Михайлина Коцюбинська "Україна Молода"
http://www.umoloda.kiev.ua/number/810/164/29495/
Номер 224 за 01.12.2006
«Не декорацій хочеться, а саду...» У рік свого шістдесятиріччя Мойсей Фішбейн зробив своїм читачам подарунок — побачила світ повна збірка його творів «Ранній рай» (К.: Факт, 2006). Книга ця, ошатно, з настроєм оформлена, вирізняється на загальному, далеко не бідному, тлі сучасної української поезії. Як давній і сталий шанувальник поета, я цілковито солідарна з Іваном Дзюбою, який у передмові висловлює певність, що ця збірка увійде до числа пам'ятних, непроминальних книг української літератури.
Невеликий за обсягом, неголосний і рафінований поетичний доробок Фішбейна позначено особливою внутрішньою єдністю — незалежно від часу й місця написання вірша. Перечитуючи вже здебільшого знайомі мені поезії, розташовані в збірці у зворотній хронологічній послідовності (спочатку написане десь уже в наші дні, а в кінці — вірші початку 70-х), не могла не звернути уваги на те, що ранні поезії не потребують ніякої знижки за початківство. Виваженість, гідність, стрункість форми, уміння бачити, за Свідзінським, «не тільки видиме», якась неочікувана рання зрілість — органічні константи поета, ознаки вродженого поетичного дару. Маю на увазі такі добірні поетичні тексти, як «Без тебе», «Не декорацій хочеться, а саду», «Мить», «Торкнися заповітної мети», «Ранній проект фінішу». Думка-чуття злітає на високості градацій:

"Там, де ще не вимовлено слів,
там, де ще не виписано літер,
там, де ще не гострено списи,
там, де ще безодні не розверсті..."

(«...А тоді примарились лілеї...»),

то починається спонтанно, мовби десь «із середини», без прологів, з помітної лише поетові точки, що позначається навіть графічно на початкових рядках окремих віршів: «...і сад, і коло золотаве...», «...ще невтаємничені, ще ниці...». Для прикладу — маленький шедевр, який відкриває збірку:
...і щастя це — хвилини півтори.

"Склепивши очі, тихо повтори:
околиця... напівзабуті лиця..
овече хутро... сині хутори...
багаття... бринза... сутінки... суниця...
Ти вернешся. Воно тобі насниться.
Форель... зело... криниця... Повтори."

