І то ви мені, хлопці, про своїх жінок оповідаєте? А чи ж то я не знаю, до чого можуть довести чоловіків ті люблячі створіння? До якого “бєлого калєнія”? Та послухайте, що було у мене, зрозумієте, яке то воно біле…
Але все за порядком. Зачалося все влітку. Рідна теща нам козу дала зі села, казала, що молоко дуже помічне. А ми з жінкою вчителюємо, містечко у нас невелике, в гуртожитку малосімейному живемо. Де ту козу тримати? А я ще й директор школи - не пасує якось…
Ну, їх обох, значить жінку мою і тещу, ще якось поодинці терпіти можна, але як вони разом… Мусив будку скраю шкільного садка поставити, хай вже думаю через літо перебуде та коза, а восени віддам тещі назад на село - то недалечко від нас, кілометрів зо сім буде. Але закрутила мене та робота, вже і осінь кінчається, часу відвести козу не маю, та і транспорту теж.
А жінка вже два місяці одну й ту ж пісню співає - відвези козу на село, і відвези. І так перетягую зо дня на день, все обіцяю їй - завтра і завтра. І дотримався я отак до пізньої осені, ну, все щораз приходжу пізно, де ще там на село пішки козу вести. Та і не хотілося, по правді сказати.
Аж ось раз у нас у школі перевірка - комісія з області. Я вже тих комісій надивився, не боюся, роботу пильную. Ну і наприкінці перевірки обід має бути, за добрий результат. Фуршет ся тепер називає. Я то дуже люблю. І ще вдало випало так, що жінка в той день уроків не мала, вдома лишалася. А мені пристойно виглядати треба - вбираю зрана нову сорочку, костюм, краватку. Ще мешти раз тілько взувані, і плащ з капелюхом. Подивився в люстерко на шафі - фешн! Просто “від Діора!” Але не вспів в двері вискочити непомітно - жінка знов за своє: ”Диви, зимно як! А ти козу завів? Господар - до снігу дотримаєш!”
Я часу на суперечки не мав - комісія ж у мене. Буркнув щось, що до снігу ще далеко - і до школи.
Відбув наш славний педагогічний колектив ту перевірку, і фуршет файний відбули. А що - скидалися на частування, то чого ся має лишати? Файно, люкс! Вертаю додому, веселий, бо чого - трошки ся причастив з інспекторами. Вже завертаю до дому, і, о лишенько - зачинає падати сніг! А моя на ганку стоїть - і заупокійно так: “А що, дотримав козу до снігу? Дотримав? А чи ми з мамою тобі не казали…” Ну і все таке, вже далі не про мої директорські якості… Навіть на поріг стати не дала. І сніг ще - ну хоч би зрідка пролітав, а то взявся - повалив, як на свята.
Дістало мене. Так як був, увесь “від Діора”, йду до будки, прив’язую шнура козі на роги, і ні слова не кажучи, мимо своєї найріднішої жіночки, виводжу козу на дорогу. Щось жінка мені вслід іще кричала, що перебратися хоч треба було, і про чоботи... Мештів моїх шкода їй стало. А я навіть рукою не махнув - спішу, дорога неблизька. Веду козу, ніврочку вона, теж весела, як і я, брикає. І приморожує надворі. “До зими дотягнув!” - так мені образливо стало…
- Бач, як я страждаю через тебе? - говорю до кози.
Коза у відповідь: - Ме!
- А багато я твого молока попив? - питаю козу.
А вона знову: - Ме!
- В тому то й діло, що Ме! - толку ніякого, - рознервувався тільки.
Нє, мислю собі, треба про щось приємне подумати. Згадав я інспекторшу з облвно біляву, розмріявся, не дивлюся під ноги – і раптом послизнувся, аж крикнув! Щось про кузькину мать, голосно певно дуже, бо коза з переляку як шарпне! Ото я, не пускаючи шнура з рук, в то болото і гепнув. З мокрим снігом. А коза весела, тягне мене. Картина, скажу вам…
Раптом ззаду гальма заскрипіли, та так, що мороз по спині. Повертаю голову - джип величезний, чорний, лендкрузер якийсь певно. Мені знизу добре не видно - півнеба затулив. А з нього новий українець вискакує:
- Що ти тут повзаєш, придурку? - то він до мене так.
Встаю. У всій красі - просто з болота. “Від Діора”. Але залишки ”былой роскоши” ще помітно - місцями ще сорочка біла, краватка. Ну і мешти… Тут вже українець остовпів:
- Ти хто, клоун? - до мене каже.
А я йому:
- Директор школи!
А він, зачудовано так:
- То що ти тут у полі з козою робиш?
- На село веду, до тещі.
- Та ти що, псих, тут до першого села кілометрів з десять буде.
- Не десять, а сім, - кажу йому, - мушу вести, баба моя вдома дуже мене дістала.
Замислився новий українець. Чи то чоловіча солідарність в ньому прокинулася, чи сільська інтелігенція розчулила.
- Слухай, - каже до мене, - поможу тобі. Давай козу в тачку, я все одно в ту сторону їду. За десять хвилин будемо на місці.
- Та ти що - я аж злякався від такої перспективи. - Коза ж брудна. Ну і я… - показую на себе.
- Всьо фігня - тобі газету підстелимо, а козу давай на заднє сидіння, там у мене вже дві такі є…
Думав я, що в цей вечір вже не здивуюся нічому. Але ні - відкриваю задні двері - а там дві дівиці, молоденькі, гарненькі, в таких міні обоє, що мені аж засліпило. Ото сидять, шкіряться до мене та з кози моєї регочуть. Модні такі. І файні. Ну як козу до них?
