…Тиждень перед Новим роком у Соломії гостювала її молодша сестра, яка навчалася в Рівному. Господині дому ці відвідини були на руку: сестра в цей час заопікувалася своїм племінником – синочком Соломії. Правда, авторам казки довелося шукати інші місця зустрічей. Час від часу вони бачилися «на каві», але це вже їх не вдовольняло: про який вияв почуттів могло йтися у прилюдних місцях? Тому якось Святослав запросив Соломію до себе в інститут у позаробочий час. Він, як керівник відділу, кандидат наук, мав свій невеличкий окремий кабінет, тож, якщо б навіть хтось зі співробітників виявив бажання попрацювати позаурочно, це не створювало б незручностей. Але у місті тривала новорічно-різдвяна веремія і в кожній установі теж панував святковий настрій – на роботі мало хто затримувався.
Святослав підготувався до зустрічі: купив фруктів, шампанське і кава знайшлися у нього «на господарці».
Коли вона зателефонувала, що уже в дорозі, вийшов їй назустріч. Раніше Соломія зо два рази заходила до нього в інститут – в часі підготовки до котрогось з чергових концертів їх гурту і обговорення окремих тонкощів програми. Але навряд чи пам’ятала, як віднайти його кабінет. Зустрів її – радісну, усміхнену, як завжди. Вони пройшли через прохідну, на якій сумирно дрімав вахтер. Ліфтом піднялися на четвертий поверх, пройшли довгим коридором до скляних дверей, що відділяли його відділ від інших, і зайшли в кабінет. Допоміг їй зняти пальто, вона причепурилася перед дзеркалом, оздобленим його співробітницями новорічними прикрасами, і кокетливо стрельнула своїми зеленими очицями. Він не без захоплення оцінив її фігуру: була в червоному вовняному светрі під шию, що гарно облягав привабливий бюст, та у припасованих джинсах, які підкреслювали віолончельні форми стегон. Поки накривав на стіл, Соломія щось перебирала у своїй, досить місткій, сумці. Коли сервіруванню було покладено край, і келихи вже виділяли привабливий аромат напою, попросила його відвернутися. За хвильку, на настільній лампі на ниточці крутилася і виблискувала золотим візерунком куляста ялинкова іграшка.
Підійшла до нього, сіла на коліна, обняла:
– Це тобі з нагоди Нового року і Різдва, щоб не забував про моє існування, – мовила і припала до його вуст затяжним поцілунком. – Шампанське і фрукти зачекають.
Вони довго цілувалися, як юні закохані. Для неї – поцілунки і пестощі важили понад усе. Він уже знав про це, тому віддався теж цій ейфорії любовної гри, пестив через светр її плечі, груди, цілував шию – біля вух, – одну з найчуттєвіших принад її тіла. Згодом рука його опинилася під светром, він відчув тепло її оголеного тіла. Не було сумніву, що вона готувалася до зустрічі, тому зайвої натільної білизни, окрім відкритого мереживного бюстгальтера, на ній не виявив: навіть цими маленькими хитрощами зваблювала його. Він і далі пестив її, вона з насолодою віддавалась цій ласці. Потім піднесла руки догори, даючи йому знак до розвитку гри.
- Ти хочеш цього? – прошепотів їй на вухо.
- Так, – тихо видихнула…
Поволі – через голову – зняв з неї светр.
Не комплексував, як це траплялося у Соломії вдома. І загальний святковий настрій, і звабливий вигляд коханої жінки, і цей звиклий для нього кабінет (а не чужа квартира) створювали своєрідний сприятливий мікроклімат зустрічі.
Шкіряний м’який куток, на якому вони сиділи (власне – сидів він, а вона – в нього на колінах), виявився холодним. Святослав розстелив на ньому свою дублянку, вивернуту кожухом догори, поклав на неї Соломію і віхола нестримних почуттів понесла їх до вершин довгожданої насолоди…

Наступного дня, із самого ранку, Святослав шастав по місті у нагальних потребах. Аж перед обідом повернувся і вже в кабінеті зауважив на мобільному телефоні конвертик.
«Доброго ранку! Смачної кави!» – не порушуючи усталеного звичаю, вона надіслала це повідомлення коротко по одинадцятій.
«Щойно залетів у кабінет. Новорічна іграшка милує око. Настрій зовсім не робочий. Дякую за згадку», – одразу ж відповів їй.
«На здоров’я», – це вона так інколи жартувала, натякаючи на його «осічки».
«Приймаю. Це дуже актуальне побажання», – він у таких випадках, теж жартівливо, казав, що весна іще прийде.
«Авжеж. Зима: віруси, епідемії, застуди…»
«…і роки…» – підтримав її грайливий настрій у грі.
«…віки, тисячоліття…» – не здавалася вона.
«…і обов’язки …» – наче хотів на цьому поставити крапку.
«Згадую твій «кожух» – м’який, теплий, затишний, добрий – як ти… Нехай весна прийде свого часу…» – пролила бальзам на його душу.
«Це саме те, що я хотів почути від тебе... А зараз – вибач: маю важливу зустріч…» – його ще чекали деякі справи, тому не міг вести діалогу далі …

