Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.07
23:29
Залишилась хата самотиною
на поталу хижим ворогам,
стала передчасно вона сивою,
на глумління кинута димам.
Тіло їй поранено осколками.
Вікна, ніби очі без зіниць.
Розтинає небо понад Конкою
на поталу хижим ворогам,
стала передчасно вона сивою,
на глумління кинута димам.
Тіло їй поранено осколками.
Вікна, ніби очі без зіниць.
Розтинає небо понад Конкою
2026.10.07
19:40
Жовтневий день дістав свої пуанти.
Коли дощі почнуть сумний балет,
Самотнім стати може навіть Данте,
Уперше не допише свій сонет.
Втомилися виносливі атланти,
Десь непримхливий гине очерет.
Які для долі знайдуть варіанти
Коли дощі почнуть сумний балет,
Самотнім стати може навіть Данте,
Уперше не допише свій сонет.
Втомилися виносливі атланти,
Десь непримхливий гине очерет.
Які для долі знайдуть варіанти
2026.10.07
18:07
Шипшина достигає в тиші листопаду,
П'є залишки тепла із вицвілих небес.
І знає: все минає - біль і час чудес.
Вона вже не шукає весняну розраду,
Крізь голі колючки і рани є принади,
Дух визріває попри сутінки і стрес.
Шипшина достигає в тиші лист
П'є залишки тепла із вицвілих небес.
І знає: все минає - біль і час чудес.
Вона вже не шукає весняну розраду,
Крізь голі колючки і рани є принади,
Дух визріває попри сутінки і стрес.
Шипшина достигає в тиші лист
2026.10.07
15:20
Багряний плющ і жовті клени
сумують в сутінках черлених.
На бузиновому причілку
не видно ні джмеля, ні бджілки.
Город врожай віддав господі,
твердінь небесна хмари родить,
паливода блукає ревно
у білосніжних хризантемах.
сумують в сутінках черлених.
На бузиновому причілку
не видно ні джмеля, ні бджілки.
Город врожай віддав господі,
твердінь небесна хмари родить,
паливода блукає ревно
у білосніжних хризантемах.
2026.10.07
14:41
Нехай минають ця сльота,
Сюїта зливи, фуга вітру.
І буде чиста, як сльоза,
Поема істини і віри.
Ми крізь багнюку пропливем
До чистих берегів свободи.
Не треба інших од, поем.
Шукаємо крізь вічність броду.
Сюїта зливи, фуга вітру.
І буде чиста, як сльоза,
Поема істини і віри.
Ми крізь багнюку пропливем
До чистих берегів свободи.
Не треба інших од, поем.
Шукаємо крізь вічність броду.
2026.10.07
11:37
Граматика – моя коняка
і це не заперечить Даль.
В поезії я з’їв собаку,
якій на виставці, в подяку,
мені вручили би медаль.
Мене і бджоли не кусають,
і осам я не до смаку...
і це не заперечить Даль.
В поезії я з’їв собаку,
якій на виставці, в подяку,
мені вручили би медаль.
Мене і бджоли не кусають,
і осам я не до смаку...
2026.10.07
06:49
Немов на нитку чисті перла,
У ряд нанизую слова
Про те, що щирість не померла
І віра в щастя теж жива.
І кожен звук, і кожна фраза
Тримає в пам'яті тепло
Тих гарних днів, коли нам разом
Повсюди сонячно було.
У ряд нанизую слова
Про те, що щирість не померла
І віра в щастя теж жива.
І кожен звук, і кожна фраза
Тримає в пам'яті тепло
Тих гарних днів, коли нам разом
Повсюди сонячно було.
2026.10.06
23:23
Старий розповідав казки
Мідник, що у грозі, самотній
Розчистить безнадійно
Листя на землі
І сім каменів побачить
У сьомім домі знайде дружній захист
Й переміни, що без наслідків
Мідник, що у грозі, самотній
Розчистить безнадійно
Листя на землі
І сім каменів побачить
У сьомім домі знайде дружній захист
Й переміни, що без наслідків
2026.10.06
22:32
Не зуздрився,як Сталіна і Арафата пережив,
Не кажучи уже про Леніна та Гітлера.
Хотілося б і Путіна-народовбицю пережить…
До віку Черчілля, знаю, не додризать.
Тим паче з дозою коньяка чи віскі
У ґроні товариськім, звісно.
Та хочеться, аби в життєву
Не кажучи уже про Леніна та Гітлера.
Хотілося б і Путіна-народовбицю пережить…
До віку Черчілля, знаю, не додризать.
