Наступного дня в домі почалася метушня. Важку браму, завжди відчинену навстіж, тепер зачинили на скрипучий іржавий засов. Вікна завісили темними запиналами. Усі ходили мовчазні, а якщо й говорили, то пошепки. Мати веліла служницям прив’язати до капців шматки м’якої шерсті, аби їхні кроки не котилися луною по всьому будинку. Лише Долорес міцно спала і нічого не чула: вранці мати накрапала в помаранчевий сік гірких сонних крапель, які завше тримала у себе в скрині для такої нагоди.

Служниці ретельно перетрушували і перевіряли заготовлений ще до народження Долорес посаг: тріпали подушки та перини, витрушували й чистили від пилу килими, перекладали у скринях простирадла, рушники та скатерки.

Нарешті з величезної пожовклої коробки видобули сукню. У ній вінчалася ще бабця Долорес. Сукня ніколи не була білою, радше молочною, або слонової кістки. Рукава й поділ були облямовані широкими мережками. У сплетіннях білих і ледь жовтуватих ниток ледве вгадувались обриси розпростертих жіночих пальців у перснях. Окремі частини візерунку з’єднувало тонісіньке піко зі срібної нитки, яка трохи ніби дзвеніла, коли її торкнутись. А з самого краю мереживо було оброблене батистом.

Закінчивши приготування, мати дістала з секретера фамільні коштовності. Довго розрівнювала разки перлів, чистила срібні наруччя, натирала до блиску свою весільну каблучку – мідну, але таку давню, що генерал Моренте, заїжджаючи до них на обід, щоразу просив „ласкаву пані” продати йому той скарб за „страшні гроші”. Проте стара завжди робила вигляд, що не розуміє, про що мова, і швидко переводила бесіду в інше русло.

Коли майже все було перероблено, господиня веліла служницям випити води з лимоном і йти до своїх кімнат. А сама зняла з пояса низку ключів і довго перебирала їх у руках, поки знайшла потрібний. Упевнившись, що ніхто її не бачить, вона тихо і швидко пішла по скрипучих сходах, які цього разу не зрадили її ані звуком, на горішній поверх. Відчинила низенькі двері комірки і одразу ж щільно зачинила їх за собою. Перед нею були ще одні двері, і стара довго стояла перед ними, тримаючи ключа перед собою так, наче то був кинджал. Зітхнувши і перехрестивши ключа, вона швиденько вгородила його в щілину і відчинила двері. Перед нею була кімната, куди вона заходила лише тричі в житті. Рівно стільки ж разів сюди заходили її мати, бабця, прабабця, і прапрабабця. Всі жінки їхнього роду. І жодного разу з дуже-дуже давніх часів порога кімнати не переступав жоден чоловік. Чужинці нічого про неї й не знали, а свої чоловіки – при випадковій згадці про назву цієї кімнати – полотніли і втікали до стайні чистити коней або наглядати, як батраки полють тютюн. Власне, називалася ця кімната Серцем Антоніо…

…Якась давня пращурка господині мала чоловіка на ім’я Антоніо – красеня й веселуна. А ще мала вона трьох дітей. Одного разу старший син, якого теж звали Антоніо, піймав кота і, бавлячись, ненароком замучив. Якби він знав, чий то був кіт, він би тікав звідти, не оглядаючись. Якби мати знала, чий то був кіт, вона б радше обрубала синові руки по лікті. Але сталося те, що сталося. Увечері до їхніх воріт підійшла циганка, говірка і привітна на вигляд. Вона довго гладила хлопчакам м’якенькі чуби та показувала їм давні дагеротипи, видобувши їх з-під поли. Потім пригостила дітей мигдальним печивом і зникла так само швидко, як з’явилась. Того ж вечора у всіх дітей попухли животики і почорніло коло рота. А ранком циганка знову прийшла до їхнього дому і постукала ціпком у ворота.

- Я порятую твоїх дітей, - сказала байдуже нещасній матері, - але плата за це буде високою.

- Кажи, чортяко! Кажи, гадино! Я все зроблю! І нащо ти тільки прийшла сюди!!? Двадцять літ тебе не було – і прийшла! - волала жінка, а потім упала циганці в ноги і заходилася цілувати їй чоботи.

- Не твого то розуму діло, чого прийшла я… Діда свого хіба викопай із землі та спитай, - повагом одповіла циганка, - та діда я вам пробачила… А цього вже не пробачу. Досить…

Ще трохи помовчала, задоволено дивлячись як мати корчиться в горі, і повела далі:

- Сьогодні вночі ти звариш три пригорщі пелюсток каркаде. Потім уб’єш свого чоловіка, видобудеш з нього серце і теж звариш у тому настої…

Мати прикипіла до землі і боялася дихнути, але волосся на ній аж тріщало од видимого жаху.

- Нагодуєш ним дітей і один з них видужає. Тільки один! Але затям – всі невістки твого роду народжуватимуть відтепер одних лише хлопчиків. І хлопчики гуртом помиратимуть, якщо не нагодувати їх батьковим серцем. Так буде, аж поки в сім’ї не народиться дівчина. Про неї я майже нічого не можу сказати, бо над жінками я не маю влади. Але знаю напевне, що тоді прокляття з вашого роду буде зняте…

Циганка замовкла і швидко пішла геть. Але за якусь мить обернулася до господині, зареготала й голосно прошепотіла:

- Якщо не гібіскуси!.. Якщо не гібіскуси…

Жінка ще мить постояла сполотніла та й побрела в дім. Хлопчики горіли в лихоманці. Наймолодший уже лежав зовсім без тями, тільки сапав запаленими устами, заплющені очі йому провалилися, шкіра поволі ставала жовтаво-сірою. Середній теж повільно вмирав, світло виходило з його очей, як з лампади, коли в ній вигорить лій. Старший ще опирався смерті…

Мати прожогом вибігла з дитячого покою, взяла на кухні великого ножа, яким різала зазвичай домашню птицю, і пішла нагору, до подружньої спальні. Але Антоніо в кімнаті не було. Тоді вона рушила у його потайну кімнату, облаштовану нагорі. Він був там: молився, благав Святу Діву Пілар заступити його дітей, одвести біду. Жінка зупинилась і опустила ножа. З дитячого покою почулося болісне хрипіння…

Тоді вона рішуче підійшла до чоловіка, рвучко прихилила до себе його голову і перерізала горло звичним жестом, як перерізала його гусям та індикам щовівторка. Чоловік упав на підлогу. Руки його, сплетені для молитви, вже не розімкнулися. Подолавши заціпеніння, жінка заходилася довбати тесаком грудну кліть, аж поки видобула таки серце свого Антоніо. Вся кімната була залита кров’ю. А коли несла серце перед собою у витягнутій руці, з нього теж скапувала кров і чорніла, падаючи на долівку.

На кухні поклала серце у велику порцелянову тарілку. Розпалила плиту, поставила казан з водою. Коли вода закипіла, вкинула туди три пригорщі пелюсток каркаде. Вода поволі змінювала колір з бурого на криваво-червоний, а коли вкинула туди чоловікове серце, вода зчорніла і запінилася, засичала. З того сичання знову наче видобулись слова циганки, сказані наостанок:

- Якщо не гібіскуси!.. Якщо не гібіскуси…

(Продовження буде)