Святвечір 1998 року, Altenerding

Гортаючи збірку, мимоволі виокремлюєш перші рядки віршів, кожен з яких сам собою поезія в мініатюрі (до такої операції я колись вдавалася, аналізуючи Стуса). І от що маємо: «Господи, порожньо в нашій господі», «Прозору тінь передніч перетну», «Ані світиночки в темряві, ані...», «Онде росинки — он ця і он ця», «Слова мої злітаються до мене». Це — іскорки поетичного вогню, у слові зафіксовано мить і піднесено її до рівня поезії — з її мимовільною ненав'язливою афористичністю, коли поетичний рядок, образ мовби самі влягаються у сприймання, стають символом моменту, настрою, найтонших порухів душі, того незбагненного, що підвладне тільки Поезії: «Користуємося паралелями, натяками, аби назвати невимовлене, бо воно таке мале й зникоме, що найменше слово дужче за нього і може вбити...» (В. Стус).
Поетична тканина фішбейнового слова інтелектуально насичена, смислово багатошарова, населена спогадами, ремінісценціями, видивами («снива показують, можна дивитись...»). Мозаїка спогадів, окремих кадрів, сповнених побутової реальності й трагізму, дихання історії з її невмолимим втручанням у долю маленької людини: (Музикант. 1943». «Пересадка. 1948), «1953», «1954» («Йшов п'ятдесят післясталінський год»), «Хліб 47-го року», «Дитинство, провінція, ретро». Поезію і прозу Фішбейна єднає одне й те ж: настроєве й буттєво-географічне тло. Передусім Чернівці — «найсвоїша» точка на мапі світу, Чернівці, як «свято-яке-завжди-з-тобою» (згадується стефаникова формула: «любити русів і правду в собі»), Київ, Єрусалим, Німеччина і знову Київ, Україна.
Спогади долають «відстань пізнання», допомагають оживити давно минуле, образ якого постає крізь осяйну деталь. Щоб воскресити картину домівки в Чернівцях, треба знайти в пам'яті старий трельяж, що стояв у їхній оселі, «знайти в облупленій амальгамі малюсіньку дірочку. Саме ту. Треба зазирнути в неї» («А-прє-є-єль!»). Так з'являється відчуття присутності наперекір часу і простору. Старі речі й старі назви. Пісні, які співалися тоді. Реалії побуту і реалії ідеологічні. Гасла, теми розмов, газетні матеріали. Мовна реальність — колоритний коктейль з української, російської, ідиш. Тодішні абревіатури, радіо- і кінорепертуар. Анекдоти... Повернення в той далекий часопростір: «познаходити барвисті, відточені проточною водою різної форми камінчики і по химерній своїй пам'яті викласти з них мозаїчну картину минулого» («Повернення до меридіана»).
1979 року талановитого поета і перекладача Мойсея Фішбейна, якого цінували і підтримували такі метри української літератури, як М. Бажан, Г. Кочур, М. Лукаш, і який не вписувався в рамки соцреалістичної законослухняності (вкрай небезпечний феномен — єврей і водночас український буржуазний націоналіст), буквально виштовхнули з Радянського Союзу. Спочатку Ізраїль, згодом Німеччина, робота в журналі «Сучасність», на радіостанції «Свобода». 1984 року у видавництві «Сучасність» вийшла його «Збірка без назви» з переднім словом професора Юрія Шевельова, яка містила оригінальну поезію, вірші для дітей і переклади з німецької, російської, іспанської, івриту й ідиш.
Загальнолюдське звучання творчості М. Фішбейна незаперечне, але то не космополітична «всеядність». Гостра, всеохопна прив'язаність до рідної землі — України — органічно поєднується в нього зі свідомим генетичним єврейством, що творить цілісний і неповторний феномен. Вдома почувається тільки в Україні. У його творах невимушено зафіксовано абсолютне неприйняття еміграції як життєвого середовища, як способу життя — чого варта сама тональність начерку «Антеноїди»: неприкаяність, чужість там, у тому світі, і непереборне бажання тікати. Але куди?

"Тепер ми, друже, еміґранти
(Життя — неначе в каравані
І снити будем до кінця ми
Як не Дніпром, то Чернівцями.
Усе, хана. Прощай, Тарасе!
Прощайте всі.

Гермашка,
...strasse
(«Exil»).

Відчуття загубленості в холодному чужому світі («Господи, порожньо в нашій господі»), болісні шукання відповіді на вічне запитання: «хто ти недонаверненій землі» — і разом із тим готовність розпочати все спочатку, діяти, «стати до раннього раю на чати»:

"I завше там, за видноколом,
Видiння виноградної лози."
(«Ab antiquo»)

Мабуть, тому такі теплі й світлі дитячі вірші М. Фішбейна, простенькі й разом із тим вишукані, зігріті й одухотворені спогадами дитинства. Тепло дитинства як прообразу «раннього раю» рятує. Рятує мова як всеосяжна рідна стихія, що ніколи не зрадить (аби лиш ти їй не зраджував...). Мова, українська мова, — один із головних і постійних персонажів поетичного світу Фішбейна. Не тільки інструмент, а й рушій думки, прихисток для душі.

"Горнись до мене, мовенятко, Мово,
Неторкана, гвалтована, свята."

