2. ЛИСТ ДЛЯ ОДНОГО ЧИТАЧА


… Першого дня весни моросила дрібна мжичка. І хоча прохолодне – уже не зимове, але ще й не весняне – повітря і суціль затягнуте хмарами небо не справляли враження пробудження природи, настрій у Святослава видався хороший. Він, зазвичай, вільний від роботи час весняно-літньо-осінньої пори переважно проводив на дачі, неподалік Львова. Обійстя невелике – близько шести соток, дві третини яких займав город і з десяток дерев. Решту земельної ділянки відведено під дачний будиночок, невелику комірку та подвір'я. Будинок не вирізнявся ні своїми розмірами, ні монументальністю, ні вишуканістю форми чи внутрішнім інтер’єром, як прийнято уявляти собі дачу в сучасному розумінні цього слова. Дерев'яний, одноповерховий з кімнатою, невеличкою кухнею та верандою, словом – справжня дача, яку колись сотворив у своїй уяві і матеріалізував Святослав. Він справедливо пишався цим витвором своїх рук, бо ж усе – від фундаменту до даху – зробив власноруч – з любов'ю, акуратністю та смаком. Всередині хатини постійно, – навіть узимку, – пахло сіном, що повсякчас заповнювало горище. У його заготівлі потреби не було, просто Святослав дуже любив косовицю, і щосезону, задля задоволення, брав у руки косу. Торішнє сіно спалювалося і, як попіл, використовувалося для підживлення грядок.
Отже, сьогодні Святослав занурився у господарські діла, хоча й робити особливо ще було нічого: оглядав дерева, кущі і, де треба, обрізав пропущене восени непотрібне галуззя, згрубша навів лад у комірці. Близько дванадцятої, для повного задоволення, заварив собі кави. Смакуючи її, споглядав через відчинені на веранді двері на моросіння дощику та слухав цвірінчання горобців на яблуні. Згадав про Соломію, і якось мимоволі визріли слова віршового привітання з першим днем весни. Швидко набрав їх на мобільному і відіслав.
Не сподівався швидкої відповіді, бо розумів, що у неї свої домашні турботи.
Все ж незабаром, з утіхою почув сигнал надісланого повідомлення.
Його ліричний настрій, здавалося, передався і їй – це відчувалося у прочитаних віршованих рядках: від її спостережливого погляду, просторової уяви і ліричної натури не могли сховатися перші прояви весни. "Як поетично вона відтворила симфонію весняного пробудження природи!" – із приємністю відзначив про себе. Бо й дійсно, в лісі (його дача була розташована на самому узліссі) молода зелень чи не на очах пробивалася крізь товщу пошерхлого торішнього листя і своїм смарагдовим покровом із вкрапленими де-не-де кущиками первоцвіту утверджувала нестримний наступ весни.
Святослав насолоджувався гіркуватим присмаком запашної кави і згадував події останнього місяця зими. Стосунки зі Соломією і надалі розвивалися, як у захопливому сюжеті досить своєрідної за змістом казки для дорослих.

Ейфорія мобільного діалогу заполонила обох. Не минало й дня, щоб їхні телефони не обмінювалися римованими строфами. У разі потреби, використовували електронну пошту. Він з насолодою і внутрішнім хвилюванням читав надіслані нею вірші, кожен з яких випромінював теплоту, ніжність і любов. Хоча в жодному з рядків він не знаходив відвертого зізнання в коханні (вона ж бо – "орлиця горда", як сама себе називала), проте пристрасність, яка з них струменіла, недвозначно віддзеркалювала її стан, заохочуючи і його до розкриття ним своїх почуттів. Вона не сумнівалася, що близька йому, люба, відчувала це душею і серцем, але жінки, як відомо, люблять вухами. А вона ще не чула від нього освідчення в коханні. У часі їх любощів вона вся віддавалася пестощам, ніжилася в його гарячих обіймах, насолоджувалася доторками його рук і так прагнула почути ті магічні, жадані слова, призначені тільки для неї. Якось, в кульмінаційний момент, вона – розпластана на ліжку, розпашіла – у знемозі видихнула: "Чому ти не скажеш, що кохаєш мене? Таж наші стосунки вийшли за межі флірту, вони набагато глибші! Ти й сам це відчуваєш."
