Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.28
11:33
Човни з очерету! Волхви на човнах
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
2026.04.28
10:59
Небесна твердінь безмежна,
а хмари, мов гроб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
а хмари, мов гроб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
2026.04.28
10:56
Я люблю важливий час затишшя
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
2026.04.28
08:42
Весна. На вістрях пер пташини
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
2026.04.28
06:36
Мигочуть дні, мелькають тижні,
Струмок надій змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
Струмок надій змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
2026.04.28
00:31
Візьми мене, мов поїзд, на ходу,
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
2026.04.27
22:02
Чом такі трагічні лики,
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
2026.04.27
21:12
Пора вечірня тулиться до вікон,
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
2026.04.27
20:50
Як голова завертиться, на землю дивись, якщо вийде
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
Немає часу любити, і себе розкрити
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
Немає часу любити, і себе розкрити
2026.04.27
19:44
Тишина в місцині хирій.
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
2026.04.27
16:08
Кораблі нашого жеребу
не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги
колись молодої води.
не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги
колись молодої води.
2026.04.27
11:45
Час іде скрадливо і неспішно
Хижим звіром, птахом, павуком,
Протікаючи у вічні вірші
І б'ючись об скелі літаком.
Його плин прискорюється звучно,
Не спитавши дозволу у нас.
Тигром невситимим стрімко, рвучко
Хижим звіром, птахом, павуком,
Протікаючи у вічні вірші
І б'ючись об скелі літаком.
Його плин прискорюється звучно,
Не спитавши дозволу у нас.
Тигром невситимим стрімко, рвучко
2026.04.27
10:59
Хто постіль розстеляє?
Хміль чи боги?
Вівчар блаженний ?
Мармуру жарина?
Бажання, сенс,
Питоме животіння,
Маяк в молитві
Хміль чи боги?
Вівчар блаженний ?
Мармуру жарина?
Бажання, сенс,
Питоме животіння,
Маяк в молитві
2026.04.27
10:34
Знайди розраду, де її нема в помині.
В минуле стежка лопухами заросла.
На роздоріжжі рип'яхи і конюшина,
А на бруківці - кропива і ковила.
Ковтають сиві небеса хмарини спілі,
Немов колись зефір місцеві дітлахи.
Покинутих приміщень сходи задубілі
В минуле стежка лопухами заросла.
На роздоріжжі рип'яхи і конюшина,
А на бруківці - кропива і ковила.
Ковтають сиві небеса хмарини спілі,
Немов колись зефір місцеві дітлахи.
Покинутих приміщень сходи задубілі
2026.04.27
06:34
гуляти із батьками в парк роззиратися на каруселі на інших людей із дітьми скриньки із морозивом а ще там сухий лід · оркестр із репродукторів виконує щось життєстверджувальне чим не едем але морозива ніколи не досить · роззиратися на газетний автомат 60х
2026.04.27
05:51
Там немає ні вікон, ні стін,
Ні упертої в небо покрівлі, -
Тільки плач господині, як дзвін,
Б'ється гучно в руїни будівлі.
Там немає нічого уже,
Крім побитої цегли і тиньки,
Які сумно щодня стереже
Від біди збожеволіла жінка...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ні упертої в небо покрівлі, -
Тільки плач господині, як дзвін,
Б'ється гучно в руїни будівлі.
