Повідає про тебе хто онукам? –
Батьки уже на цвинтарі давно...
Чи дуб могутній, а чи буйні луки?
Та їм, на жаль, цього теж не дано.
А як колись дозріють вони серцем,
Захочуть про бабусю усе знати -
Тоді і почитають оцей вірш,
Коли правдиво зможу описати.
Що пам'ять береже моя і досі -
Про ті роки далекі, нелегкі,
Як ми росли розхристані і босі,
Залякані батьки неговіркі...
Як хати у селі були порожні -
Займали їх під клуб і під сільпо.
Про час той повоєнній, і тривожний –
Коли були усі ніхто, ніхто.
Як ти росла безбатченком при батьку,
А він у зоні був - на «Колимі»,
Бо рятував від голоду дружину -
Наталочку – за це й сидів в тюрмі.
І били його покидьки тюремні,
Бо не такий був зовсім, як вони,
І як сім років мріяв він щомиті,
Щоб Бог нагородив його крильми.
Полинути додому, до дружини,
Обняти діточок своїх малих,
Побачити дорослішого сина,
Бо доню і побачити не міг.
Без нього народилася маленька,
Без нього підростає котрий рік...
Поніжити долонечки пухкенькі...
Сумним думкам уже губився лік.
А ми тоді – малесенькі ще зовсім,
Жили дорослим – і своїм життям,
І матері – рабині безголосі –
Принизливим раділи трудодням.
А ми самі – і літом, і зимою,
За іграшки зимою лід і сніг,
А влітку кукурудза із косою,
А ще зелений і м'який моріг.
І їсти нам хотілося щомиті –
Окраєць хліба – їжа і десерт…
Колись онуків може зацікавить
Далеких днів житейська круговерть

Липень 2012р. Надія Таршин

Цей вірш прсвячую - Рябушко (Пікузі) Євгенії. В ньому описана трагічна сторінка з історії її родини, зокрема батька - Пікузи Сергія Івановича, який народився і все своє життя прожив в селі Сморжів, що на Рівненщині,окрім тих років, що провів в тюрмі на Колимі. Він був дуже хорошою і шанованою у селі людиною.