Вранці наступного дня мати прокинулася зі сходом сонця. Звично налила у мідний таз води, вмилася, одягла сорочку і накрохмалені до хрусту спідниці. Розплівши волосся, неквапом підійшла до дзеркала. Мати завжди пишалася своїм дзеркалом: височенне, вище зросту її чоловіка, воно перейшло їй у спадок від прабаби знатного роду. Дзеркало було вправлене у золочену раму, де-не-де позолота злущилася, але поверхня залишалася гладкою і чистою та не тьмяніла.

Мати дуже любила оці вранішні години, коли навіть служниці ще сплять і нікуди не треба поспішати. З дзеркала потойбіч на неї дивилася вже немолода, але ще гарна жінка. Скроні її ледь торкнула сивина, очі вже втратили вологу поволоку, але світилися такою наснагою, якій позаздрила би будь-яка дівчина. Сьогоднішній день мав стати початком нового життя, і їй хотілося відчути його повно й глибоко, щоб жодна мить не промайнула даремно. Тому вона стояла перед дзеркалом і осміхалася своїм думкам. Аж раптом відчула, що коїться щось незвичайне: поділ верхньої спідниці з якогось дива почав рухатись – один за одним зелені бутони троянд, що облямовували його, просто на очах оживали і розцвітали криваво-червоними квітами гібіскуса. Не тямлячи себе, жінка прожогом вискочила в коридор і через двері, що під сходами, – у двір. Біля глухої стіни будинку, де іще вчора росла тільки трава, сьогодні ряхтів великими червоними квітами кущ гібіскусу…

Мати глухо загарчала і почала виривати квіти, кидати їх на землю і топтати. Але щойно піднімала голову – кущ знову розквітав. Щойно вона кинулася до комірчини по сокиру – як хтось постукав у браму.

За порогом стояла стара циганка, одяг на ній був такий зношений, що важко було визначити його колір, але ані дрантя, ані сіре зморщене обличчя не могли заглушити її пронизливого погляду, який уже багато років приходив до матері у снах.

- Ти знаєш, хто я? – спитала циганка.

- Знаю… – понуро сказала мати у відповідь.

- Я прийшла сказати тобі, що жіночу кров нарешті пролито.

- Але ж гібіскуси… Чому гібіскуси?

- Я все тобі сказала. Тепер уже прощавай, я не тримаю на тебе зла, – циганка пішла геть, зникнувши за ворітьми так само раптово, як і з’явилась.

Мати зачинила браму. Бліда й байдужа, вона ледве дотягла своє тіло до лавки біля криниці і сіла спиною до двору. Сиділа мовчки і дивилася просто перед собою, хоч нічого й не бачила.

Коли Джібіто постукав пополудні у браму, йому ніхто не відчинив. Юнак мить повагався, а потім штовхнув хвіртку і зайшов. Мати сиділа нерухомо на лавці і дивилася просто перед собою. Джібіто голосно кашлянув, але вона не звернула на нього жодної уваги, і тільки коли хлопець поклав руку на її плече, звела на нього погляд.

- Я усе зробив, як ви мені і веліли.

- Усе? – поглянула вона на нього різко й боляче. – І попіл мені приніс?

- Не приніс… – і опустив очі додолу.

- А чому не приніс? Для чого я тебе наймала?! Про що ми з тобою домовлялися, одоробло ти бездарне?!.. О Пресвята Діво Пілар, скільки років, скільки праці й сили, скільки всього довелося мені зробити і витримати, а ти, безпомічний і жалюгідний байстрюче, не зміг виконати найпростішого!…

- Знаєте що, доньє?!. Ми так з вами не домовлялися. Я все зробив, як ви веліли. Відпустив слуг і, сам кермуючи почтом, поїхав у ту долину. Знайшов балаган, завів туди коней і все добро, разом із дівкою…. А коли все було скінчено, запалив…

Якийсь час юнак стояв замислений. Стара шарпнула його за полу сюртука.

- …дочекався, поки догорить, і нікуди не відходив ані на мить – все, як ви і веліли. Все!.. Але коли жар згас, на попелищі не було її тіла…

Він говорив так невпевнено, ніби й сам не дуже то вірив своїм словам.

- …тільки сукня лежала, наче новісінька, наче полум’я її й не торкалося. І все. І все! А її не було. Честю своєю вам присягаюся!

Хлопець спалахнув, і ніжний рум’янець вогнем поповз од підборіддя до лоба.

- Ні на мить не відійшов?

- Ні на мить!

- Брешеш! Якби й справді не відійшов, оцього б тут не було, а в тебе була б хустинка з попелом… А так – усе пропало… - стара давила в своїх руках пелюстки, від чого її долоні скоро почервоніли.

Він знічено мовчав і дивився кудись убік:

- Заснув я, доньє… Всього на мить задрімав, поки чекав. І все. І нікуди не відходив.

Мати тільки гірко усміхнулася у відповідь.

- Я маю розповісти тобі дещо. Сідай. Це буде довга розповідь. Я не випадково знайшла тебе і найняла…

Багато років тому на родину мого чоловіка наклали прокляття. Щоразу повторювалася одна і та ж сама історія: у сім’ї народжувалося троє хлопчиків, але коли старшому минало десять, приходила лихоманка і забирала всіх. І нічого не можна було вдіяти з цим. Єдиним способом порятувати хоча б одного було вбити їхнього батька, вийняти йому серце з грудей, зварити і дати дітям напитися того відвару. Відтоді кожна прийшла жінка, що переступала поріг цього дому, повинна була врешті вбити чоловіка. Але я надто любила свого, аби вбивати, і дітей своїх я любила, тому поїхала до повитухи, що мешкала у далекому селі за горами і мала не вельми добру славу. Вона сказала, що я повинна посадити гібіскус і дочекатися, поки він зацвіте. Щойно розкриється перша квітка, я мусіла піти на захід сонця у долину і там віддатися першому чоловікові, що заговорить до мене. Так я і вчинила. Дорогою я зустріла молодого цигана на коні, він запитав у мене шлях і я віддалася йому... Дев’ять місяців я ретельно приховувала свою вагітність, а потім поїхала до повитухи знов. Стара прийняла у мене дитя, то знову був хлопчик. Третій… Мені не можна було навіть глянути на нього. Вона забрала його, а мене відправила додому і веліла приїжджати через 25 років… Коли я повернулася додому, мої хлопчики були уже мертві… Мертві… Я проклинала і повитуху і себе... Через місяць відчула, що знову вагітна. Але народилася божевільна Долорес… Одна тільки Діва Пілар знає, як я тужила ці роки за моїми янголятами…

Стара замовкла на мить, взялася за груди, її обличчям пробігла болісна судома.

- А потім у призначений день я повернулася і баба розповіла, що я мушу робити далі… І тоді я стала шукати тебе. І знайшла…

Джібіто вражено подивився на неї:

- То я – ваш син?

- Мій… Мій єдиний… живий мій син.

- То Долорес…. – його чорні циганські очі зробилися ще чорнішими, він обхопив голову руками і застогнав… – чому, чому ви не розповіли мені цього раніше?

- Бо не можна було. Ти нічого не повинен був знати. Ти мусів виконати все і принести мені попіл. А я б зробила тобі з нього купіль. І прокляття було би назовсім уже зняте… А тепер…. Хіба гібіскуси… може, гібіскуси…

(Продовження буде)