Долорес прокинулася вже аж наступного ранку. То був ранок її весілля. Цілу ніч їй верзлося і манячилося щось жахітне. Чиїсь руки, жилаві і темні, штовхали її на цілу купу чоловічих трупів. Кругом плакали діти, а якась баба, закутана з ніг до голови в чорне, ходила за нею, ценькала ложкою об тарілку і приказувала: „Перелічи їх ще раз, перелічи ще раз. Твоя мати тобі бреше… бреше твоя мати”. Відходила від неї, штурляла ногою то одне мертве тіло, то друге, а тоді знову поверталася до Долорес, шкірила здоровенні конячі зуби і твердила те саме, переходячи майже на виск: „Обережно, навіжена, обережно! Твоя мати тобі бреше, бреше стара сука…”

Дівчина встала з ліжка, знайшла у схованці цвітасті сорочки братів і зложила їх на столі рукавами всередину. Потім дістала з кишені якесь насіння, схоже на перець, сипнула його на сорочки, зібрала їх жужмом, зв’язала у вузол і визирнула з вікна. Брати стояли внизу, під глухою стіною, повитою хмелем і простягали до неї руки. Долорес осміхнулася і стрибнула до них в обійми…

Роззирнулася на всі боки, присіла навпочіпки і дала хлопцям знак копати. За деякий час брати просто руками вирили в землі акуратну могилку – якраз на дитячу труну. Долорес обережно поклала туди згорток і кинула зверху три грудки землі. Ще раз наостанок поцілувала братів у заплющені очі і побрела в дім. Якби ті очі могли бачити, то певно змусили б серця розчавитись у грудях: Долорес ішла вдзовж стіни, а в її слідах уже густо зацвітав чорно-зелений могильний ряст…

В домі навіть не зважили на те, що Долорес прийшла з вулиці. Мати не гиркнула на неї, не штурхнула, а тільки веліла йти в свою кімнату та вбиратися у весільне. Дівчина байдуже побрела до спальні, за нею вслід ступали незвично тихі служниці. Без зайвого галасу і жартів дозволила Долорес натягти на себе всі сорочки, сукню і флер. Цього разу на неї взули черевики з довгими і міцними шовковими стрічками. Тими стрічками служниці густо обплутали литки нареченої і кілька разів міцно зав’язали. Далі дівчину посадовили на ліжко і веліли шануватися і чекати свого судженого, як то належиться справжній молодій. Долорес сиділа навдивовижу тихо і чемно, так чемно, що служниці врешті залишили її на самоті. Не один раз вона підходила до вікна і стиха кликала братів – але вони більше не озивалися. Дівчина щоразу зітхала і поверталася на ліжко.

Коли вже добре посутеніло, прибув наречений. Йому назустріч вибігли слуги, одчинили ворота і впустили в двір процесію. Попереду їхав сам Джібіто, впевнено стоячи обома ногами на крупах двох білих коней. В руках він тримав півня з замотаним дзьобом. У гриви коней були вплетені білі й золоті стрічки, а копита були замотані шерстяними шматинами. На головах у рисаків ряхтіли плюмажі з павичого пір’я. Позаду йшла ціла вервечка слуг молодого – всі в білих строях і з погаслими смолоскипами. Назустріч молодому вийшли батько й мати нареченої. Джібіто зістрибнув з коней і всі тричі поклонилися одне одному. Стара крадькома підійшла до молодого впритул, непомітно зірвала з кишені його парадного сюртука червонувату велику квітку і пришпилила на її місце білу лілію.

Коло дверей веранди Джібіто дістав з кишені невеликого ножа, перетяв горло півневі, окропив поріг і кинув мертву птицю позад себе. Процесія зайшла в дім. Посеред зали стояла Долорес у весільній сукні. Вона не сміялась, не співала, тільки ніяково переступала з ноги на ногу, від чого мережаний поділ тоненько і жалібно подзвонював. Зала була порожня. Ні свічок, ні весільного пирога, ні великих білих букетів. Джібіто зайшов до зали сам, спинився за кілька кроків од дівчини і простягнув до неї руки – Долорес слухняно пішла в його обійми.

Тим часом і женихові, і батькові слуги вже виносили з дому посаг – так тихо і квапливо, ніби крали його. Панувала мовчанка. Долорес до жаху, до нестями хотілось піти в сад і ще раз, наостанок, перелічити могилки. Та вона не сміла, бо зусібіч її наче ланцюгами тримали кілька десятків пильних очей. Дівчина опустилася навколішки перед батьками, розмотала флер і оддала його матері. Стара прийняла мантілью з її рук, перехрестила і знову пов’язала дочці на голову, але вже у вигляді хустки з великим вузлом, як то личило б заміжній жінці…

Молоді рушили надвір, до брички, у яку була запряжена пара нареченого, але вже без стрічок і плюмажів. Долорес посадовили на сидіння, поруч умостився її тепер уже чоловік. Стара пійдійшла до нього і щось гаряче зашепотіла на вухо. Джібіто закивав у знак згоди, дав знак слузі і коні врешті рушили з двору. Як біла смутна сновида, пливла Долорес на чолі понурого весільного поїзда з дванадцяти пар…

(Продовження буде)