…Через декілька днів Святославові випадало відрядження в Тернопіль. Він планував упродовж дня, за сприятливих умов, все вирішити і мав надію одразу ж з дороги завітати до Соломії. Для зручності і швидшого повернення взяв свого «Опеля».
Сталося так, як і задумав. До вечора все вдалося залагодити, і його товариш – Михайло, якому він зателефонував, – запропонував трохи розважитися. Відмовитися не випадало: давно ж не бачились.
Зустрілися в умовленому місці. Святослав залишив машину на стоянці, і вони зайшли в невеличкий затишний ресторан неподалік. Балакали про свої наукові діяння, згадували студентські роки, три з яких прожили в одній кімнаті гуртожитку.
Замовили всіляких делікатесів: з нагоди зустрічі після такої тривалої розлуки годі було обмежувати себе у виборі. Пили вишуканий коньяк, тобто – пив Михайло, Святослав лише пригубив, для годиться, першу чарку: невдовзі його чекала зворотня дорога. Про близьку зустріч з Соломією та їхні взаємини промовчав – не порушував свого ж правила. Засиділися допізна, тож Святослав, на пропозицію Михайла, погодився передрімати у нього хоча б декілька годин.
Надіслав повідомлення Соломії про свій намір відвідати її при поверненні до Львова. Відповіла, що чекатиме в будь-який час. «Доручив» своєму телефонові розбудити його о пів на четверту: дорога займе не більше двох годин.

… Телефонний будильник не підвів. Святослав швидко зібрався, поголився, нашвидкуруч випив приготованої Михайлом кави, попрощався з товаришем і пішов до стоянки. Через декілька хвилин уже прямував з міста повз мальовниче тернопільське озеро у львівському напрямку. Дорога була суха, не перевантажена машинами. Увімкнув приймач: «Еко-радіо», не порушуючи своєї традиції, «крутило» українські шлягери, настрій Святослава відповідав мелодіям, що без пауз лилися одна за одною. Вже при в’їзді у Львів, наче налаштовуючи його на близьку зустріч із Соломією, радіо подарувало йому «Чари ночі» на слова О. Олеся: «Цілуй, цілуй, цілуй її, – знов молодість не буде…».
Зупинив машину біля її будинку близько шостої. Зателефонував – вона зразу ж відповіла. Повідомив, що вже піднімається сходами. Він жодного разу, відвідуючи її, не користувався ліфтом: п’ятий поверх для нього – не проблема, його спортивна статура і фізичний стан дозволяли спокійно долати якусь сотню-другу сходинок. Вхідні двері виявилися відчиненими, тож зникла потреба наосліп набирати повідомлений Соломією код. Злетів в одну мить на п’ятий поверх: Соломія завжди у таких випадках сама відчиняла коридорні двері, щоб не завдавати зайвого шуму дверним дзвінком. Але цього разу, хоча двері й були відчинені, Соломії він не побачив. Зайшов у спільний – Соломіїн і сусідський – коридорчик, взявся за клямку її дверей – вони були замкнені. Щоб не дзвонити, повернувся на сходову клітку, ще раз набрав номер телефону Соломії – вона сказала, що чекає в коридорі, але його не бачить. Святослав остовпів. Маленький хробачок недовіри до ще не усвідомленої ним здогадки вже точив його мізки. Прожогом вилетів на вулицю, вийшов за ріг будинку… і шалений регіт вирвався з його задиханих від швидкого спуску грудей: він нехотячи став автором і героєм ремікса відомої новорічної комедії радянських часів «Ирония судьбы, или С лёгким паром!» – перед ним бовваніло три однаковісіньких будинки. Заспівав телефон: Соломія повідомила, що бачить його зі свого вікна. Він справді, у вікні п’ятого поверху іншого будинку, побачив її силует: «От так новорічні дива!... Але ж я не з лазні і не п’яний! Розкажи комусь – не повірить».
Соломія зустріла його хитруватою посмішкою в кутиках вуст:
– Що, переплутав під’їзди?
– Гірше – будинки! – він обійняв її – теплу, ще напівсонну. – Зігрій мене.
Зайшли до спальні. Вона лягла на своє широке – вже йому добре знайоме – ліжко, ближче до стіни, залишивши для нього місце скраю. Відчуття «чужої території», яке переслідувало його в недалекому минулому, вже не давало про себе знати. «Напевно, звикаю», – Святослав поспіхом роздягнувся – і за мить солодко ніжився в її гарячих обіймах.
– Подрімаймо ще трішки, і ти з дороги заспокоїшся, – шепнула, притиснувшись до нього.
– Згода, але мені о дев’ятій потрібно бути на роботі. – Вдихав неповторний аромат розніженого від сну жіночого тіла. Її волосся знайомо пахло розмаїттям польових трав. Дихала тихенько, рівно, як дитина.
Заснути він, звичайно, не міг, але не хотів порушувати її спокійного напівсну: вони мали добрих дві години для ніжності, ласки й кохання.
Святослав пересипав у пам’яті всі їхні зустрічі, згадуючи найприємніші моменти.
Йому подобалась її активність у любощах – саме цього йому бракувало останніми роками, і він з насолодою сприймав ці прояви ніжності, віддячуючи їй своїми пестощами. Взагалі, вона дозволяла йому «ад лібітум» вибирати характер їх любовних стосунків, але тонко відчувала, коли мала «взяти гру в свої руки». Ці спогади почали збуджувати його, відчув, як нестримна жага оволодіває ним. Соломія лежала, повернута до нього спиною, притиснувся до неї, рукою інстинктивно взявся ніжно пестити груди. Вона зреагувала, прокинувшись, повернулась до нього обличчям і прошепотіла:
– Цілуй мене, цілуй мене всю, я так люблю поцілунки…
Коли поцілунки і пестощі зробили своє, вона – аж розпашіла від ласки, – щоб іще більше розпалити в ньому хіть, осідлала його, наче вершник норовистого коня, і він відчув усі зваби рухів її тіла. Вона гарцювала на ньому, демонструючи в цьому танці живота свою пластичність, то роблячи кругові рухи стегнами, то відкидаючись назад із закладеними за голову руками. Потім, уже лежачи на спині, потягнула його на себе. Вони злилися в єдине ціле, і Святослав почав свій танець.
– Тільки не поспішай і не зупиняйся… Тільки не зупиняйся…
Їх тіла, наче смички скрипалів у симфонічному оркестрі, рухалися злагоджено, в єдиному ритмі і наростаючому від анданте до алегро темпі, аж доки не завмерли в останньому акорді блаженства…