Так, він це відчував. Справді, і в ньому теж вирувало полум’я пристрасного вогню. Але сказати їй "кохаю" досі ніяк не наважувався: остерігався поквапливості у словах, бо, як творча натура, добре знав вагу мовленого слова. Вважав, що наразі не має права виходити у своїх почуттях за рамки "закоханості", "захоплення", "зачарування"…

…На початку лютого обставини змусили Соломію привезти із села маму для догляду за сином, бо чоловік перебував у постійних відрядженнях, а вона активно взялася за свою кандидатську дисертацію. Час приспішував – до кінця року мала подати готову до захисту роботу
У вільний час закохані і далі зустрічалися, переважно, після роботи, інколи – в обідню пору, в якійсь кав’ярні. Звичайно, це вже були не ті перші захопливі зустрічі-пізнання одним одного, проте відчувалося, що кожен із них прагнув їх не менше. Святослав уже не уявляв собі й дня без бодай коротенького повідомлення "Смачної кави" близько одинадцятої, і коли Соломія мовчала, – йому чогось бракувало. Вона теж, на його пропозиції, охоче погоджувалася поспілкуватися. А їх зустрічі наодинці виявляли таку експресію почуттів, якій могли б позаздрити юні закохані. Ця темпераментна жінка в поцілунках була неперевершена, і Святослав у її обіймах забував про свої роки, з насолодою купаючись у жіночих пестощах.
Минуло майже два місяці від початку їх близьких взаємин. Святослава весь цей час не покидала цікавість чи скоріше – прагнення зрозуміти, чому Соломія під час першої зустрічі у неї вдома зронила фразу: "…А мені вони (запобіжні засоби) не потрібні". Невже не боїться завагітніти? Вона і надалі жодного разу навіть не натякала на необхідність убезпечити її від небажаних наслідків. Очевидно, розмірковував він, це пов’язано з якоюсь "жіночою" вадою, тому не допитувався, через делікатність ситуації. Якось, на запитання, чому саме його, зважаючи на різницю в їх віці, вибрала об’єктом своєї уваги, відповіла жартівливо, що хотіла відчути себе беззахисною пташкою в чиїхось надійних долонях, – і зблиснула іскринками своїх смарагдових очей. Він навіть не уявляв, яка неймовірна розгадка чекає його незабаром.
Як сьогодні, перед очима той вечір, по Різдвяних святах, коли Соломія, на його запросини, завітала до нього в інститут – "на чай". Перед тим, у телефонній розмові загадково натякнула, що напередодні до ночі втілювала у друковані рядки своє творче натхнення.
Зайшла, як звикло, усміхнена, чарівна, але, відчувалось, ледь схвильована. Святослав поцілував її, допоміг зняти куртку. Запропонував чаю. Вона відмовилась.
– Це для тебе, – простягла конверт. – Хочу, щоб ти прочитав… Уважно… А я тихенько сидітиму, не заважатиму. Але погаси світло.
Увімкнула для нього настільну лампу, на якій ще красувалася подарована нею новорічна іграшка, крутнула її і стежила, сидячи на шкіряному диванчику, за відблисками позолоти на ній.
Святослав відкинувся у зручній позі на своєму "начальницькому" кріслі й узявся розглядати конверт. Він був запечатаний. Прочитав напис на ньому: "Оповідання для одного читача". "Інтригуюча назва", – подумав і без поспіху, акуратно ножицями відрізав бокову смужку конверта. Вийняв учетверо складений стандартний аркуш друкарського паперу з двостороннім друком і почав читати.
Одразу відзначив, що лист написаний від третьої особи. Вже з першого абзацу Святослав уловив, що йтиметься у ньому про їхні із Соломією стосунки, хоча герої і не персоніфіковані, а іменувалися просто – "Він" та "Вона". А ще він зрозумів, ні, – скоріше відчув інтуїтивно, – що цей лист-оповідання – своєрідна сповідь, зізнання героїні про щось дуже важливе, потаємне, ще не озвучене між ними. Кожне наступне прочитане ним речення щораз сильніше спонукало до подальшого заглиблення у зміст написаного. А воно аж вразило його.