- Нє, - кажу крутелику, - не можу, брате - сам розумієш…
Він завівся:
- Не хоч до них - то давай на переднє сидіння, по бистрячку, - каже, - поки я добрий. Тільки газету підстели, або там в бардачку журнали “Плейбой” -візьми пару.
- Та не поїде вона сама, - тут вже ледь не заплакав я, - брикатися буде.
- То сідай ззаду за нею і тримай за роги. І давай в темпі - я і так вже з тобою тут задовго морочусь.
Добрий був чолов’яга. І здоровий. Не став я сперечатися. Підстелив на переднє сидіння два журнали з такими ж блондинками на обкладинці, як ті, що ззаду сиділи. Посадив козу, сів за нею, тримаю за роги.
- Ну, поїхали, - каже крутелик.
Рушили. Коза ніколи в джипі не їздила, важкий рок теж не чула. А він квадросистему на повну врубав - вона і вирвалась від мене, рогами водія трохи нижче пояса буцнула. Зупинив він джипа й каже мені:
- Чувак, ти козу добре тримай, бо вона як ще раз так мене довбане, то тих кізочок мені вже не треба буде. Усьок?
- Усьок – кажу, - ти тільки тихіше музику зроби.
А дівчата сміються…
Ну, поїхали якось. Та недовго – за півкілометра на дорозі пост ДАІ. Я налякався страшенно. А крутелик звичний:
- Не трухай, - каже мені, - прорвемось.
Правда, він то трохи по-іншому сказав. А сержанту ДАІ на дорозі скучно, махає жезлом - давай на узбіччя. Зупинились якраз навпроти нього, вікна тоновані - дзеркало, сержант сам себе в ньому побачив, шапку поправив. І махає рукою - опусти вікно. Я з переляку відпустив козу. А крутелик вікно опустив. Ну сержант голову і запхав, хотів в салон глянути… з цікавості. А коза, побачивши рідне небо і хапнувши свіжого повітря теж голову йому назустріч. Здивуванню обох не було меж. Секунд зо п’ять сержант дивився очі в очі тому рогатому чудовиську, коза той погляд витримала. Не мигаючи. І теж ошелешено. А сержант, коли до нього вернувся дар мови, з криком побіг до напарника:
- Тааам, ттаааамм, там коза, на передньому сидінні!
А в лейтенанта ДАІ з почуттям гумору було все в порядку. Ні хвильки не сумніваючись, що сержант його розігрує або має на увазі “козу” із “Плейбоя”, радісно заіржав:
- То оштрафуй її!
- За що? - простогнав сержант.
- Вона певно не пристебнута ременем безпеки, - діловито зауважив лейтенант.
Сержант невпевнено вертає до нас, а я в той час, все то чуючи, швидко накидую на козу пасок безпеки. Козі він на диво сподобався, вона сіла рівно і статечно. Сержант обережно здалеку заглянув і кричить лейтенанту:
- Вона пристебнута!
Тут вже у лейтенанта вривається терпець, і він в зрозумілій і доступній формі відсилає сержанта по новій адресі, очевидно на виконання невідкладного завдання. І звертався дружньо так, не по-уставному – кретином двічі назвав. Аж дівчатка наші знову зареготали. А нам крутить жезлом - “Проїжджайте!”
Добре що вікно встигли закрити, коли мимо нього велично коза проїжджала. Та й вона вже заспокоїлася, до важкого року майже привикла. Хеві-метал, одним словом.
Сім кілометрів за шість хвилин подолали, а ось по селу гірше - калюжі і ями одні.
- Добре, - каже мені крутелик, - кажи, куди - завезу під ворота, бо знову в калюжу хляпнеш.
Турбота в нього батьківська про нас із козою прорізалася. А я вже до комфорту звик:
- Давай, - кажу, - у бокову вулицю, і до кінця, остання хата зліва.
- Зробимо, - каже крутелик, - але ями у вас, тут давно воєнні дії закінчилися?
- В сорок п’ятому, - кажу.
- Значить село податок на дорогу не платить, - каже крутелик.
- А вони фірами - по городах , - виправдовую я тещиних односельців.
А в селі зроду такого лендкрузера не виділи, люди до воріт виходять - гарантовано до когось міністр столичний їде! І теща моя туди ж - сперлася на ворота, все знати їй треба. Зупинилися ми навпроти воріт.
- Не вилазь, - каже до мене крутелик, - я тебе назад до дороги довезу. Хай в калабаню коза сама лізе. Відстебни її тільки.
Ото картина була, коли двері джипа відкрилися самі і коза, впізнавши рідне обійстя, радісно побрикала калюжею до тещиної фіртки. З першою сторінкою “Плейбоя”, що прилипла до неї.
Теща просто отетеріла. І сусіди теж. А двері закрилися, і крутелик таки довіз мене до дороги, дяка йому.
І вдома, як я прийшов, жінка натішитися мною не могла - що то значить рішучий мужчина: сказав - зробив! І за брудний плащ навіть не сварила - так їй мій героїчний вчинок сподобався. А теща на рано аж мені любимих пляцків привезла - і похвалила. То другий раз, як себе зятем пам’ятаю. Перший ще в день весілля був. Отак во.
А ви мені, хлопці, про жінок і тещ своїх розказуєте… До “бєлого калєнія”, до “бєлого калєнія”… Хіба то “калєніє”? От коза… то так.


2.12.2012