…Після повернення до Львова життя знову набрало свого звичного ритму: робота, родинні повсякденності, проби, концерти, традиційні «колективні кави». Не скажеш, що Святослав згорав у палких почуттях до Соломії чи прагнув зустрічей. Вдачею він не був ані донжуаном, ані зальотником. Сім’я, родина для нього завжди важили понад усе. Навіть останніми роками вони із дружиною між собою практично не конфліктували, хоча й не все в їхніх інтимних стосунках його вдовольняло. Інша річ – як поетичній натурі – йому, наче журавлеві просторіні неба, бракувало свіжих вражень, почувань, обставин, словом – джерела натхнення. Хоча він і не вважав себе красенем, проте щось у ньому подобалось жінкам, і він їх любив – не в розумінні неодмінного заволодіння ними, а в товаристві, спілкуванні, легкому флірті. У відділі, яким він керував, та й у науково-дослідному інституті загалом, де працював уже понад двадцять років, не бракувало чарівних співробітниць, і, на бажання, йому було б легко знайти натхненницю серед них. Однак чомусь не хотів обирати музу з цього оточення. Чи, радше, серед них він не бачив тієї, котра справді годилася б на таку роль. Це могла б бути жінка з його творчого середовища. До всіх своїх колежанок-вокалісток, без винятку, він ставився з теплотою і прихильністю, як, зрештою, і вони до нього. Усі – чарівні, з прекрасними вокальними даними, і, головне, щирі й товариські. Але цього для ролі музи було замало. Заданому критерію відповідала саме Соломія. І те, що вони зустрічалися в одному товаристві, обоє кохалися в поезії, вона – мила, охоча до спілкування, небайдужа до його творчості і привселюдних жартівливих залицянь жінка, – вказувало на неминучість саме такого вибору. Подальші події упевнили його в цьому.
Якось, після репетиції, Святослав запросив Соломію на каву. Вона тоді мала вільну годинку, та й він не поспішав. Стояла пізня осінь, надворі вже посутеніло, площа Ринок і навколишні вулиці засвітили свої ліхтарі, і від того освітлення центр міста мав неймовірно захопливий вигляд. Вони знайшли якусь затишну кав’ярню, замовили щось на свій смак і чарувались легкою ненав’язливою музикою, вином, кавою і милою бесідою. Це була їх перша зустріч наодинці. За розмовою він запитав, як вона ставиться до таких зустрічей надалі. Відповіла, що час від часу, за сприятливих обставин, каву випити не завадить. Він розцінив її слова, як схвалення своїх намірів і маленький крок до майбутнього флірту.
- Але, пане Святославе, наступна «кава» - за мною.
Розумів, що вона кокетує. Надалі невідкладні справи на роботі поглинули його, було не до кокетства і не до кави.
Аж якось, одного понеділка, перед полуднем «заспівав» мобільний телефон, й у слухавці прозвучало давно обіцяне, але майже не очікуване: «Пане Святославе! Кава стигне!», – і запросила в обідню пору в найближче кафе.
Коли прийшов, вона вже сиділа за столиком, розглядаючи меню. Вибирали недовго. На його здивування, серед асортименту наїдків вона знайшла салат під назвою «Флірт» і якусь другу страву з назвою подібного змісту. Розсміялися… і замовили. Не встигла офіціантка принести замовлене, як до кафе несподівано завітала їх спільна знайома з подругою, загадково посміхнулася і на запрошення приєднатися, звичайно, відмовилася. Вони сіли за інший столик із протилежного боку зали. «Непогана зав’язка – відзначили обоє, – ще флірт не почався, а свідки вже серед дійових осіб». Правда, приводу до занепокоєння не було, бо ж – обідня перерва. Тому спокійно бесідували.
З розмови він зробив однозначний і не такий аж несподіваний для себе висновок – вона не проти пофліртувати. Пообідавши, Святослав, зрозуміло, розрахувався, і вони вийшли на вулицю. Як для середини грудня, було тепло, майже безсніжно. Він провів її до місця праці. Попрощалися. Про наступну зустріч не вмовлялися: принагідно це можна зробити за допомогою мобільного телефону …
Зателефонував їй через день і запропонував разом пообідати.
Святослав ніколи не був активним відвідувачем кав’ярень. Обідню перерву, переважно, пересиджував на роботі – чи то за переглядом свіжої преси, чи наводячи лад у своєму творчому архіві. Невибагливий до обіду: іноді канапка, деколи якісь фрукти, а інколи – й горнятко чаю. Тому, запрошуючи Соломію, не мав певного плану.
Вони зустрілися на площі Ринок і пішли уздовж Краківської вулиці. Сподобалась назва однієї з вивісок – «Фреска». Зайшли в невеличку затишну залу, майже без відвідувачів. Пригадав, як у його молоді роки, кожна львівська «забігайлівка» аж кишіла народом, і знайти якесь спокійне місце в той час було годі. А зараз – вибирай кав’ярню до смаку.
Сіли за столик біля стіни. У ніші – скульптурки античної пари мешканців Олімпу. Тиха музика. Святославові захотілося пригостити супутницю якимось вишуканим напоєм, тож зрадів, побачивши в меню чеський лікер «Becherovka». Він знав цей напій віддавна: ще «за Союзу», часто буваючи у відрядженні в Москві, привозив пляшечку до Львова. Терпкуватий, з багатим букетом трав, золотистого кольору, лікер одразу припав до смаку.
Святослав без вагань замовив цього трунку, каву і якусь перекуску. Ввічливий молодий офіціант швидко виконав замовлення. Обох приємно вразило те, що напій подано не у чарках чи келихах, а в делікатних високих філіжанках із прозорого скла. Пригубивши, Святослав не без задоволення відзначив про себе, що Соломія схвально оцінила його вибір: лікер їй сподобався. Кава теж відповідала знаменитим смаковим якостям львівської кави. Святослав за розмовою спостерігав, як за вікном – у повітрі – починають витанцьовувати дивовижні па довгождані сліпучо-білі сніжинки: аж тепер зима наважилася заявити про себе. Соломія не могла бачити цього казкового видива, бо сиділа спиною до вікна, тож Святослав словесно описав їй цей зимовий етюд. Він навіть не сподівався, що зафіксована в її творчій уяві – через його сприйняття – картина, стане невдовзі першим поетичним акордом у їх взаєминах.
Тим часом, заспокійливі мелодії, пахощі кави і лікеру, гостинний затишок кав’ярні надавали їхній бесіді зовсім іншого відтінку, ніж при попередній зустрічі. Відчувалося, що за столиком сидять вже не просто друзі: «Фреска» поволі ставала свідком, чи, радше, каталізатором нових стосунків цих двох людей, їх вже з’єднувала невидима павутинка взаємної зацікавленості одне одним, потаємного усвідомлення неминучого поступу у флірті…