Там немає нічого уже,
Крім побитої цегли і тиньки,
Які сумно щодня стереже
Від біди збожеволіла жінка...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Айрін Нуар (1983) /
Проза
Гібіскуси (Частина 4)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Гібіскуси (Частина 4)
Долорес прокинулася вже аж наступного ранку. То був ранок її весілля. Цілу ніч їй верзлося і манячилося щось жахітне. Чиїсь руки, жилаві і темні, штовхали її на цілу купу чоловічих трупів. Кругом плакали діти, а якась баба, закутана з ніг до голови в чорне, ходила за нею, ценькала ложкою об тарілку і приказувала: „Перелічи їх ще раз, перелічи ще раз. Твоя мати тобі бреше… бреше твоя мати”. Відходила від неї, штурляла ногою то одне мертве тіло, то друге, а тоді знову поверталася до Долорес, шкірила здоровенні конячі зуби і твердила те саме, переходячи майже на виск: „Обережно, навіжена, обережно! Твоя мати тобі бреше, бреше стара сука…”
Дівчина встала з ліжка, знайшла у схованці цвітасті сорочки братів і зложила їх на столі рукавами всередину. Потім дістала з кишені якесь насіння, схоже на перець, сипнула його на сорочки, зібрала їх жужмом, зв’язала у вузол і визирнула з вікна. Брати стояли внизу, під глухою стіною, повитою хмелем і простягали до неї руки. Долорес осміхнулася і стрибнула до них в обійми…
Роззирнулася на всі боки, присіла навпочіпки і дала хлопцям знак копати. За деякий час брати просто руками вирили в землі акуратну могилку – якраз на дитячу труну. Долорес обережно поклала туди згорток і кинула зверху три грудки землі. Ще раз наостанок поцілувала братів у заплющені очі і побрела в дім. Якби ті очі могли бачити, то певно змусили б серця розчавитись у грудях: Долорес ішла вдзовж стіни, а в її слідах уже густо зацвітав чорно-зелений могильний ряст…
В домі навіть не зважили на те, що Долорес прийшла з вулиці. Мати не гиркнула на неї, не штурхнула, а тільки веліла йти в свою кімнату та вбиратися у весільне. Дівчина байдуже побрела до спальні, за нею вслід ступали незвично тихі служниці. Без зайвого галасу і жартів дозволила Долорес натягти на себе всі сорочки, сукню і флер. Цього разу на неї взули черевики з довгими і міцними шовковими стрічками. Тими стрічками служниці густо обплутали литки нареченої і кілька разів міцно зав’язали. Далі дівчину посадовили на ліжко і веліли шануватися і чекати свого судженого, як то належиться справжній молодій. Долорес сиділа навдивовижу тихо і чемно, так чемно, що служниці врешті залишили її на самоті. Не один раз вона підходила до вікна і стиха кликала братів – але вони більше не озивалися. Дівчина щоразу зітхала і поверталася на ліжко.
Коли вже добре посутеніло, прибув наречений. Йому назустріч вибігли слуги, одчинили ворота і впустили в двір процесію. Попереду їхав сам Джібіто, впевнено стоячи обома ногами на крупах двох білих коней. В руках він тримав півня з замотаним дзьобом. У гриви коней були вплетені білі й золоті стрічки, а копита були замотані шерстяними шматинами. На головах у рисаків ряхтіли плюмажі з павичого пір’я. Позаду йшла ціла вервечка слуг молодого – всі в білих строях і з погаслими смолоскипами. Назустріч молодому вийшли батько й мати нареченої. Джібіто зістрибнув з коней і всі тричі поклонилися одне одному. Стара крадькома підійшла до молодого впритул, непомітно зірвала з кишені його парадного сюртука червонувату велику квітку і пришпилила на її місце білу лілію.
Коло дверей веранди Джібіто дістав з кишені невеликого ножа, перетяв горло півневі, окропив поріг і кинув мертву птицю позад себе. Процесія зайшла в дім. Посеред зали стояла Долорес у весільній сукні. Вона не сміялась, не співала, тільки ніяково переступала з ноги на ногу, від чого мережаний поділ тоненько і жалібно подзвонював. Зала була порожня. Ні свічок, ні весільного пирога, ні великих білих букетів. Джібіто зайшов до зали сам, спинився за кілька кроків од дівчини і простягнув до неї руки – Долорес слухняно пішла в його обійми.
