…Добігала фінішу третя – М’ясопусна – неділя лютого. Через тиждень – початок Великого посту, а значить, майже на два місяці завмруть на наших теренах весільні забави, бо ж, як-не-як, тут ще дотримуються вікових батьківських традицій, а найперше тих, що стосуються до двох найвеличніших християнських свят – Різдва та Великодня.
Близько півночі, аж всі у квартирі вляглися на спочинок, і довкруж, нарешті, запанувала тиша, Славомир увімкнув свій ноутбук, щоб творчо «пошарудіти» мізками. Найперше, взявся переглянути нові поштові надходження, сподіваючись на відповідь від редакції одного з київських часописів, куди відіслав декілька власних віршів. Із радістю побачив нового листа й одразу ж відкрив «скриньку» вхідної кореспонденції, проте у графі «від кого» значилась не очікувана назва редакції, а… вже й неждане ім’я «Порошинка». «Шо сі стрєсло?»*, – жартома, як звикло у подібних випадках, проговорив про себе: востаннє вона давалася чути ще перед Новим роком, та й то в колективному музичному новорічному привітанні.
Відтак, прочитане в несподіваному листі : «Доброго вечора, п. Славомире. Оскільки я цілком забігана між роботами, приготуваннями до весілля й катехизацією і не маю як кудись Вас запросити на каву, то хоч прочитайте ще один мій витвір (стаття для одного журналу) і скажіть свою думку. Дякую :)», – його приємно заскочило – отже, ще зважала на думку свого старшого товариша.
…Познайомилися вони декілька років тому. Її колежанка по роботі, теж – як і він– співачка церковного хору, якось привела Ксеню (так звали названу ним пізніше Порошинкою – від прізвища Порошко – особу) на хорові співи в сопранову партію. Була це вродлива, чорнява, струнка жіночка чи дівчина років тридцяти (згодом вияснилося – о, диво! – така красуня, а ще незаміжня) з приємним, чистим, хоча й вокально не поставленим на той час, голосом. А очі! – живі вуглинки, що при зустрічному погляді випромінювали жадобу пізнання «а хто ти?» водночас з підкреслено-ствердним, незаперечним «а я така!», кольору стиглого терну чи, може, чорносливу.
Зі слів колежанки Славомир знав, що Ксеня залюблена в поезію й сама віршує, однак досі не був знайомий з її поетичними вправами, та й взагалі ще не було коли поспілкуватися з нею.
Небавом така нагода з’явилася й короткочасна , щоправда, розмова засвідчила, що їй за словом у кишеню лізти не потрібно: вона настільки легко, вправно й швидко формулювала фрази, що він дивувався, як злагоджено-синхронно може працювати тандем думка-висловлювання, щоб видавати співрозмовникові змістовні, огранені досконалим знанням мови, речення. При тім безупинний потік слів, майже без пауз на обдумування, здавався аж ніяк не пустопорожнім, а філігранно відображав задумане.
«Балакуха, – подумав. – Цікаво, яка ж у неї поезія?» Він попросив для прочитання щось із її віршів і наступної неділі, після Служби Божої, вона сама, без нагадування, але якось ніби для відчіпного, простягла йому декілька друкованих аркушів: «Почитайте собі, як будете мати охоту».
…Прочитане перевершило його сподівання. Між запропонованих нею поезій не було жодної, якої б не хотілося перечитати ще раз. Не було сумніву: Ксеня – талант, самобутній, ще до кінця не розкритий, але яскраво виражений, з перспективним майбутнім. Окрім вродженого (а звідки б ще взятого?) поетичного дару, відчувалися й ґрунтовні філологічні знання, хоча вона за освітою й фахом не була філологом. Лексикон її віршів свідчив про глибинне занурення у джерела народної творчості, галицького діалекту, прикарпатських і карпатських говірок. Стилістична палітра Ксенених поезій приваблювала й чарувала своїм розмаїттям...
Надалі з’ясувалося, що Ксеня – молодий науковець, кандидат наук. Він уже не сумнівався, що й на своїй фаховій кухні вона почувається як риба у воді, хоча й не читав її наукових доробок.
З часом їх взаємини вже можна було назвати дружніми. Різниця у віці майже у тридцять років не була на заваді при спілкуванні, натомість додавала їй трохи статечності, а йому – відчуття ще не аж такого «древнього» співбесідника. На його пропозицію, між ними зав’язався електронний поетичний діалог, тривалий час навіть доволі активний. Він любив такі мобільні перемовини: вони змушували посилено калатати «творчий верстак» у бліц-режимі. Як правило, відразу ж відповідав їй, а потім нетерпляче чекав відповіді, що, бувало, надходила й через декілька днів. Розумів, що така затримка не від нехоті спілкуватися, а від браку часу: працювала на декількох роботах, вела наукові розвідки, відвідувала спортивну залу, провадила домашні справи. А все ж хотілося швидкої відповіді.
