ЮРІЙ КИСЕЛЬОВ, член Всеукраїнського товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка




Український письменник Іван Низовий найбільше відомий як поет. Проте, високохудожнім поетичним словом далеко не обмежується його багатогранний талант – він виявив себе і як прозаїк, і як публіцист.
Ще в ранній юності, пізнавши всі тягарі та прикрості сирітського безхліб’я, майбутній відомий поет став замислюватися над життям у всіх його проявах. І невдовзі ці роздуми стали виливатися в рядки філософських віршів, яких із роками в Івана Низового більшало.
Однією з характерних рис як філософської, так і громадянської лірики знаного письменника є її виразна публіцистичність. Поет ніколи не створював віршів „для красного слівця”, натомість постійно писав на злобу дня, часто мимоволі римуючи свої думки про наболіле. Ще в зовсім молоді роки письменник став порушувати серйозні теми, й можливо, що цей досвід публіцистичної поезії став йому в пригоді при здобутті фаху журналіста у Львівському університеті. І в подальшому, працюючи вже в Луганську в редакції обласної молодіжної газети „Молодогвардієць”, він у своїх численних статтях висвітлював різні теми з усією гостротою свого правдолюбного слова.
Творча зоря Івана Низового як талановитого й принципового публіциста особливо яскраво засяяла з початком процесів „перебудови” та „демократизації” в тодішньому ще радянському українському суспільстві, які чи не перш за все охопили Спілку письменників. Але ці вітри обнадійливих змін, що мали порушити „застійну” затхлість і збудити громадську думку, довго не досягали Луганщини… тоді ще Ворошиловградщини. Комуністична назва обласного центру немовби уособлювала собою ідейну зашкарублість обкомівських ортодоксів. Тому потрібна була іскра, яка б запалила земляків духом свободи й національного відродження. І мав знайтися „козак із міліона свинопасів”, який би наважився засвітити вогонь. І цим „козаком луганським” на початку 1988 року став Іван Низовий, який виступив у „Молодогвардійці” з полум’яною статтею „Бути – народом!”, в якій не лише представив „альтернативну”, як тоді прийнято було казати, точку зору на суспільні процеси, а й першим у нашому краї голосно заявив про національне пригноблення українців на сході та півдні УРСР, утиски української мови – невід’ємної ознаки народу, – яку радянські керівники послідовно витісняли з ужитку.
Стаття „Бути – народом!” не викликала величезний резонанс із боку друзів Івана Низового – вона привернула пильну увагу ворогів, що занесли її автора до свого „чорного списку”. На нього посипалися нагінки, доноси, критичні відгуки з боку комуністичних можновладців – на той час такі писання ще були небезпечною зброєю в руках „номенклатури”. Але поет твердо стояв на позиціях національного, мовно-культурного й духовного відродження українського народу, й жодна сила вже не могла його звернути з обраного шляху. Не лише у прозі, а й у поезії того періоду, починаючи зі збірки „Пора косовиці”, виданій у Києві 1990 року, виразно простежуються мотиви публіцистичності, громадянськості, в ній дедалі чіткіше звучать заклики до боротьби за незалежність України, всебічний розвій її мови та правду про історію рідного народу.
Із часом під впливом загальноукраїнських (і загальносоюзних) суспільних процесів луганська комуністична верхівка змушена була пригамувати свій антисамостійницький запал, і на початку 90-х років могутнє слово Івана Низового, пробившись через лещата радянської цензури, залунало на повен голос. Зокрема, програмного звучання набули тоді його поезії – „Прапрадіди”, „Один мій дід – Великород…”, „Відродись, Україно – не лишень хрестами…” та багато інших.
Того ж часу письменник із головою поринув у „неформальне” громадське життя Луганщини, ставши одним з найактивніших членів Товариства української мови імені Тараса Шевченка (згодом – „Просвіта”), очолюваного тоді його товаришем і однодумцем Богданом Пастухом. Разом із Богданом Васильовичем та іншими соратниками – просвітянами й рухівцями – знаний поет постійно виступав на багатотисячних мітингах (таки ж були такі в Луганську! У подальшому подібне повторилося лише раз – у листопаді 2004-го), аґітуючи за самостійну Україну. Натхненне слово полум’яного патріота знаходило відгук у серцях і душах луганців і, зрештою, відіграло свою роль у підтримці ними Незалежності на доленосному референдумі 1 грудня 1991 року.
