Це спека знов і я вишу, зледь розчепіривши крила, Крошман зирить на мене, роззявивши рота – ніяк не звикне до великого виростогуба, а внизу нескінченно втомлені (бо сьогодні ще й невиспані) Іван із Одариною пораються та обговорюють учорашню вечірню причту. Вже було зсутеніло то я вилетів, як і належиться порядному виростогубові, ловити метеликів, аж тут лемент, ґвалт і плачі всмерть переляканої Одарини. "Сатана! Сатана!" – голосила сіромашна, кинувши серед подвір'я порожні відра та гукаючи природного свого захисника – Івана.
Я наріза́в кола над подвір'ям то бачив, хоч і в померках, що сердега таки має підстави для лементу, бо тим таки подвір'ям, але більше бур'янами та попід парканами сновигало чудернацьке створіння, на чотирьох лапах, розміром із ягня, з прозорим продовгуватим скафандром на продовгуватій таки макітрі. Я одразу впетрав, що то скафандр, бо Крошка, якому дозволяється іноді дивитися в хаті телевізор, розказував. "У таких літають космонавти, – глаголив тоді поважний котяра, а я слухав, – а буває, що й інопланетяни, тож коли побачиш кого в скафандрі, знай…" Я одразу згадав Крошчині теревені й одразу впетрав, що ніякий то не космонавт, бо на чоловіка не схожий, отже інопланетянин, і саме тоді вперше в житті я подякував Творцеві за крила.
Тим часом, озиваючись на Одаринин крик, а може й зачувши чужого, в хліві замукала корова, забекала вівця, замекала коза, загелкотіли гуси. Крошка скочив на ворітний стовпчик, а коли до нього наблизився прибулець, вигнув спину колесом, наїжачився й засичав. Нарешті вийшов Іван. Певно відчувши в ньому господаря, інопланетянин одразу кинувся до Івана й тут я пізнав неабияку гордість не лише за себе, а й за ціле виростогубове плем'я, бо наш господар умить підтвердив мою гіпотезу стосовно позаземного походження незнайомця, тим перетворивши її на доконаний факт. "Прибулець! – радісно вигукнув Іван. – Нарешті, нарешті є контакт, людство чекало цього дня кілька тисячоліть!" Від надміру почуттів Іван упав навколішки так, що інопланетянин тицьнувся своїм скафандром йому прямісінько в живіт. "Тю, та це ж Кап'яр! – реготнув Іван. – Певно знов бігав на смітник, пхнув голову в якесь пластикове відро й застряг!"
Згодом у хаті довго не гасло світло, а назавтра, себто сьогодні, в нашому з Крошкою баченні майбутнього контакту виникли суттєві суперечності.
"Якщо на Землю справді прилетять інопланетяни, то наш хутір буде останнім місцем, яке б вони захотіли відвідати! Звісно, якщо прибульці прилетять не з кажанячої планети, тоді інша справа… – сказав я. – Або з котячої! – парирував Крошман. – Ні, котячих планет не існує! – Це ж чому? – Бо коти живуть при людях, а виростогуби – самі собою…"
Сказали, що Шевченко вступив у партію Королівської. Крошка зрадів, а я думаю: вступити не морока – морока витертись потім…


Далі буде…