"…Вона довго вагалася, коли саме відкрити йому свою найсокровеннішу таємницю – головний мотив розвитку їхнього флірту. Усвідомлення того, що Він має про ЦЕ дізнатися, сумніву не викликало, але – коли? Як наважитися вимовити вголос ТЕ, що затаїлося у глибині її душі і постійно нагадувало про себе щемом у серці. Вона давно виношувала в собі ЦЕ рішення, як втілення її, можливо останньої, надії на здійснення найзаповітнішої жіночої мрії – материнства…" Святослав поквапливо перебіг очима перших півсторінки тексту і зібрався продовжити читання, але остання фраза застановила його: "Про яке материнство йдеться? У неї ж син!" Перевів погляд на Соломію – вона сиділа, спершись на спинку дивана, заплющивши очі, наче дрімала, – і запитання вже готове було зірватися з його вуст. Але внутрішній голос шепнув: "Читай далі."
"…Так, так, – материнства. Але материнства в повному розумінні цього дивовижного слова-стану: від миті запаморочливого до забуття, райського єднання з коханим чоловіком, від таїни зачаття, – через очікування довгожданих ознак вагітності і відчуття першого поруху маляти у лоні, – до його з'яви на світ Божий, а потім – виховання і творення з нього Людини. У свої "тридцять з хвостиком" Вона спізнала лише одне – виховання усиновленого нею з чоловіком п’ять років тому дворічного малюка..."
Далі йшлося про те, яким довгим – і без перебільшення, тернистим – видався її шлях до своєї, ще дотепер нездійсненної, мети. Спочатку – наче вирок – категоричний висновок лікарів про неможливість цій подружній парі стати батьками власних дітей. Потім – після тривалих діагностик та лікувань – надія на штучне запліднення, яке Вона, хоча й пробувала, але не сприймала своїм єством, бо вважала, що зачаття нового життя має починатися з любові, а не «механічним» способом, та ще й, як Вона висловилася, з "матеріалу" невідомого походження. Лікарі, та й не тільки вони, не раз натякали їй на найбільш надійному способі – статевому зв’язку з іншим чоловіком (власне причина невдач полягала не в ній), але Вона безапеляційно відкидала такий варіант, як неприйнятний.
Однак час невблаганно збігав, десь на видноколі її життєвого календаря ще розпливчато, але з року в рік усе чіткіше вимальовувалося число – "35", вона, рад-не-рад, і далі з надією, вже щораз кволішою, довірялася цьому «механічному» способові, проте, на жаль, марно.
«…У своїх роздумах Вона все частіше поверталася до цього "неприйнятного варіанта" і чим більше про нього думала, тим спокійніше починала його сприймати. Крапку в її ваганнях було поставлено після виявлення нею фактів подружньої невірності свого чоловіка. Вона ніяк не могла збагнути, чому той, через неспроможність котрого вже ніколи не могла стати матір’ю, ще й зраджував її. Відтак "неприйнятний варіант" не давав їй спокою і став уже майже рішенням. Але ухвалення рішення – це лише півкроку. Як знайти того, хто, за її переконанням, міг би стати партнером у реалізації омріяного задуму. Не вдаватися ж до оголошення в газеті: "Шукаю партнера для зачаття дитини. Вимоги до особи партнера додаються". Підсвідомо вибір уже зроблено, однак Вона не уявляла собі, як про це сказати своєму обранцеві, хоча вони – колеги по гурту, друзі, нехай навіть – симпатики. Для неї не мало значення, що Він значно старший за неї, але ж зате , як Вона вважала, відповідав визначеним нею для такої доленосної справи вимогам, серед яких – взаємна симпатія, відсутність шкідливих звичок, добропорядність. А ще, – переконувала себе, – природа і Господь не обділили його талантом, жартівливим характером, гумором. І з генетикою у нього все гаразд (колектив гурту не раз зустрічався і добре знав його батьків, дітей та інших близьких родичів). Те, що він одружений, не має значення, вважала Вона: не збиралася покладати на нього якихось обов’язків у майбутньому, та й сама не прагнула розриву своїх сімейних стосунків. Він мав зіграти таку собі роль донора, але донора не механічного, а природного, якому властиві романтичні почуття, і до якого у неї такі ж почуття визрівали..."
