, задушевної, теплої, ласкавої, сповідальної, сповненої болю і осяяної щастям, молитовної, замріяної, естетичної, створеної з вишуканим смаком, красивої, чарівної...
Мені стоїть перед очима незабутньо гарно оформлена обкладинка її першої книжечки поезії «Во ім`я любові» - ці слова написані на прибережному піску моря чи навіть океану поблизу пінних хвиль, які, здається, ось-ось зітруть цей напис – свідчення плинності і минущості земного буття… І водночас - сяючий захід сонця, який освічує і робить прекрасними - і небо, і море, і берег… і напис на ньому і портрет авторки, яка, як дивовижної вроди русалка морська, виринає з хвиль і дивиться на читача поглядом Джоконди, (тільки значно вродливішої!) ніжним і таємничим – свідчення висоти духу, його краси, неперебутності і невмирущості.
Врода її поезій, дозволю собі вжити такий троп, тому що вони саме такі, як вона – вродливі, відсвічує якоюсь, не побоюсь цього контрасту – стриманою яскравістю, яка поступово наростає, як промінь, який чим далі – тим стає більшим, сильніше сяючим і об`ємнішим.
Якщо у першій збірочці зустрічаємо більше вихлюпи емоцій, настрій, з якими як внутрішньо, так і зовні її лірична героїня зустрічає прозу і негатив життя:
Я ненавиджу світ,
У якому багато брехні,
Я ненавиджу світ,
Але мушу у ньому жити…
То у другій, бачимо її ж – ліричну героїню – збагачену досвідом страждання, не розчавлену ним, а навпаки, загартовану, яка змогла вивищитись над брудом життя і повести за собою читача, вже узагальнено осмислюючи життя:
Не вбиваймо в собі людського,
в нас вже й так його мало-мало...
відцурались живого Бога -
під мамоною повклякали...
У нахабства не має міри,
а терпіння - "дурних" чеснота,
від колись чистоти офіри
радо пнемося у болото.
Забуваємо хто ми, нащо,
від життя беремо "багато",
а як ні, то воно "пропаще" -
жити слід - що не день, то свято!
Тільки воском стікає мірно
день за днем, крок за крок в нікуди
і просте, і життя позірне...
Не губімо людського, люди...
Ці цитати двох найновіших віршів нової збірки – свідчать уже про філософічність мислення авторки, більшу її духовну зрілість. Вона, як ті МНС-рятувальники, стоячи над краєм духовної прірви – простягає тендітну, але сильну шляхетну жіночу руку допомоги і променем свого духу вказує шлях угору – до світла, до краси.
Мав приємність особисто спілкуватися з Аделею в її рідному Івано-Франківську – Станіславі. Певно, від цієї давнішої шляхетної князівської назви міста і йде псевдонім авторки – вродливої, як внутрішньо, так і зовнішньо – романтичної і прекрасної, як і те істинно українське місто, в якому живе. Вона – вірна і любляча дружина (певна дивовижа для сучасних красунь!), дбайлива мати і просто гармонійна особистість – як же потребує цієї гармонії навколишній світ!
Отже, думається, що нова книга Аделі Станіславської є необхідною нашому - значною мірою знедуховленому суспільству – несе йому цілющу воду внутрішньої краси, романтизм почуттів, шляхетність думки, гармонізує його почуття, надихає творити високі звершення в ім`я добра і любові!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ВРОДА ЇЇ ПОЕЗІЙ
(передмова до нової збірки А.Станіславської «Мереживо душі»)

Нескореним і незломленим,
Маленька і непомічена,
В далеких світах засвічена,
В далекі світи спрямована,
Недолею невгамована,
Сном-вісником застережена,
У Божій руці збережена,
Блукає в житті півпотемки,
Навпомацки, сканер – дотики...
Мені здається, що саме цей із нових віршів Аделі Станіславської (псевдонім Олександри Федорів) – є своєрідним символом творчості і творчої спрямованості молодої і талановитої поетеси – світити променем у сповненому такого розмаїття і різноманіття небі питомо української поезії – доброї, щирої, правдивої, задушевної, теплої, ласкавої, сповідальної, сповненої болю і осяяної щастям, молитовної, замріяної, естетичної, створеної з вишуканим смаком, красивої, чарівної...
Мені стоїть перед очима незабутньо гарно оформлена обкладинка її першої книжечки поезії «Во ім`я любові» - ці слова написані на прибережному піску моря чи навіть океану поблизу пінних хвиль, які, здається, ось-ось зітруть цей напис – свідчення плинності і минущості земного буття… І водночас - сяючий захід сонця, який освічує і робить прекрасними - і небо, і море, і берег… і напис на ньому і портрет авторки, яка, як дивовижної вроди русалка морська, виринає з хвиль і дивиться на читача поглядом Джоконди, (тільки значно вродливішої!) ніжним і таємничим – свідчення висоти духу, його краси, неперебутності і невмирущості.
Врода її поезій, дозволю собі вжити такий троп, тому що вони саме такі, як вона – вродливі, відсвічує якоюсь, не побоюсь цього контрасту – стриманою яскравістю, яка поступово наростає, як промінь, який чим далі – тим стає більшим, сильніше сяючим і об`ємнішим.
Якщо у першій збірочці зустрічаємо більше вихлюпи емоцій, настрій, з якими як внутрішньо, так і зовні її лірична героїня зустрічає прозу і негатив життя:
Я ненавиджу світ,
У якому багато брехні,
Я ненавиджу світ,
Але мушу у ньому жити…
То у другій, бачимо її ж – ліричну героїню – збагачену досвідом страждання, не розчавлену ним, а навпаки, загартовану, яка змогла вивищитись над брудом життя і повести за собою читача, вже узагальнено осмислюючи життя:
Не вбиваймо в собі людського,
в нас вже й так його мало-мало...
відцурались живого Бога -
під мамоною повклякали...
У нахабства не має міри,
а терпіння - "дурних" чеснота,
від колись чистоти офіри
радо пнемося у болото.
Забуваємо хто ми, нащо,
від життя беремо "багато",
а як ні, то воно "пропаще" -
жити слід - що не день, то свято!
Тільки воском стікає мірно
день за днем, крок за крок в нікуди
і просте, і життя позірне...
Не губімо людського, люди...
Ці цитати двох найновіших віршів нової збірки – свідчать уже про філософічність мислення авторки, більшу її духовну зрілість. Вона, як ті МНС-рятувальники, стоячи над краєм духовної прірви – простягає тендітну, але сильну шляхетну жіночу руку допомоги і променем свого духу вказує шлях угору – до світла, до краси.
Мав приємність особисто спілкуватися з Аделею в її рідному Івано-Франківську – Станіславі. Певно, від цієї давнішої шляхетної князівської назви міста і йде псевдонім авторки – вродливої, як внутрішньо, так і зовнішньо – романтичної і прекрасної, як і те істинно українське місто, в якому живе. Вона – вірна і любляча дружина (певна дивовижа для сучасних красунь!), дбайлива мати і просто гармонійна особистість – як же потребує цієї гармонії навколишній світ!
Отже, думається, що нова книга Аделі Станіславської є необхідною нашому - значною мірою знедуховленому суспільству – несе йому цілющу воду внутрішньої краси, романтизм почуттів, шляхетність думки, гармонізує його почуття, надихає творити високі звершення в ім`я добра і любові!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію