ПЕРЕДМОВА

Автор довго вагався, чи публікувати цю повість, адже в її основі - колись почута ним історія реальних стосунків двох людей – не юних уже чоловіка і жінки, обставини яких призвели до романтичного флірту з нетривіальним сюжетом. Врешті-решт рішення було прийнято, оскільки хронологія подій, персонажі та їх імена витворені уявою автора, а місцем основних подій обрано рідне авторові місто Львів, кав’ярні якого зберігають дух не однієї амурної історії.
Зважаючи на значний обсяг, повість друкуватиметься частинами. Після публікації першої з них автор, на підставі коментарів, хотів би визначитися з доцільністю продовження публікації, чи припинення опублікування з тих чи інших мотивів.
Отож, зробімо перший крок,.. а
далі буде…
видно.


1. ВІН І ВОНА У ДРЕВНЬОМУ МІСТІ ЛЕВА

…Він давно симпатизував їй. Це була природна симпатія мужчини до чарівної жінки – наразі аж ніяк не залицяння. Його тішила її присутність серед інших вокалісток – чи то на репетиціях, чи на концертах, чи, як це не раз бувало, на «спільній каві» з нагоди якоїсь дати. Колектив – чудовий, здружений багатолітньою творчістю, яка для кожного з його учасників багато важила. Їх вокально-інструментальний гурт «Елегія», хоча й не професійний у класичному розумінні цього слова, був уже впродовж років добре знаний у творчому середовищі. До складу гурту входило лише декілька фахових музикантів, але й для всіх інших, на загал – аматорів, музика була настійною життєвою потребою. Власне, музика і передусім – пісня: народна, духовна, сучасна естрадна, – їх об’єднувала. Вона заволоділа їхнім єством, стала духовним стрижнем, і життя без пісні ніхто уже не уявляв. А ще важило й те, що в колективі витало почуття взаємної приязні духовно споріднених людей, жоден не відчував напруженості у стосунках з іншими, несприйняття себе кимось з учасників гурту, незважаючи на чималу вікову різницю між ними …
Вона з’явилася в їхньому товаристві значно пізніше від інших і, на початках, особливо не привертала до себе уваги: невисокого зросту, миловидна молода жінка, з українськими рисами обличчя, з гарно окресленими повними вустами, великими смарагдовими, мов у мавки, очима, густим світлорусявим волоссям. Природа наділила її оксамитовим альтом, м’яким і чистим, який, хоча й не вирізнявся в ансамблі, проте додавав йому своєрідного колориту.
Вперше він зацікавився нею на одному з гастрольних концертів гурту. Після виступу організатори частували всіх вином і гарячим чаєм, позаяк у залі було доволі прохолодно, й артисти, особливо жінки, добряче змерзли. Під час цієї імпровізованої вечірки виявилось, що між вокалістами є іменинниця – Соломія, яка з цієї нагоди теж «виставила» каву – з термоса. Лунали привітання, проголошувалися тости, звучало «Многая літа», і – несподівано для присутніх – ця скромна, до цього часу непоказна як творча особистість, жінка вразила всіх, а найперше його, власною віршованою посвятою, написаною колись до свого двадцятип’ятиріччя, а потім прочитала ще декілька ліричних мініатюр останніх років. Для Святослава це стало справжнім відкриттям, тим паче, що продекламоване нею сприймалося на слух без вагомих критичних зауважень, як щодо техніки віршування, так і лексики. Він, хоча й інженер за фахом, добре знався на поезії, кохався в ній, сам у вільний час писав і вважався між учасниками гурту поетичною натурою. Тому не дивно, що закарбував це несподіване для себе відкриття у глибинах пам’яті, навіть не уявляючи, як надалі розгортатимуться події.
«Елегія» жила своїм усталеним творчим життям: проби, концерти, гастролі. При першій-ліпшій нагоді колектив дружно «кавував» – чи то десь у кав’ярні, чи на лоні природи, чи вдома у когось з музикантів. З часом так уже повелося, що на цих застіллях Святослав і Соломія, зазвичай, опинялися поруч. Нікого це не дивувало, бо усі звикли до того, що дві поетичні натури із прихильністю ставляться одна до одної.
Творчі плани гурту на літо передбачали участь у фестивалі фольклорної музики, що мав відбутися в Києві, щоправда, зі «спартанськими умовами» проживання. «Елегію» таке застереження не лякало: за свою десятилітню концертну діяльність вона побувала в усіляких гастрольних пертурбаціях.
Поїздка, як згодом виявилося, вдалася – і виступили гідно, і відпочили на славу.
Розмістили всіх учасників фестивалю у великій гімнастичній залі, яка призначалася не лише для проб і підготовки до виступів, – а й для харчування та нічлігу. Серед розмаїття рекламних та інформаційних гасел в око впадав один плакат, що приваблював магічністю написаного: "Усе, що відбувається, – саме те, що має відбуватися".
Облаштувавшись та поснідавши – тут же у залі – провели годинну репетицію.
Почувалися, як звикло, «на висоті». І керівник, і музиканти та вокалісти підтвердили свою готовність до публічного виступу, усунувши таким чином будь-які перешкоди для відпочинку: мали на меті колективно помандрувати до Дніпра. Погода сприяла: було сонячно, тепло, правда, – трохи вітряно. Святославу, певна річ, хотілося бути разом із Соломією, тим паче, що заперечень від цієї симпатичної особи він не відчув. Хоча ніщо тоді не віщувало якогось суттєвого «потепління» в їхніх стосунках, – радів з її товариства. Тож обопільно вирішили «відколотися» від своїх товаришів-пляжників і в затінку прибережних акацій випити пива з якимись смаколиками.
Втамувавши спрагу, сиділи біля води, не засмагаючи і не купаючись.
Пляж, заповнений людьми, гудів, як вулик: кияни, завдяки сприятливій погоді, використовували вихідний для спілкування з природою.
Соломія пройшлася босоніж по воді вздовж берега, щоб відчути приємну прохолоду ріки, посиділа на прибережному валуні: про щось думала, а може,– просто впивалась цими хвилинами безтурботності й спокою. Потім повернулась, присіла поруч.
Розмовляли про різне. Перекинулись декількома строфами власних віршів. Жодних натяків на флірт чи прелюдію до нього. Усе – в рамках товариських стосунків.
Сонечко поволі скочувалося до Дніпра, щоб перед сном умити своє розпашіле за день личко. Ставало відчутно прохолодніше. Пляж потроху починав пустіти. Вони зібралися йти, і Святослав зауважив, що пропали окуляри. Пересіяв крізь пальці увесь пісок біля себе, але – де там! Засмутився, бо ж як співати завтра з партитури наосліп. Соломія заспокоїла, що пропажа знайдеться. Він уже й не сподівався на це – тож був приємно здивований, коли Соломія, відлучившись на декілька хвилин, простягла йому згубу. Виявляється, окуляри він випадково залишив на барній стійці ще під час «пивування», де вони й чекали спокійно свого господаря. Святослав щиро втішився знахідкою, а надто тим, що знайшла пропажу вона. Йому видалося це якимось добрим знаком. Завірив – за таку послугу готовий на все. Вона розсміялася і грайливо прощебетала, що неодмінно з того скористається.
… Повернувшись із пляжу, на іронічні закиди своїх товаришів щодо усамітнення, відбулися жартом, що не змогли їх знайти.
Потім була ніч. Ночували, звісно, всі разом – на підлозі, один біля одного, підстеливши попередньо, хто що мав. Соломія, як і кожна жінка, серйозно підготувалась до таких «військово-польових» умов проживання але, на відміну від інших, всі свої пожитки мала вкладені у великий наплічник, який здавався удвічі більшим за його власницю. Святослав за це жартівливо прозвав її «Черепашкою Ніндзя».
Їх постелі, зрозуміло, виявилися поруч. Хоча про якісь фіґлі-міглі й не йшлося, він відчував насолоду від близької присутності Соломії.
Не спав, лежав із заплющеними очами і прислухався до спокійного дихання Соломії. Його уява вже вимальовувала картини, зміст яких випереджав події, що розгорталися. Спортивна зала, у якій вони ночували, розчинилася у майві його думок, і Святослав зі Соломією опинилися на залитій сонцем полонині високо в горах між стіжками пахучого сіна. Він розкошував від споглядання скритих легенькою сукнею принад своєї пасії, що лежала поруч. Сонячні промені голубили її осяйне личко і привабливі пампушки напіввідкритих грудей, а іронічна посмішка і глузливі бісики очей наче промовляли: «Ну ж бо, сміливіше!». Святославова рука, піддаючись цьому закликові, несміло потягнулася до глибокого декольте подруги, і щойно його долоня відчула оксамитове тепло, якийсь інший, ніби сторонній, голос повернув його до дійсності: «Пане Святославе, вважаєте, що Ваша рука вибрала найсприятливіший час і зайняла найзручніше для неї положення?». Він аж стрепенувся, миттєво відкрив очі і винувато поглянув на Соломію: її погляд був таким же іронічним, як і той – на полонині. Вона, без видимого роздратування, своєю рукою повільно, але владно перемістила його руку зі своїх грудей на його територію, і прошепотіла: «Спіть уже… І думайте про виступ…» Натягнула аж під шию спальника та повернулась до нього спиною.
«Ну і вляпався… Так можна все зіпсувати…» - усвідомлював, що ненавмисно припустився помилки. – «Але ж і її реакція зовсім не агресивна… що обнадіює» ...
Другого дня фестивальна метушня дала можливість обом забути цей нічний епізод.
Фестиваль удався, «Елегія» почувалася фаворитом, і після завершення дійства залишалось ще доволі вільного часу до вечірнього потяга на Львів. Відоме між музикантами запитання-жарт: «Відгадайте з трьох разів, що будемо робити?» – відповіді не потребувало: всі – на Дніпро! Тим паче, що вітер, змилосердившись, вщух і в повітрі відчутно потепліло. Усі вже уявляли розкіш відпочинку біля води.