Проте, вже невдовзі після здобуття Україною державності розпочалася дуже складна й суперечлива доба нашої новітньої історії. Початкове відчуття ейфорії змінилося баченням реальної ситуації, коли при владі скрізь залишилася комуністична партноменклатура, яка, промінявши „Капітал” Маркса на капітали в банках, спричинилася до повсюдного зубожіння українського народу. Похмурі картини життя при „дикому” капіталізмі початку 90-х знайшли відображення в багатьох поетичних за формою й публіцистичних за змістом творах Івана Низового.
Саме на неоднозначні 90-ті роки припав відповідальний період у житті поета, якого було обрано головою Луганської організації Спілки письменників України. Очоливши обласний спілчанський осередок, він змушений був виконувати дуже непрості завдання – в умовах страшного безгрошів’я сприяти виданню книг, особливо молодих літераторів (авторові цих рядків відомо, як Іван Данилович підшуковував для них видавництва з найвигіднішими умовами друку); організувати прийом найбільш здібних із них до Спілки (за шість років керівництва нею Іваном Низовим було прийнято рекордну кількість поетів і прозаїків); продовжувати традицію творчих зустрічей авторів із трудовими, студентськими й учнівськими колективами, хоч за це письменникам не сплачували, як раніше, жодних гонорарів, та організовувати й проводити інші, не менш складні, але необхідні для літературного життя краю, заходи. Очолюючи луганський спілчанський осередок, Іван Низовий настільки виявив свій ще один справжній талант – організаторський, що всі роки після свого відходу від керівництва Спілкою залишався її неформальним лідером, оплотом української національної ідеї й незмінним повпредом „Просвіти” в письменницькому середовищі.
Після виходу Івана Даниловича на пенсію дедалі частіше з-під його пера стали з’являтися прозові, зокрема публіцистичні, рядки. Для поета настав час осмислення пережитого й „самопізнання” (таку назву має одна з поетичних книг Івана Низового). Письменник багато писав на актуальні теми, жваво й пристрасно відгукуючись на виклики доби, тавруючи українофобські виступи та дії керівників відомої всім „ПРавильної” партії й водночас благословляючи на бій щирих патріотів України. Іван Данилович надзвичайно близько до серця сприймав усе те, що відбувається в державі, спостерігаючи, зокрема, за намаганнями Зіновія Гузара навести лад на Луганщині всупереч прийнятим псевдоелітою нашого краю „понятіям”. Тому він і писав про «„посполите рушення несамовитих наших… нетаківців і перетаківців на одного-єдиного… „западенця” Зіновія Гузара… Замість того, щоб дякувати за щире… бажання і намагання допомогти луганським недовибродженим комсомольцям і перебродженим більшовикам у справі державотворення, „національні патріотичні сили” гуртом накинулися на справді інтеліґентного, високоосвіченого й достеменно грамотного в царині української державної політики Зіновія Тадейовича з убивчими за своєю нісенітницею й абсурдністю звинуваченнями типу: „Ти не такий, як ми!”».
Надзвичайно вагоме місце у прозі Івана Низового посідають мотиви, пов’язані з його рідними місцями на Сумщині. Можна зрозуміти, чому спогади про батьківщину в нього сповнені тугою та печаллю: немає вже хутора Комуна, де минало його дитинство – „що не крок, хати стоять порожні…”. „…Нема дороги В моє минуле, й зокрема В сирітський рай, такий убогий…, – так поет писав про рідне село Марківка, яке для нього довіку „…больова, пекуча точка в піднебессі…”. Сумно поетові й від його, що „Суми – не ті…”, і що „Повсюди – вичахле безлюддя, і багна – витоки Сули”. З надзвичайною гіркотою і щемом письменник неодноразово згадував історію загибелі своєї мами Насті, яку замолоду поклала в могилу кріпацько-колгоспна праця, через що він у півтора року й залишився круглим сиротою (батько Данило пропав безвісти на фронті). Повні журби і спогади митця про друзів дитинства, що вже відійшли в інші світи… Та – попри все – „Немає в світі кращого села, Ніж рідна моя вистраждана Марківка: Тонким стеблом тріпочеться Сула – На нім село гойдається, як маківка”. А ще – „…трава поглине Не кращих змін прикмети і сліди І під гудіння зморене бджолине Нахилиться калина до води”. Навіть у найсумніші хвилини поет десь у самісінькій глибині своєї творчої, неспокійної й ранимої душі зберігав надію на краще. Іван Данилович при кожній нагоді намагався відвідати рідну й дорогу його серцю Сумщину, – край, про який він писав: „Там, де я ніколи не плакав” і „Там, де я сміюся крізь сльози”. Останні літературні зустрічі Івана Низового із земляками на „білопільсько-верхосульській” землі, куди письменник приїхав разом з донькою Лесею, відбулися зовсім незадовго до його смерті…