Святослав оторопів. Прочитане видалося йому неймовірною за сюжетом, народженою її творчою уявою, фантазією, в якій ЙОМУ відводилася роль головного героя. А можливо, Вона вирішила заявити про себе у прозі, і перевірити його реакцію, як стороннього читача, на цю її першу спробу. Усе ж важливість і потаємність викладеного утверджувала його у правдивості листа.
"…А мені вони не потрібні", – ось ключ до розгадки, над якою він не раз задумувався. Отже, від самого початку флірт із ним вона вибрала як засіб досягнення своєї довгоочікуваної мети! Двоякі почуття охопили Святослава.
"Вона божевільна! – волало його емоційне его. – Як можна було додуматися до того, щоб ЙОГО – сім’янина, батька двох дітей, обрати на роль зачинателя фактично нової сім'ї: таж Він, у біологічному сенсі, мав би стати батьком дитини від іншої – не шлюбної йому – жінки".
"Не гарячкуй, – противився емоційному сплеску чіпкий розум. – Ти маєш пишатися, що вона вибрала саме тебе! Бо розгледіла в тобі такі риси характеру, поведінки, творчих здібностей, які хотіла б побачити у своїй майбутній дитині. Зрештою, Вона оцінює тебе як чоловіка, якому ще притаманні високі почуття і який здатен такі ж почуття викликати у жінки, чоловіка, котрому можна симпатизувати і – найважливіше – довіритися. Затям – ти її надія і, можливо, єдина (не в розумінні персони, – а вибраного нею варіанта) нагода досягти такого бажаного результату. Сприймай цей вибір, як пропозицію на здійснення (з її слів) певної донорської процедури. І взагалі – як ти собі уявляєш відмову жінці у такій глибоко потаємній для неї справі?"
"Але ж навіть якщо припустити, що її неймовірний задум втілиться в життя, – не здавалось чуттєве "Я", – чи зможеш ти спокійно жити поруч, в одному місті, знаючи, що у тебе є дитя, яке буде когось іншого називати татом, чи зумієш ти у колі своєї рідні нести хрест цієї таємниці? А якщо бурхлива життєва течія колись винесе на поверхню цю таїну, як ти це поясниш своїм рідним, близьким, друзям?"
"Звичайно, випадок непростий, – парирувало прагматичне "Я". – Але ж ти – мужчина, і маєш володіти даром Аріадни у пошуку виходу з життєвих лабіринтів. Ти ж, фактично, виконуєш замовлення, після чого від тебе нічого не вимагається. Правила твоєї поведінки у ставленні до цієї жінки та ймовірного плоду вашого зв'язку у подальшому визначатимеш ти сам на власний розсуд, дослухаючись до своїх морально-етичних норм. Зараз головне – дати жінці шанс зреалізувати своє природне покликання".
Ці розмірковування зі самим собою дещо заспокоїли Святослава. Зрозуміло, все прочитане ним – лише точка зору авторки листа через свою героїню на можливий – бажаний для неї – перебіг подій. Але те, що Соломія так відверто зізналася у своїй таємниці, довірилася йому, особливо зворушувало: саме в ньому вбачала прототип свого майбутнього дитяти. Хотів сказати їй якісь ніжні слова вдячності, пригорнути пестливо до себе і не відпускати довго-довго, вже навіть зробив порух, щоб встати з крісла, але останньої миті прагнення дочитати листа до кінця переважило, і він знову поринув у бурхливу течію цієї неймовірної оповіді.