Тим паче з дозою коньяка чи віскі
У ґроні товариськім, звісно.
Та хочеться, аби в життєву
2026.10.06
22:14
Наснився поетові недописаний вірш. Щербатий, той вештався околицями. Ніде його не приймали, бо недовершений. Знесилений притулявся до брудних стін, грівся після безхатьків біля невичахлих вогнищ, котився за вітром невідь-куди. Страждав і мріяв про білосні
2026.10.06
22:03
натуралісте
йди в дива
і видива осоння
де листя облітає із дерев
у сірій зоні
чи у мертвій зоні
яка різниця хто
і чим живе
йди в дива
і видива осоння
де листя облітає із дерев
у сірій зоні
чи у мертвій зоні
яка різниця хто
і чим живе
2026.10.06
18:46
Там, де щезнув гамір міста,
де притишується крок,
осінь бавилася з листям
в лапанки поміж гілок.
Там, де вечорові тіні
вже вдягаються в сатин,
ті барвисті гри осінні
загубили часу плин.
де притишується крок,
осінь бавилася з листям
в лапанки поміж гілок.
Там, де вечорові тіні
вже вдягаються в сатин,
ті барвисті гри осінні
загубили часу плин.
2026.10.06
13:59
Пам'яті Віталія Коротича
Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.
Колись він був трибун, глашатай, лицар
Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.
Колись він був трибун, глашатай, лицар
2026.10.06
12:59
Поки поети клеплють вірші,
В городі розкошують миші.
Усе погризли залюбки –
Картоплю, моркву, буряки.
Вони гризуть усе по праву –
Вони господарі в державі,
В їх розпорядженні город,
В городі розкошують миші.
Усе погризли залюбки –
Картоплю, моркву, буряки.
Вони гризуть усе по праву –
Вони господарі в державі,
В їх розпорядженні город,
2026.10.06
12:09
Хвильове — чарівне!
Віртуальне — зайве!
Гвинтове — як совість —
Ніби щира правда!
Хвильові потоки:
Губи, очі, сльози,
У ресентиментах,
Віртуальне — зайве!
Гвинтове — як совість —
Ніби щира правда!
Хвильові потоки:
Губи, очі, сльози,
У ресентиментах,
2026.10.06
10:11
Чому нудьгуєш день за днем? —
Перехрести лоба в змозі,
лайном не мастиш стіни ще,
не падаєш серед дороги.
Ще очі бачать спориші,
та відчуваєш запах м'яти.
Чому жаливою в душі
пече жалоба винувата?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Перехрести лоба в змозі,
лайном не мастиш стіни ще,
не падаєш серед дороги.
Ще очі бачать спориші,
та відчуваєш запах м'яти.
Чому жаливою в душі
пече жалоба винувата?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Айрін Нуар (1983) /
Проза
Гібіскуси (Частина 2)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Гібіскуси (Частина 2)
Долорес тим часом сиділа в своїй горішній кімнаті на стільці, закинувши ногу на ногу, натягнувши високі батькові чоботи з шпорами. Вона вказувала невеличким горіховим патиком на підлогу, де валялися дві цвітасті шовкові сорочки і веліла братам вдягти їх. Чоловіки стояли, похнюпившись, жоден не зважався скинути сюртука, бо під ним були білі, але вже майже брунатно-зелені від цвілі погрібальні сорочки з грубим швом на всю спину. Долорес нервувалася, сипала бознаколишніми лайками, прочитаними в старих наївних книжках, щосили цвьохкала прутиком по ніжці стільця. Чоловіки ще більше ніяковіли і ховались один за одного. Все це могло скінчитися неабияким гвалтом, аби не скрипнули двері. Брати спритно шугнули до вікна і зникли. Двері відчинилися і до кімнати зайшли дві старі опасисті служниці. В однієї на руці висів невеликий кошичок з білизною, друга тримала високо над собою плечики з сорочками і сукнею. Долорес скинула чобота і пожбурила під ноги служницям. Але вони не злякались і поволі почали приступати до дівчини.
- Ось я тобі, ось я тобі, дурна дівко, вчиню… Шануйся, ведися тихо і терпи… Не намахуй, не намахуй, навіжена. Ми тебе, як і належиться, вберемо, і спровадимо до зали, до зали. До батечка й матінки, аякже. Там і гості чекають уже на тебе, малохольну. Хотять подивитись на таку прояву…
Долорес роззявила рота і слухала ті речі. Вони завжди якось збивали її з пантелику, заколисували. Тим більше, що Кончіта вже присіла перед нею навпочіпки і обережно стягала з її ноги другого чобота. Долорес не без лукавства чекала, чим це скінчиться. І тільки но вона витягла ногу, з чобота вискочив здоровий волохатий павук і поповз по білій манжеті служниці. Кончіта вискнула і струсила тварюку з себе. Павук поліз під ліжко, а Долорес ще довго витикувала тонесенькими пальцями на служницю і задоволено хихотіла. Служниця аж трохи почервоніла од того, що довзволила собі дурну слабкість повірити жартам божевільної. Але швидко оговталась, і, стиснувши губи, боляче розчісувала довгі пацьорки Долорес, вертіла з них дулі і викладала на голові, обплітаючи тоненькими кісками і вганяючи де треба тонкі мідні шпильки. Тим часом друга вже натягла на Долорес три однакові мережані батистові сорочки і сукню з гудзиками од коміра до самого долу. Взувати дівчину не стали, бо добре знали її норов – кидатися черевиками в гостей.
Гості внизу вже добряче захмеліли і наїлися м’яса. Тепер вони ліниво тикали виделками в солодкий рисовий пудинг, тягали срібними ложками турон, запивали хто чим, і вже не соромилися відпускати міцні жарти служницям. Часом вони навіть хапали наймолодших за подоли суконь, і забачивши білий спідник, вдоволено прицокували язиками. Молодий, щоправда, мало цікавився тими п’яними веселощами. Він тільки іноді якось презирливо і зверхньо на те осміхався, часто витирав лоба та розстібав пувиці сюртука. В його тарілках страви були хіба що ледве початі. На жарти господаря він уже мало реагував, тільки подеколи знехотя кивав головою, і зразу ж одвертався.
Долорес увійшла до зали з служницями попід руки. По її молодому лицю як завжди блукав вираз неуважної веселості. Вона хотіла звично роздягнутись, бо одяг її тільки плутав, але завважила, що сукня засупонена й застебнута в особливий материн спосіб, вигаданий нею вже давно для таких випадків. Дівчина плюнула на підлогу, лайнулася, підійшла до дона Ісидора і боляче вщипнула його за носа. Старий пирхнув, почервонів і ніяково засміявся. Долорес зачерпнула пальцем турону з найбільшої вази, облизала пальця і, розмахуючи руками, ледь торкаючись підлоги, пішла вистрибом навколо столу.
Її волосся набуло якогось дивно зеленуватого, притаманного морським водоростям, відтінку. Шкіра на обличчі і руках помітно посіріла, ніби од цілого року дощу і вітру. Вирячивши очі і вп’явшись пальцями в скатертину на столі, чоловіки дивились на той танець. Спершу вони хотіли дивитись на ноги, але їм було моторошно, бо здавалося, що тонкі ноги Долорес весь час залишаються на місці, а вони, здорові дядьки, танцюють. Танцюють разом з цілою веремією занедбаних кошлатих предків, які повиходили зі стін, мов старі трухляві пеньки, сточені термітами, і тепер скрипіли і танцювали. Танцюють з натовпом безсонь, епідемій і цілих поколінь вендети. Танцюють і танцем будять жінок, яких їм менше за все хотілося б розбудити.
А тоді, коли всі навколо повірили, Долорес вказала пальцем на своє обличчя. Гості і господарі, наче змовившись, перевели погляди і відчули полегшення, ніби замість похорону в залі почалося шкільне свято, де і школярочки ходять парами, і тістечка пливуть на великих тацях, і пахне цукатами… Танцівниця тим часом легко перекидала велику червону скатерть, ніби то була носова хустина. Збирала її в жмутки, в’язала вузлами і знову розмотувала, підкидала вгору і ловила, ненароком, непомітно переходячи блідими ногами з одногу сну в інший, з прокляття –в палку обіцянку вічної любові. Кінчиками пальців вона хапала думки прапрабабусь і легкома жбурляла їх у голови праправнуків, часом нарочито не потраплячи в ціль… Жили на в’язах здорових дядьків напиналися од люті, коли Долорес жартома підкладала в ліжка їхніх дружин ще одного коханця, і знову вирівнювались і світлішали, коли дівчина замінювала в колисці нещасливої матері маленьку потвору на доладного тугого хлопичка, що басовито ревів і шукав губами циці.
Дівчина захопилася своєю забавлянкою і навіть не помітила, що юнак, який сидить праворуч батька, весь час залишався таким же нечулим і байдужим до танцю, як її мати. Матері Долорес завжди боялася і не чекала од неї нічого доброго. Мати ненавиділа її і братів. Мати двічі згущувала курячу кров і прокрадалася вночі до спальні дочки, щоб намастити їй горло. Долорес ледве рятувалась тоді. Мати була скабкою в нозі, пилиною в оці, яка заважала Долорес повністю запанувати в домі… Щоранку – будь то зима чи гнила осінь, дівчина, кутаючись у плащ, виходила перераховувати могилки біля глухої стіни будинку. Вона скидала з хрестів слимаччя, зсувала сніг, павутину чи листя, відходила вбік і рахувала знову – могил було рівно дві. Завжди.
Поки вона на мить загаялась, батько встав із-за столу й заговорив. Долорес слухала неуважно й половини не зрозуміла. Спочату старий довго розводився про честь, якої він удостоївся від односельців і рідної держави. Він так часто повторював те кумедне слово, так при цьому завивав і витягувався, ніби хотів стати вищим ніж був, що їй дуже схотілося позіхати. Гості за столом теж мало не позіхали. Аж ось батечко почав казати про якогось Джібіто. Він стишував голос і піднімав угору пальця з відбитим чорним нігтем, коли говорив, що Джібіто послав їхній родині сам Хесус, не інакше, і це велике щастя, непомірно велике щастя для них.
Тоді ж батечко, ніби боячись самого себе, підійшов до Долорес, узяв її за руку і підвів до хлопця, який сидів за столом і неуважно дивився кудись убік. А коли він вклав її стиснутий кулачок у його мокру долоню й перехрестив їх, Долорес рвонулася, вислизнула і побігла вгору, незважаючи ні на служниць, які бігли за нею, ні навіть на грізне гримання матері. Зачинивши за собою двері, дівчина запитально подивилась на братів, які були вже тут і вичікували на неї. Та обоє хлопців стояли, опустивши голови, й мовчали, а по їхніх щоках котилися чи то великі сльози, чи то сповзали до підборіддя масні осінні слимаки…
(Продовження буде)
- Ось я тобі, ось я тобі, дурна дівко, вчиню… Шануйся, ведися тихо і терпи… Не намахуй, не намахуй, навіжена. Ми тебе, як і належиться, вберемо, і спровадимо до зали, до зали. До батечка й матінки, аякже. Там і гості чекають уже на тебе, малохольну. Хотять подивитись на таку прояву…
Долорес роззявила рота і слухала ті речі. Вони завжди якось збивали її з пантелику, заколисували. Тим більше, що Кончіта вже присіла перед нею навпочіпки і обережно стягала з її ноги другого чобота. Долорес не без лукавства чекала, чим це скінчиться. І тільки но вона витягла ногу, з чобота вискочив здоровий волохатий павук і поповз по білій манжеті служниці. Кончіта вискнула і струсила тварюку з себе. Павук поліз під ліжко, а Долорес ще довго витикувала тонесенькими пальцями на служницю і задоволено хихотіла. Служниця аж трохи почервоніла од того, що довзволила собі дурну слабкість повірити жартам божевільної. Але швидко оговталась, і, стиснувши губи, боляче розчісувала довгі пацьорки Долорес, вертіла з них дулі і викладала на голові, обплітаючи тоненькими кісками і вганяючи де треба тонкі мідні шпильки. Тим часом друга вже натягла на Долорес три однакові мережані батистові сорочки і сукню з гудзиками од коміра до самого долу. Взувати дівчину не стали, бо добре знали її норов – кидатися черевиками в гостей.
Гості внизу вже добряче захмеліли і наїлися м’яса. Тепер вони ліниво тикали виделками в солодкий рисовий пудинг, тягали срібними ложками турон, запивали хто чим, і вже не соромилися відпускати міцні жарти служницям. Часом вони навіть хапали наймолодших за подоли суконь, і забачивши білий спідник, вдоволено прицокували язиками. Молодий, щоправда, мало цікавився тими п’яними веселощами. Він тільки іноді якось презирливо і зверхньо на те осміхався, часто витирав лоба та розстібав пувиці сюртука. В його тарілках страви були хіба що ледве початі. На жарти господаря він уже мало реагував, тільки подеколи знехотя кивав головою, і зразу ж одвертався.