Окремого слова варта ще одна знакова сторінка життя і творчості Івана Низового – сватівська. Невеличке містечко майже в самому центрі Слобожанщини відіграло вельми значущу роль у творчій долі письменника, адже ще замолоду він здобув там вірних друзів – таких, як журналіст, а згодом – і громадський, державний і політичний діяч Володимир Просін, поети Іван Павленко та Микола Твердохліб, народні музики Сергій Зятєв і Василь Леоненко, а ще – справді унікальна людина, фронтовик у роки Другої світової війни, письменник і бджоляр Іван Дробицький. Десь від початку 2000-х років Іван Низовий став регулярно приїздити до Сватового, й у цьому місті він переживав найкращі миттєвості для творчості, там до нього найчастіше надходило натхнення. Сватівські – як і сумські – мандри Івана Даниловича останніх років стали можливими завдяки невтомним старанням і вагомій допомозі Володимира Володимировича Просіна – не лише старовинного знайомця, друга, однодумця, а й справжнього побратима за щирим українським козацьким духом.
Висвітлення сватівської теми у творчості Івана Низового для автора цих рядків було б неповним, якщо не відзначити непересічної ролі міста над Красною річкою в житті його родини. Упродовж тринадцяти років Сватівщиною керував дід автора – Олександр Михайлович Кисельов, який залишив чималий слід у її історії, провівши в район телебачення та збудувавши перший у райцентрі житловий квартал із багатоповерховою забудовою. Автор щиро пишається своїм дідом, який йому, ще дитині та юнакові, багато розповідав про Сватове. Можна без перебільшення сказати, що спогади про це слобожанське місто завжди були культовими в нашій родині. Звідси – й небайдуже ставлення до Сватового автора, якому було надзвичайно втішно спостерігати за успішною діяльністю на чолі району справжнього патріота, щирого українця, вмілого господарника Володимира Просіна. Його державницькі справи й надихнули Івана Низового на цілу низку творів, присвячених слобожанському краю. І те, що Сватівщина наснажила поета на створення вершинних зразків його творчості, здається невипадковим. По-перше, знаходиться Сватове у слобожанському осерді – на одвічно українській землі, яка своїм духом нагадувала митцеві його рідну Сумщину. По-друге, в цьому краї живуть прекрасні люди – навряд чи десь іще вже у зрілому віці письменник знайшов стільки однодумців і побратимів. „Я Сватовим засватаний”, – ці слова поета говорять самі за себе. А зі свого суб’єктивного боку додам, що відчуваю невидимий, але нерозривний зв’язок, встановлений прекрасною Сватівщиною, який базується на служінні людям, повазі до праці й любові до рідної України: Олександр Кисельов – Володимир Просін – Іван Низовий.
…До останніх днів свого насиченого творчістю й патріотичною пристрасністю життя письменник перебував у роботі, впорядковуючи історичні матеріали про рідну Марківку, частина яких склала зміст книги „А Марківка – як маківка”. Це була свого роду підсумкова справа життя Івана Даниловича, адже, займаючись нею, він і власне життя „прокручував”, мов у відеоповторі, заново переосмислюючи події, й односельцям, яких митець бажав би бачити своїми духовними нащадками, власним краєзнавчим доробком залишав неоціненний пам’ятник – справжній підручник з історії та географії малої батьківщини. Хоча в дійсності Батьківщина ніколи не буває малою…
Івана Низового не любили можновладці, й не вибився він „позачергово в партноменклатуру”, але все життя залишався „чесним віршувальником”. У цій чесності – правдивий голос письменника і гідність громадянина, взірець для нас, що живемо в бурхливому двадцять першому сторіччі та змушені пробиратися до світла крізь хащі безсоромної брехні й викривлених життєвих цінностей. Та віриться, що нинішній, кажучи словами Низового, „нетойсвіт – нетойчас” мине, й за ним настане „непроминальне українське свято”.





2012