"…І Вона остаточно утвердилася в думці здійснити "неприйнятний варіант" за ЙОГО участю, тим паче, що відчувала якусь непереборну притягальну силу у їхніх стосунках. А флірт розвивався так романтично і водночас так динамічно, що взаємини дуже швидко досягли апогею, однак Вона ніяк не наважувалася зізнатися йому у своїй потаємній меті, боячись порушити гармонію їх поетичної казки. Її жіноче єство, спрагле чоловічої ніжності, ласки, обожнювання і жагучої пристрасті, оживало від самої ЙОГО присутності, і Вона вже не уявляла, кому б, окрім нього, змогла довірити втілення свого задуму. Врешті-решт учора ввечері чи – точніше – уночі, все ж вирішила відкритися йому в листі. Так чи так, Він про це мусив знати…". Святослав дочитав останню фразу, на хвилину примружився, переосмислюючи прочитане, підвівся, підійшов до дивана, на якому сиділа мовчазна Соломія, взяв її руки у свої і, дивлячись їй у вічі, промовив: "Ти, направду, божевільна, але неймовірно заповзята жінка! Я захоплююсь тобою. Такі жінки за будь-яких обставин досягають мети"…

… – Добридень, сусіде! – повернув Святослава до реальності сусід по дачному кооперативові. – Як настрій при дощику?
– Здоровенькі були! Весняний. А дощик не зашкодить. Заходьте на чарку, – запросив для годиться.
– Дякую, але поспішаю на автобус, бо маю дещо нагально залагодити у Львові. Бажаю доброї погоди. Бувайте!
Святослав не затримував, перебував ще під враженням недавніх спогадів. З насолодою пригубив уже вистиглого в філіжанці, але все ж запашного напою. Він любив смакувати залишком холодної кави з гущею – згодом, після основного кавового церемоніалу.
Дощик, тим часом, ніби прислухавшись до побажання сусіда, майже вщух, тож Святослав вирішив не поспішати додому: жодних планів на нинішній вечір не мав. Дружина Надія вже тиждень, як знову перебралася в село на свою агрофірму. Соломія сьогодні зайнята домашніми ділами, отож він належав сам собі.
Знову заглибився у роздуми над прочитаним тоді листом. Епістолярний стиль звернення до адресата засвідчував, як важко їй далося таке рішення, але белетристичний виклад цього непростого зізнання був філігранним: очевидно, після всіляких сумнівів і переконаності врешті-решт у необхідності відкрити свою таємницю, писала вона його легко, як дихала. Дух листа наскрізь був просякнутий драматизмом її подружнього життя – з довготривалими ваганнями, роздумуваннями, аналізом реальних варіантів досягнення омріяної мети. Але чи був він – обраний нею варіант – єдино правильним?! Чи якнайповніше зважила вона всі "за" і "проти" свого рішення? Чи задумувалася, як людина віруюча (сама себе так характеризувала), але слабка перед спокусою втілення задуманого, над ймовірними наслідками свого вибору? І тут річ не так у порушенні нею подружньої присяги перед чоловіком (адже він першим зрадив її), як у довільному, на свій розсуд, трактуванні моральних засад зачаття нового життя. Чи сприйме Творець плід їхнього спільного зі Соломією "проекту" як своє чадо і дасть йому щасливу долю, чи судитиметься йому все життя спокутувати гріхи його біологічних батьків? А який формат майбутніх стосунків з ним вона уявляє за умови досягнення такого очікуваного нею результату – товариський, утаємничено-родинний, без усяких стосунків, чи ще якийсь?
Святослав не міг відповісти собі на ці запитання. "А чи варто, друже, піддаватися душевному мазохізмові? – заспокоював себе. – Тебе Жінка попросила, як Мужчину, зробити їй послугу, то зроби її (якщо, звичайно, ще здатний). І не терзай себе сумнівами щодо моральності свого вчинку, ти ж дав надію жінці на звершення доленосного для неї рішення, і невідомо, чи відмова зарахується тобі в актив".
Зрештою, – це передусім ЇЇ свідомий вибір, очевидно – вимушений, викликаний волаючою несправедливістю до власної жіночої долі …

Далі буде.