… Ранковий сутінок за вікном майже розтав. Розвиднілося. Годинник показував пів на дев’яту.
– Мені час… – Святослав ніжно поцілував її в шию, під вушком – вона так любила – і зібрався вставати.
– Ще хвильку… Кілька поцілунків… Зажди…
До роботи йому машиною добиратися хвилин з десять. «Встигну», – подумав про себе і подарував їй ще декілька митей ласки…
…Весь цей і наступні дні Святослав перебував у піднесеному настрої. Аж тепер він міг звести докупи минулі події останнього місяця. Все було розставлено на свої місця. Його флірт із Соломією дав йому можливість переконатися у двох важливих для нього речах.
По-перше, він отримав заряд упевненості у своїй здатності, незважаючи на немолодий вік, подобатись жінкам, зумів привернути до себе увагу красивої, молодої ще жінки і, врешті-решт, отримати від неї те, чого не могла (чи не хотіла) дати йому останніми роками дружина – відчути себе жаданим. Звичайно, їхні зі Соломією близькі взаємини не відзначались досконалістю: він розумів, що Соломія сподівалася від нього набагато більшого, але сам факт існування таких взаємин лестив йому.
По-друге, творчі здобутки співавторів поетичного діалогу вражали їх самих: він набував обрисів досконалості, обоє прагнули зберегти те натхнення, яке дарували одне одному, і примножувати його перші плоди. Та й стосунки між авторами діалогу не втратили романтизму…

… Закінчувалися свята. Недописана новорічна казка чекала на своє продовження. Але ні Святослав, ні Соломія ще не визначилися з її фіналом.

«…Усе минає в тлінному житті,
і плину Часу нам не зупинити,
та кожну мить у вирі почуттів
так хочеться іще раз пережити…»

Ці поетичні рядки Соломії могли б стати епілогом до романтичного флірту і казки, яку творили їх автори та герої…
А може – прологом до нової казки?...
Наразі ВІН І ВОНА не загубилися У ДРЕВНЬОМУ МІСТІ ЛЕВА…


Далі буде.