…Увечері, вдома, лягаючи спати, захотів побажати Соломії гарного сну, тож надіслав їй СМС-повідомлення з однією зі строф колись написаної ним для своїх дітей колискової, навіть не маючи на гадці діждатися відповіді. Відтак незабаром заснув.
Вранці, збираючись на роботу, випадково звернув увагу на позначку конвертика на екрані телефону.
«Від кого ж це з самого ранку?» – став нетерпляче «добиратися» до тексту: повідомлення прийшло від Соломії ще опівночі. Похапцем пробіг його очима, але відразу ж взявся читати знову, вже насолоджуючись кожним словом:

«…Біла ніч. Білий сон. Білий спогад у сні:
ці сніжинки за вікнами «Фрески»…
Чорна кава і трунок в прозорому склі…
Й ... »?

Він завмер, вражений – йому пропонувалось продовжити започаткований нею ефірний діалог. Поспішав на роботу, однак, швидко, завершуючи її строфу, набрав відповідь: «… несподіваний чар есемески…» Уже в тролейбусі повторював про себе подарований йому спогад про вчорашню зустріч і з насолодою відзначив, як точно і поетично вона відтворила всю її атмосферу.
У себе в кабінеті Святослав, як і щодня, взявся розписувати ранкову пошту та вирішувати всілякі нагальні проблеми, словом – бюрократичні справи наукової установи заволоділи ним повністю, аж десь близько одинадцятої години милозвучний сигнал телефону сповістив, що надійшло нове повідомлення. Соломії простіше: вона – науковець-математик, і хоча одночасно поєднувала свою наукову діяльність з викладацькою, в цей час, переважно, ще була вдома та мала можливість реалізувати своє творче натхнення. Продовження діалогу було милим, з натяком на його розвиток.
Мабуть, вона в такий спосіб переплавляла свій ліричний настрій у поетичні рядки, не вкладаючи в них особливого змісту і дбаючи, найперше, про влучне римування. Все ж, він залишився задоволений прочитаним: здавалося, що вона, до певної міри, перебирає ініціативу у свої руки, налаштовуючи його на емоційне сприйняття їхнього діалогу.
А й справді, подумав він, незбагненна сила новонароджуваного почуття, що заяріло в його душі, як весняне сонечко для ще не пробудженої від зимової сплячки природи, забуяла в ньому паростками чогось такого щемливо-знайомого, але давно приспаного роками розміреного – на загал колись щасливого – подружнього життя. Оце сприйняття посиленої жіночої уваги, вираженої симпатії, не лише товариського, – а з натяком на щось більше – ставлення, притаманні чоловікові будь – якого віку, якщо він ще здатний реагувати на такі прояви уваги: вони – що найважливіше – вселяють у нього впевненість у власній привабливості і як особистості, і як мужчини.
…Востаннє щось таке ж – романтичне – Святослав відчув навесні, коли приїхав на декілька днів у відрядження на семінар-нараду до Києва. Мав зарезервоване ліжко у тримісному номері готелю «Спорт», що на Червоноармійській вулиці, поруч з місцем проведення семінару. В цьому ж номері, крім нього, поселилися ще два учасники: один із Криму, другий – з Харкова. Коли – познайомившись та розмістившись – Святослав зі своїми колегами прийшли на перше заняття, аудиторія була вже на три чверті заповненою. Він ковзнув поглядом по столах, знайшов вільне місце і, сідаючи на стілець, перейняв погляд миловидної молодої брюнетки, яка сиділа навпроти. Найперше, що його вразило, – очі: великі, карі, глибокі і… звабливі. Згодом, повертаючись після завершення семінару до Львова вечірнім потягом, надішле їй телефоном навіяні зустріччю рядки:

«…Ти в серці потривожила весну,
що вже до осені подалася у прийми,
й моя душа, пробуджена зі сну,
блаженству полетіла навперейми…»

Очі гармоніювали з губами – повними, виразними, закличними. Сама – смаглява, волосся – кольору стиглого каштана, обличчя – кругле, з ледь помітним рум’янцем на щоках. Доки не почались заняття, познайомились: вона приїхала із Дніпропетровська, хоча сама франківчанка, на ім’я Оксана. Він попросив у неї декілька чистих аркушів (скоріше, – щоб зав’язати розмову). Пізніше – на перерві, жартуючи, – запропонував їй за цю послугу каву. Вона погодилась назавтра, бо зупинилася не в готелі, а у свого брата, і цього дня після занять мала з ним свої родинні справи. Обмінялись номерами телефонів.
Другого дня вже почувалися як добре знайомі. Під час заняття їх очі не раз зустрічалися, її усмішка сяяла привітно і щиро. Обговорювали свої професійні діла, ділилися досвідом роботи. Її активність в семінарських дискусіях свідчила, що Оксана – жінка хоча й молода, не пасе задніх у розумінні фахових проблем.
Закінчилось ранкове засідання, і Святослав нагадав їй про обіцянку: «Маю в номері пахучу, свіжу львівську каву, якої в Києві не знайдете». Вона без зайвих зволікань погодилась.
За давньою звичкою, ще з радянських часів тотального дефіциту, він завжди брав із собою у відрядження пляшку закарпатського коньяку, добрих цукерків та запашної меленої кави. Не була винятком і ця поїздка. Тож його пропозиція здавалася не бутафорною, а мала поважне «матеріальне» підґрунтя. Колеги по номеру, на його прохання, залишилися на післяобідні заняття, за що пообіцяв увечері «виставити» їм пляшку.
У номері він швиденько виклав свої запаси на журнальний столик, заварив міцної кави (кип’ятильник, теж взятий з дому, виявився не зайвим), налив у склянки грамів по тридцять коньяку і запропонував випити за знайомство.
Їй – 26 років, одружена, на початках жила з чоловіком в Івано-Франківську, потім він відкрив свою комерційну фірму у Дніпропетровську і вони переїхали туди. Пристосовувалися важко, особливо дошкуляло мовне питання, потім – звиклося. Їх сімейне життя не склалося: чоловік сподобав собі партнерку по бізнесу і вдома тільки ночував – та й то не завжди.
…Святослав тоді мимохіть пригадав перші роки свого сімейного життя – хоча й у скромних матеріальних статках, проте майже бездоганного у подружніх стосунках. На загал, двадцять три роки сімейного стажу промайнули безхмарно. Незчувся, як виросли сини: старший, вже одружений, пішов на «свої хліби», а молодший – закінчував політехніку і ще проживав у батьківській хаті. Святославова дружина Надія – агроном за фахом – з літами повністю віддалася роботі, а віднедавна практично весь час, з ранньої весни до пізньої осені, пропадала в селі за тридцять кілометрів від Львова, керуючи агрогосподарством. Святослава, як чоловіка ще при силі, таке формальне співжиття не влаштовувало, і він не раз говорив про це дружині. Вона ж, майже байдужа до інтимних стосунків (особливо в останні два роки) жінка, не звертала на це уваги…

Після другої чарки, тобто другого «пригублення» (Оксана майже не пила та й він не зловживав), вийшли на балкон перекурити. Курила, правда, тільки вона – Святослав років із десять тому покинув це заняття і більше цигарки до рук не брав. Перед ними, мов на долоні (як не є – п’ятнадцятий поверх), виднілася панорама Києва. День видався по-весняному теплий і сонячний. Молода зелень дерев правильними геометричними формами гарно обрамляла вулиці і квартали столиці. Він любив Київ, на відміну від Москви – колишньої, ще радянської, – яку називав кам’яним спрутом.
Оксана стояла поруч нього, обпершись на поруччя. Він обійняв її за плечі. Цигарка у витончених жіночих пальцях затремтіла. Повернулися в номер. Святослав сів біля неї на ліжко, символічно долив у склянки для третього тосту, і вони випили «на брудершафт». Легенький доторк вуст, вичікувальна мить на реакцію, і – затяжний, запальний поцілунок захопив обох і кинув у шалений вир пристрасті…

…Тепер Соломія викликала в ньому таку ж ейфорію почуттів, воскресивши в його душі ще не вицвілі з роками спогади юності.
Вночі йому не спалося: відчував, що потепління у спілкуванні невпинно веде до закономірного поступу в їх стосунках. Але не припускав, що події розгортатимуться аж так швидко.
Наступного дня, саме на Миколая, Святослав приготував невеличкий подарунок з цукерків, фруктів та купленої в магазині дитячих іграшок Черепашки «Ніндзя» і запропонував Соломії зустрітися після роботи. Жартома натякнув, що не заперечував би проти запросин «на чай» у домашніх умовах.
Вона, як привітна господиня, пристала на таку пропозицію, але мала ще владнати деякі особисті справи, найперше – відвезти до мами в село, що недалеко від Львова, свого семилітнього сина: у місті саме оголосили карантин через епідемію грипу.
Погодившись запросити Святослава до себе додому, Соломія замислилася. Вона захопилась ідеєю легкого флірту, зважаючи, не в останню чергу, на зацікавленість колеги по гурту її творчістю. Ніхто до нього так тонко не сприймав її поетичної лірики і не вбачав у ній талановитої особистості. А останнім часом у творчій майстерні Соломії гуляв вітер застою, і це їй не подобалось.
Як досвідчена жінка з понад десятирічним стажем не ідеального в подружніх стосунках життя, вона не раз задумувалась над моделлю подальших взаємин зі своїм чоловіком. Він постійно перебував у відрядженнях, а коли повертався, то ставився до неї радше як до співмешканки, ніж до коханої дружини. А декілька виявлених нею випадків «порушення присяги» давали їй моральне право на «віддяку».
Але була ще одна, найвагоміша, причина піддатися спокусі таємничого флірту, у якій вона сама собі боялася признатися.
Власне зараз така нагода випадала. І хоча Соломія ще не вирішила, якої межі у кокетуванні зі Святославом готова досягти, легкість, з якою вона все ж наважилася на такий крок, її саму здивувала.

Далі буде.