Сьогодні немає світла, себто – електрики, таке трапляється часами на хуторі. Ледь сутеніє, а в хаті вже померки, то втомлені Іван із Одариною сидять на лавиці біля дверей і поважний кіт Крошман бундючно прикрашає собою їхнє нерадісне товариство. Спершу гуторять про господарство: давно час поправити штахетник, коза знов загубила, чортяка, при́кольня, картопля цього року не дасть того врожаю, що торік, а виною нещастю осоружне глобальне потепління. Далі переходять на спогади. Жінка згадує, як ловко вміла вибрати собі найнезабур'яненіший рядок на буряках, а таке дорогого вартувало, Іван поринає в споминки про службу в армії.
Служба в армії – єдиний Іванів спогад, ніколи нічого іншого він не згадував, тож нам не звикати до щемних історій про виснажливий курс молодого бійця, про особливості функціонування шлунково-кишкового тракту старшини Кандиби та про регулярні самоволки сержанта Совгирі, єдиною метою яких було добряче попоїсти в співчутливої самотньої бабці Октавіанівни.
"А чому ніхто не співає? – певно, аби зупинити нескінченний потік армійських спогадок, вигукує раптом Одарина. – Раніше було, мама розказувала та й я ще застала – як вечір, то ціле село співа, на тому кутку ту, а на цім цю, а зараз хутір мовчить і ціле село мовчить. Як світла не стало – все, наче пустка! – Ну то співай, чого ти? – Іван (у нього то совість чиста – "Дєнь і ночь – ночь і дєнь…" вам не абищо) – Та… я й позабувала вже… – Ото ж! – дражливо вигукує Іван. – Бо бачили перспективу, була впевненість у завтрашньому дні! А зараз… ех, какую страну просралі!" І замовкають…
Єдиний син наших господарів – Орфей, жив у місті й помер від наркотиків. Про нього вони ніколи не згадують. Зовсім.
Сидять, мовчать і бундючний Крошка гордовито озирає подвір'я з лавиці опріч господарів. А я вилітаю ловити метеликів. Оце моя пісня, мої сержанти та мої старшини, мої рядки на буряках та перехняблені штахетники. А якщо в травні, то й цілі вишнево-хрущові симфонії, і не в давніх напівзабутих спогадах, а нині – гучні та зримі!

Далі буде…