До Дніпра добиралися «в милі»: торби, наплічники, концертні костюми, інструменти, пакети з залишками харчів, – неслося в руках, зубах, і хто як міг. Здавалося, тільки «Черепашка Ніндзя» напрочуд зручно почувалась у своїй ролі. Вона мужньо волочила на собі величезний наплічник, і кожен, хто йшов за нею, міг спостерігати кумедну картину, як наплічник спритно чеберяє ніжками.
Сонце якраз зачепило полудень. Стало спекотно. На щастя, невдовзі вийшли до Дніпра, знайшли відповідне місце і з неймовірною радістю звільнилися від багажу. Жінки швиденько накривали «стіл», хлопці – активно допомагали, бо вже у кожного «кишки грали марша». Жара на той час досягла кульмінації, тож більшість присутніх позбулася зайвого одягу, залишивши на собі лише купальне причандалля.
Святослав поглядом зміряв Соломію з голови до ніг. Вчора такої нагоди не трапилось, а перед тим він взагалі не бачив її оголеною. Плавна лінія пліч, не надто повні, але привабливо опуклі, обтягнуті купальником груди, округлі, без видимих слідів целюліту (їй минуло трішки за тридцять) стегна, оксамитової гладкості, злегка засмагла шкіра, – милували його око, і він – підсвідомо – відчув, як у його тілі, наче в молодому дереві під час весняного сокогону, потекли тонесенькі ручаї зароджуваної жаги. Соломія звернула увагу на його замилуваний погляд, помітно зашарілась, але відразу ж опанувавши себе, жартівливо кинула: «Що, подобаюсь?», – і вколола його грайливим пострілом своїх смарагдових очей. «Влучила в «десятку», – подумав він.
– Дехто декому щось заборгував, чи не так? – усміхнулась, натякаючи на вчорашню знахідку його окулярів.
– Засвідчую свою готовність на все, – підіграв їй.
– Тоді, може, пошукаємо пива. За ваш рахунок, – продовжила у тому ж жартівливому тоні. Вона завжди зверталась до нього на «ви», – він розумів: як не є, їх розділяло майже п'ятнадцять років.
Вдячний був їй за те, що не згадувала минулої нічної недоречності. «Але ж таки її реакція була зовсім не агресивною…» - ця думка додавала йому впевненості у розвитку їхніх стосунків.
Вони полишили товаришів, що після активного чаркування відпочивали – кожен на свій смак. Пішли сквером вздовж берега в пошуках пива. Вона – в купальнику, він – у плавках, позаяк вся ця територія належала до пляжної зони, і пара в такому одязі не вирізнялася серед інших. Невдовзі пара вже сиділа у зручних пластмасових кріслах під накриттям в одному з численних барів і смакувала холодний золотисто-пінистий напій. Розмова текла невимушено, говорили про спільні мистецькі справи, ділилися враженнями від концерту. Переважно говорила вона. Він у розмові був стриманий, любив більше слухати. Спостерігав за її жвавою мімікою і жестами, милуючись нею. Обоє поводились розкуто та щиро, відчувалося (принаймні, йому так здалося), що відстань між ними поволі скорочується, стосунки теплішають. Вона час від часу, начебто акцентуючи на своєму статусі заміжньої жінки, вклинювала в розмову епізоди свого подружнього життя, але якесь внутрішнє чуття досвідченого чоловіка переконувало його в тому, що воно далеке від ідеалу.
Він, навпаки, дотримувався правила: ніколи в розмовах з об’єктами своєї чоловічої уваги не торкатися власних сімейних, а надто – подружніх, стосунків, і взагалі, ані зі сторонніми, ані навіть із близькими, не обговорювати своїх взаємин із дружиною, як за часів їх безхмарного співжиття, так і пізніше, вже коли їх подружжя дало шкалубину; тож ні перед ким – у тому числі й перед друзями – не хизувався своїми амурними здобутками.
Покинувши бар, вони подалися на оглядини невеличкого острівця, з’єднаного з берегом містком. Пиво зробило своє – обоє злегенька захмеліли, і Святослав час від часу, начебто мимоволі, делікатно обіймав Соломію за плечі, чи торкався її руки. Вона не супротивилась його доторкам, хоча й не заохочувала до подальших дій. Про жодні привселюдні активніші залицяння не могло бути й мови. Проте відчувалося, що парі приємно у власному товаристві. З острівця вони спостерігали за своїми друзями, які, наситившись, купалися, засмагали, а дехто – навіть дрімав. Соломія захотіла скупатися теж, і вони подалися у напрямку місточка, щоб повернутися до своїх. У цьому місці берег видався крутішим, Святослав ішов першим, подаючи, в разі потреби, руку партнерці. Якоїсь миті він, допомігши їй подолати черговий крутосхил, начебто випадково, на секунду-другу, пригорнув її до себе. Вона не відсахнулася від нього, лише запитально глянула у вічі – її погляд ніби промовляв: «Ще не зараз…» Святослав у таких випадках ніколи не намагався приспішувати розвиток подій, тож і тепер вирозуміло відпустив її. «На все свій час», – подумав; не сумнівався, що такий час неодмінно настане…

Далі буде?.