Тим часом і женихові, і батькові слуги вже виносили з дому посаг – так тихо і квапливо, ніби крали його. Панувала мовчанка. Долорес до жаху, до нестями хотілось піти в сад і ще раз, наостанок, перелічити могилки. Та вона не сміла, бо зусібіч її наче ланцюгами тримали кілька десятків пильних очей. Дівчина опустилася навколішки перед батьками, розмотала флер і оддала його матері. Стара прийняла мантілью з її рук, перехрестила і знову пов’язала дочці на голову, але вже у вигляді хустки з великим вузлом, як то личило б заміжній жінці…
Молоді рушили надвір, до брички, у яку була запряжена пара нареченого, але вже без стрічок і плюмажів. Долорес посадовили на сидіння, поруч умостився її тепер уже чоловік. Стара пійдійшла до нього і щось гаряче зашепотіла на вухо. Джібіто закивав у знак згоди, дав знак слузі і коні врешті рушили з двору. Як біла смутна сновида, пливла Долорес на чолі понурого весільного поїзда з дванадцяти пар…
(Продовження буде)
Дівчина встала з ліжка, знайшла у схованці цвітасті сорочки братів і зложила їх на столі рукавами всередину. Потім дістала з кишені якесь насіння, схоже на перець, сипнула його на сорочки, зібрала їх жужмом, зв’язала у вузол і визирнула з вікна. Брати стояли внизу, під глухою стіною, повитою хмелем і простягали до неї руки. Долорес осміхнулася і стрибнула до них в обійми…
Роззирнулася на всі боки, присіла навпочіпки і дала хлопцям знак копати. За деякий час брати просто руками вирили в землі акуратну могилку – якраз на дитячу труну. Долорес обережно поклала туди згорток і кинула зверху три грудки землі. Ще раз наостанок поцілувала братів у заплющені очі і побрела в дім. Якби ті очі могли бачити, то певно змусили б серця розчавитись у грудях: Долорес ішла вдзовж стіни, а в її слідах уже густо зацвітав чорно-зелений могильний ряст…
В домі навіть не зважили на те, що Долорес прийшла з вулиці. Мати не гиркнула на неї, не штурхнула, а тільки веліла йти в свою кімнату та вбиратися у весільне. Дівчина байдуже побрела до спальні, за нею вслід ступали незвично тихі служниці. Без зайвого галасу і жартів дозволила Долорес натягти на себе всі сорочки, сукню і флер. Цього разу на неї взули черевики з довгими і міцними шовковими стрічками. Тими стрічками служниці густо обплутали литки нареченої і кілька разів міцно зав’язали. Далі дівчину посадовили на ліжко і веліли шануватися і чекати свого судженого, як то належиться справжній молодій. Долорес сиділа навдивовижу тихо і чемно, так чемно, що служниці врешті залишили її на самоті. Не один раз вона підходила до вікна і стиха кликала братів – але вони більше не озивалися. Дівчина щоразу зітхала і поверталася на ліжко.
Коли вже добре посутеніло, прибув наречений. Йому назустріч вибігли слуги, одчинили ворота і впустили в двір процесію. Попереду їхав сам Джібіто, впевнено стоячи обома ногами на крупах двох білих коней. В руках він тримав півня з замотаним дзьобом. У гриви коней були вплетені білі й золоті стрічки, а копита були замотані шерстяними шматинами. На головах у рисаків ряхтіли плюмажі з павичого пір’я. Позаду йшла ціла вервечка слуг молодого – всі в білих строях і з погаслими смолоскипами. Назустріч молодому вийшли батько й мати нареченої. Джібіто зістрибнув з коней і всі тричі поклонилися одне одному. Стара крадькома підійшла до молодого впритул, непомітно зірвала з кишені його парадного сюртука червонувату велику квітку і пришпилила на її місце білу лілію.
Коло дверей веранди Джібіто дістав з кишені невеликого ножа, перетяв горло півневі, окропив поріг і кинув мертву птицю позад себе. Процесія зайшла в дім. Посеред зали стояла Долорес у весільній сукні. Вона не сміялась, не співала, тільки ніяково переступала з ноги на ногу, від чого мережаний поділ тоненько і жалібно подзвонював. Зала була порожня. Ні свічок, ні весільного пирога, ні великих білих букетів. Джібіто зайшов до зали сам, спинився за кілька кроків од дівчини і простягнув до неї руки – Долорес слухняно пішла в його обійми.
Тим часом і женихові, і батькові слуги вже виносили з дому посаг – так тихо і квапливо, ніби крали його. Панувала мовчанка. Долорес до жаху, до нестями хотілось піти в сад і ще раз, наостанок, перелічити могилки. Та вона не сміла, бо зусібіч її наче ланцюгами тримали кілька десятків пильних очей. Дівчина опустилася навколішки перед батьками, розмотала флер і оддала його матері. Стара прийняла мантілью з її рук, перехрестила і знову пов’язала дочці на голову, але вже у вигляді хустки з великим вузлом, як то личило б заміжній жінці…
Молоді рушили надвір, до брички, у яку була запряжена пара нареченого, але вже без стрічок і плюмажів. Долорес посадовили на сидіння, поруч умостився її тепер уже чоловік. Стара пійдійшла до нього і щось гаряче зашепотіла на вухо. Джібіто закивав у знак згоди, дав знак слузі і коні врешті рушили з двору. Як біла смутна сновида, пливла Долорес на чолі понурого весільного поїзда з дванадцяти пар…
(Продовження буде)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