Долорес увійшла до зали з служницями попід руки. По її молодому лицю як завжди блукав вираз неуважної веселості. Вона хотіла звично роздягнутись, бо одяг її тільки плутав, але завважила, що сукня засупонена й застебнута в особливий материн спосіб, вигаданий нею вже давно для таких випадків. Дівчина плюнула на підлогу, лайнулася, підійшла до дона Ісидора і боляче вщипнула його за носа. Старий пирхнув, почервонів і ніяково засміявся. Долорес зачерпнула пальцем турону з найбільшої вази, облизала пальця і, розмахуючи руками, ледь торкаючись підлоги, пішла вистрибом навколо столу.
Її волосся набуло якогось дивно зеленуватого, притаманного морським водоростям, відтінку. Шкіра на обличчі і руках помітно посіріла, ніби од цілого року дощу і вітру. Вирячивши очі і вп’явшись пальцями в скатертину на столі, чоловіки дивились на той танець. Спершу вони хотіли дивитись на ноги, але їм було моторошно, бо здавалося, що тонкі ноги Долорес весь час залишаються на місці, а вони, здорові дядьки, танцюють. Танцюють разом з цілою веремією занедбаних кошлатих предків, які повиходили зі стін, мов старі трухляві пеньки, сточені термітами, і тепер скрипіли і танцювали. Танцюють з натовпом безсонь, епідемій і цілих поколінь вендети. Танцюють і танцем будять жінок, яких їм менше за все хотілося б розбудити.
А тоді, коли всі навколо повірили, Долорес вказала пальцем на своє обличчя. Гості і господарі, наче змовившись, перевели погляди і відчули полегшення, ніби замість похорону в залі почалося шкільне свято, де і школярочки ходять парами, і тістечка пливуть на великих тацях, і пахне цукатами… Танцівниця тим часом легко перекидала велику червону скатерть, ніби то була носова хустина. Збирала її в жмутки, в’язала вузлами і знову розмотувала, підкидала вгору і ловила, ненароком, непомітно переходячи блідими ногами з одногу сну в інший, з прокляття –в палку обіцянку вічної любові. Кінчиками пальців вона хапала думки прапрабабусь і легкома жбурляла їх у голови праправнуків, часом нарочито не потраплячи в ціль… Жили на в’язах здорових дядьків напиналися од люті, коли Долорес жартома підкладала в ліжка їхніх дружин ще одного коханця, і знову вирівнювались і світлішали, коли дівчина замінювала в колисці нещасливої матері маленьку потвору на доладного тугого хлопичка, що басовито ревів і шукав губами циці.
Дівчина захопилася своєю забавлянкою і навіть не помітила, що юнак, який сидить праворуч батька, весь час залишався таким же нечулим і байдужим до танцю, як її мати. Матері Долорес завжди боялася і не чекала од неї нічого доброго. Мати ненавиділа її і братів. Мати двічі згущувала курячу кров і прокрадалася вночі до спальні дочки, щоб намастити їй горло. Долорес ледве рятувалась тоді. Мати була скабкою в нозі, пилиною в оці, яка заважала Долорес повністю запанувати в домі… Щоранку – будь то зима чи гнила осінь, дівчина, кутаючись у плащ, виходила перераховувати могилки біля глухої стіни будинку. Вона скидала з хрестів слимаччя, зсувала сніг, павутину чи листя, відходила вбік і рахувала знову – могил було рівно дві. Завжди.
Поки вона на мить загаялась, батько встав із-за столу й заговорив. Долорес слухала неуважно й половини не зрозуміла. Спочату старий довго розводився про честь, якої він удостоївся від односельців і рідної держави. Він так часто повторював те кумедне слово, так при цьому завивав і витягувався, ніби хотів стати вищим ніж був, що їй дуже схотілося позіхати. Гості за столом теж мало не позіхали. Аж ось батечко почав казати про якогось Джібіто. Він стишував голос і піднімав угору пальця з відбитим чорним нігтем, коли говорив, що Джібіто послав їхній родині сам Хесус, не інакше, і це велике щастя, непомірно велике щастя для них.
Тоді ж батечко, ніби боячись самого себе, підійшов до Долорес, узяв її за руку і підвів до хлопця, який сидів за столом і неуважно дивився кудись убік. А коли він вклав її стиснутий кулачок у його мокру долоню й перехрестив їх, Долорес рвонулася, вислизнула і побігла вгору, незважаючи ні на служниць, які бігли за нею, ні навіть на грізне гримання матері. Зачинивши за собою двері, дівчина запитально подивилась на братів, які були вже тут і вичікували на неї. Та обоє хлопців стояли, опустивши голови, й мовчали, а по їхніх щоках котилися чи то великі сльози, чи то сповзали до підборіддя масні осінні слимаки…
(Продовження буде)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
