Нуртують мислі, рве серце груди,
спішиш хоч трохи цей світ збагнути,
жадаєш думки на діла обернути
і віри не ймеш ти, що
не вічний світ і не вічні люди,
і завтра, можливо, тебе не буде...
Невже зникає усе в нікуди?
І не зостається ніщо?!

Всередині тебе – не світ, а Всесвіт,
і кожен з нас – як величний бескид,
не схожий на інших. І вік увесь свій
коштовне тчемо полотно...—
але «Sic transit…» і «Vita brevis…»;
і скарб безцінний цей – теж миттєвість,
і в чорну діру, безнадійну безвість
провалиться все одно.

Лишать по собі: хтось – величний пам’ятник,
хтось – жмуток віршів, хтось – добру пам’ять,
когось самого боги поставлять
уроком для майбуття.
Та все залишене – тінь, примара,
і навіть пам’яті – страшенно мало,
а що лишитись насправді б мало –
не вічніше за життя.

2004, 2012