комусь важливому

Я сьогодні обпекла живіт надто гарячим душем, а потім холодним потоком намагалась спинити біль. Червоний колір, здається, зліз. Лишилися інші опіки. І відчуття голоду. Ідіотський стан, коли холодильник повний, а шлунок пустий. І я не хочу нічого змінювати. Я втомилась сама готувати сніданки і снідати.

На ліжку мокрий рушник і блокнот, облитий кавою. Я, здається, спала з ним. Захотілося спати із кимось сильним. Він сильний, бо тримає в собі все те, що я в собі втримати не можу. У домі як завше порожньо. І я порожня.

Стіни єхидно посміхаються новими світлинами. Сама створила в кімнаті пекло, обвішавши стіни митями. Так, тими, що найцінніші. І тими, які потім зовсім не солодко згадувати. Я дивлюся на них щоранку. І від цього так хочеться плакати… І говорити з кимось. І добре, що в мене блокнот є. Він сильний.

Чекаю на нове замовлення. То чергова афера, в яку втягнули консультанти з косметичних магазинів. Я легко піддаюся їх впливові, бо вважаю себе недостатньо красивою. Чекаю на новий запах. У мене й без того десяток запахів, але хочеться, щоб їх була сотня. Аби не звикати до одного. Хочу бути завжди однаковою, але з різними ароматами.

Відколи прокинулась тричі писала Тобі повідомлення. Спочатку про те, що обпекла живіт і мені боляче. Потім про те, що у мене з’явилися нові рими. В останньому, здається, спливло те, що Ти для мене значиш. Тричі писала Тобі повідомлення і тричі не відправила.

Спопелила поглядом небо за вікном. Вперше за письмовим столом підпалила цигарку. І відчула себе у пеклі. Захотілось спалити ці стіни, бо з ними холодно. А з Тобою тепло. Зробила помилку в реченні і написала після “без” слово “тебе”. Наперед знала, яке з них треба закреслити. Закреслила “без”. Без мук сумління. В твоєму світі суцільним сп’янінь я хочу бути, чомусь, тверезістю.

Усміхаюсь собі з портретів. Вже не пам’ятаю, усміхалася тоді щиро чи лише тому, що мене знимкували. Знаю точно, що тоді ще не виводила види і типи усмішок. А тепер виводжу. Тепер знаю, що є усмішки життєво необхідні. Як Твоя.

Я не хочу ходити крамницями у пошуках плаття. Я ненавиджу сукні. Хоч то дрібниця, вони, здається, роблять жінок доступними. Я не хочу плаття. Я хочу дивитись в ранкове небо. В твоїх руках. І в твоєму халаті.

І якщо ти колись запитаєш, що я люблю більше — море чи гори, то відповім, що друге, бо більше не хочу свободи. Хочу захисту.

“Я написала про Тебе вірш. Мені болить, бо я обпекла живіт. І взагалі, мені потрібен Твій літній запах в моїй весні”.

Відправити? Подумала “так” і натиснула “ні”.


13.06.2012 р.