Мова — у бароковій пишноті, у справді «лукашівському» звукоігровому й смисловиражальному багатстві. У дитячих віршах (та й не тільки в дитячих) грається словом, як м'ячиком. Розкошує в мові, плекає незаяложені, призабуті, але повнозвучні слова «з власним обличчям», активізує те, що Потебня називав «внутрішньою формою слова», органічну єдність звучання і значення. «Рятується, насолоджуючись опірністю і мудрістю мови, яка може все поставити на своє місце — легко й весело, з невимушеною зверхністю» (І. Дзюба).
Водночас мова диктує свої закони, не допускає розхристаності, опирається манірності. Перед нами чіткість, неокласицистична строгість і стрункість форми, сказати б, традиційність вірша. Так буває, коли традицію не просто продовжують, а живуть нею.
Це вдячно позначається на Фішбейнових перекладах, що гідні його вчителів Лукаша й Кочура і, безперечно, увійдуть до перекладацької скарбниці української культури. Перекладає з івриту (Бялік) та ідиш, з російської (Волошин), іспанської (Неруда), французької (Бодлер), румунської («Прокльони» Т. Аргезі в його інтерпретації вражають силою пристрасті), з німецької (Рільке, Целян, Тракль та інші, близькі йому за темпераментом та експериментуванням зі словом, приміром Ганс Карл Артманн).
От уже кілька років, як поет і публіцист, лауреат премії ім. Василя Стуса Мойсей Фішбейн повернувся в Україну. Повернувся, бо не зміг без неї жити. Попри житейську невлаштованість, побутові та ідеологічні негаразди, він із тих, хто ніколи не скаже про Україну «ця країна», бо це «його країна», до «вилюднення» якої докладає всіх зусиль. Інтегрований в неї цілковито, живе в ній тут і тепер. І тільки того, хто цього не знає чи не хоче знати, може шокувати поєднання в одній книзі рафінованої естетської поезії і розбишакуватої сатири, в'їдливої іронії, яка не вибирає слів, нехтує джентльменською цнотливістю, а спрямована на викриття і знищення того театру ідеологічних і моральних абсурдів, серед якого живемо й працюємо — йому наперекір. В ім'я своїх святощів, в ім'я України.

"Сумнів етнографа. Хіба булаву дано для того, щоб лупити по головах співвітчизників?
Урррааа! Ми на якісно новому етапі: вбрання голого короля перелицьовано!
Заклик. Деформуючи, реформуй.
Не для дітей. Ну, соромітники, то як називається те, що відбувається між державою і державним мужем. Га?
Великодня хроніка. Люди в Україні христосувалися. Панове X, Y i Z іудувалися.
Економічна еволюція. Від плану до клану.
Популярна міфологія. — Я не дволикий, — сказав Янус. — Я багатовекторний.
Нова телепередача. Година пик..."

Так, Мойсей Фішбейн — поет український, попри той дискофморт, який відчувають від цього деякі ревнителі «чистоти крові». Силою факту він зробив для української культури більше, ніж десятки «середньоарифметичних» віршоскладачів з ідеально українськими прізвищами. Якщо національна мова і культура здатна інтегрувати в себе, полонити до останку представників іншої національності, то це свідчить про її силу і життєздатність. Хіба можна «виокремити» з німецької культури Гейне, Цвейга, Фейхтвангера, а з російської поезії — Мандельштама чи Бродського?

З передмови Івана Дзюби:"Мойсей Фішбейн «поєднав у собі безмежну поглинутість буттям України з генетичним кодом, пам'яттю єврейської долі. ...Крізь його поезію лейтмотивом проходять сакральні образи Ріки (Дніпра) і Стіни (Стіни Плачу в Єрусалимі), Києва і Єрусалима, а біблійна високість мови пройнята українською сердечністю й широтою емоційних вібрацій».

"Там, поза березневими снігами,
За проливнями жевріла Равенна,
Недоторканна і благословенна,
Єрусалим яскрів у кришталі,
Текла Ріка з Господньої долоні,
І наше Місто сяяло на троні,
І зірка сповідалася бджолі."
(«Коли ми невмирущими були...»).

З виступу М. Фішбейна на міжнародному форумі, присвяченому 65-й річниці трагедії Бабиного Яру:
«Мертвим не болить. Болить живим. У ХХ столітті, впродовж дев'яти років, Україна зазнала двох геноцидальних гіперкатастроф: Голокост і Голодомор. Про одну з них світ знає. Про другу знати не хоче. Так само, як знає про Шиндлера й не хоче знати про українця Шептицького...»
Вітаючи одного зі своїх найулюбленіших поетів із поважною датою, бажаю йому нових творчих осяянь на радість усім, кому в рідній поезії «не декорацій хочеться, а саду».

Михайлина Коцюбинська