Приватне життя Ксені, з її ж слів, не було веселковим. Вона, як натура чутлива, щира й відверта, була строго вимоглива до своїх амурних партнерів і не пробачала таких щедрих у наш час «достоїнств», як зрада, лукавство, напівпочуття. Тому до цього часу залишалася незаміжньою. Славомир не раз розраював її, хоча добре розумів: висока планка її вимогливості до майбутнього подружнього партнера з кожним роком зменшуватиме її шанси на щасливе сімейне життя. Але щиро бажав їй знайти таки оте вимріяне жіноче щастя.
Так воно й сталося. Десь з півроку тому, аж їхнє діалогове спілкування вже майже остаточно завмерло, в одній із нечастих телефонних розмов вона в жартівливому тоні, як уміла це робити, повідомила, що навесні готується під вінець. Він щиро втішився цією новиною і привітав її з майбутньою жаданою подією.
І ось, нині – після тривалої перерви – коротенький, у три речення, лист від неї електронною поштою з «прикріпленим» до нього її «витвором» – статтею, де у гармонійному поєднанні лірики, почуття гумору та звичаєвої фаховості йшлося про традиційні українські сватання – дійство, у якому головні ролі відводилося сватам. Їх завданням було висватати для свого підопічного обрану ним (чи його батьками, – і таке бувало) «красну дівицю», при цьому якнайкраще охарактеризувати нареченого і навіть, в разі потреби, приписати йому декілька «вигідних» чеснот. Написана з притаманною Ксені вимогливістю до змісту, стилю, лексики, чистоти мови і редакційної пунктуальності, а тепер ще й власного досвіду новоявленої нареченої, стаття радше нагадувала художнє оповідання, ніж, як переважно буває, строге наукове дослідження. А може, вона й справді призначалась для якогось літературного, а не наукового, видання? Одно слово, прочитане аж ніяк не зіпсувало йому недільного настрою. Навпаки, захотілося відразу ж відповісти їй, схвально оцінити поданий матеріал. Але зробити це не сухо-бюрократично, а в гумористично-жартівливому тоні, бо саме такі відчуття навіяла йому ця стаття-новела. Хоча перевалило вже за північ, взявся до роботи: процес «творчого шарудіння», правда, довелося спрямувати в іншому керунку, ніж задумав на початку, сідаючи за ноутбук.
Вдруге переглядаючи статтю, на думку прийшло скомпілювати грайливу відповідь із її влучних фраз і власних викрутасів, але вже у контексті майбутніх Ксенених заручин. Писалося легко, охоче. Жартівливо, з натяком на обізнаність сучасних наречених щодо всіляких «вигідних» деталей своїх суджених, висловив упевненість, що усі ті «чесноти» її обранця були обсервовані Ксенею зарання. Закінчив близько другої години ночі вже понеділка. Перечитав. Сподобалося. Відправив на її електронну адресу. Сподівався з часом якоїсь жартівливої відповіді. А даремно.
Спочатку, знаючи, що вона «…цілком забігана між роботами, приготуваннями до весілля й катехизацією…», не переймався мовчанкою. Аж спливло вже два тижні: як не є – можна було хоча б словом обмовитись. Анітелень. І тут йому на думку спало, що, можливо, його відповідь чимось образила її. Відшукав у пошті свого листа, ще раз переглянув. Не зауважив нічого такого: не могла ж вона сприйняти фрагмент щодо чеснот нареченого й обсервації нею «вигідних деталей» свого коханого, як натяк на порушення деяких давньотрадиційних дошлюбних стосунків. У нього й на мислі такого не було – влізати в чиєсь приватне життя. Але й вона, з її тонким відчуттям гумору та усвідомленням тієї вікової різниці між нею й автором листа-відповіді, не мала би трактувати цього листа, як непристойний пасаж. Зрештою, відповіді на її мовчання він не знаходив. Що ж, колись в одному зі своїх віршів сам написав: «…Не осягнути жінку. От і все!..»
Проте, у всьому варто шукати позитиву. Тож і ця невеличка історія вже набирала обрисів завершеності в його «творчому верстаку» як неназвана ще новела, фрагмента якої вирішив надіслати їй…
Цього разу відповідь не забарилася.
«Йой, знаєте, пане Славомире, – писала вона, – сталося прикре непорозуміння. Я тоді відразу ж, як отримала від Вас «добро» на свою статтю, відписала Вам. Але забула’м відправити, бо, чуєте, мій Остапко (тобто – наречений) закрутив мені голову своїми бесідами про нашу майбутню весільну подорож. А то так файно, коли хтось для тебе ладен небо прихилити.
То не гнівайтеся і не майте мене за невиховану кобіту.»
Від цієї коротенької відповіді (мій(!) Остапко) віяло передчуттям отого довгожданого жіночого щастя, що нарешті наважилося постукати і в її домівку…

-------------------------
* Що трапилося?

2012