— 1 —
Я непричетна до прогресу.
В мені живе моє минуле,
Яке іще не потонуло.
В свідомості не перекреслить

Усі прожиті зими й весни
Чаклунка-пам’ять неокрая,
А знищить те, що побажає,
Тому примари безтілесні

Блукають в лібіринтах мозку
І зв’язують, мов поворозки,
Колишніх нас і нас майбутніх.

І, продираючись крізь будні,
Сказати вголос прийдуть строки –
Я – пляма у рядках епохи.


— 2 —
Я – пляма у рядках епохи,
В якій нам виживати важко.
І вічність здасться, наче пляшка,
Невідкоркована допоки,

Не пройдено усі дороги,
Не випито усі отрути,
І те, чого не може бути,
Не з’явиться без застороги.

Але чи гідна нагорода
Для душ, що спраглі від природи, –
Пізнати суть буття детально,

Чи це приреченість фатальна?
Ловити відрами потоки
Мені не дживно анітрохи.


— 3 —
Мені не дивно анітрохи
Відчути порухи планети.
Міжгалактичні інтернети
Спроможні ув’язнити роки.

Із нас висмоктуючи соки,
Розбившись голосом в безодні
(На перший погляд безтурботні),
Підстерігають часу кроки.

Коли нам час лікує душу,
Він спогади бере як плату.
А забуття майструє лати

Й ніщо вразливість не зворушить.
І вчать роки, що мчать експресом,
Не вірити в життя під пресом.


— 4 —
Не вірити в життя під пресом,
Проте і віри не втрачати
У неприреченість до страти,
У незавершеність процесу

Лункого пострілу Дантеса
Ми намагались відчайдушно.
За хвіст ловили думку слушну –
Призупинить ходу регресу.

Крізь всі століття в авангарді
Проходять сподівання гарні.
Про них складаємо молитви

(В дущі звучать надії меси),
І прагнемо на лезі бритви
Спинять вітри у стані стресу.


— 5 —
Спинять вітри у стані стресу
Стрибогу древньому під силу.
Коли вони відголосили
І знову тихим стало плесо,

З’явився простір для генези
Нових систем, нові ідеї.
Змішались ямби із хореєм
В яскравих мріях поетеси.

Здається всесвіт пластиліном,
Підпорядкованим уяві
І непідвладним злим хвилинам,

Перешкоджаючим появі
Бажання власний досвід мати –
У сонця опік лікувати.


— 6 —
У сонця опік лікувати –
Останній ступінь альтруїзму,
Якщо дивитися крізь призму
Людей, що звикли тільки брати,

Що легко підуть брат на брата,
Аби загарбати побільше,
До того ж, що всього найгірше,
Одягнуть це в ідейні шати.

Відкритим душам і прозорим
Спокійно світять сонця-зорі,
Дарують впевненість і вміння

Вже ні про що не шкодувати,
На камінь кинути насіння
І потім рахувати втрати.


— 7 —
І потім рахувати втрати,
Образи і розчарування...
І наодинці із ваганням,
Пора приходить обирати:

Чи руйнувати, чи орати,
Чи із піску ліпити замки,
Чи, позбиравши мрій уламки,
Побудувати просто хату.

В кишені – розум і реальність,
Навколо – простір і свобода.
Невже у нас така ментальність,

Що віримо в фальшиві тези.
Іду, хоча не знаю броду.
А раптом можна без ексцессів?


— 8 —
А раптом можна без ексцесів?
А раптом і дива можливі?
Відійдуть сумніви зрадливі,
Розтануть в мірах піднебесся.

Незвіданих світів адреса
У снах нам інколи насниться.
Кружляють так, що не спиниться,
З уяви нашої принцеси,

Які століттям помилились
І залишились в міжсезонні,
Тому блукають, наче сонні,

І чують лиш пташині зграї.
Їм сонцем спогади світили,
Хоч сонце також плями має.


— 9 —
Хоч сонце також плями має,
Та на Землі це не помітно.
Воно яскраве і привітне,
Як сходить десь над небокраєм.

На мить життя подібне раю
Не крізь рожеві окуляри.
Коли ж насунуть чорні хмари,
Від нас проміння заховають.

Блиск сонця, хмари, зливи, вітер –
Це все не вічне, тимчасове,
Тому й цікаво жити в світі.

Всього напевне ми не знаєм,
Майбутнє завжди під засовом,
Та цим йому не дорікають.


— 10 —
Та цим йому не дорікають,
Прийдешнє завжди невідоме.
В його очікуванні втома
Десь у повітрі зависає.

Усе колись сягає краю.
Теперішнім майбутнє стане.
Загоюються згодом рани,
Якими доля нас карає.

Події, що зостались в часі
І в душах десь закарбувались,
Уже не зникнуть, що б не сталось.

Ті спогади – надійний засіб,
Щоб відхилити попелище,
Лише буває так, що хлищуть...


— 11 —
Лише буває так, що хлищуть
Думки, немов гілля вербове.
Тоді колюче кожне слово,
І навіть те, що найтихіше.

До болю й крику серце ріжуть
Хитросплетіння фраз уривків,
Кісток холодна перемивка...
А потім застигає тиша.

І знову у життєвій прозі
Мовчать передчуття і розум,
Коли питання є істотні.

Та раптом виникнуть без коми
Іще не сказані нікому
Слова, немов дощі кислотні.


— 12 —
Cлова, немов дощі кислотні,
Печуть і душу роз’їдають.
Негайних рішень вимагає
Уперте впевнене сьогодні.

Немає аргументів жодних,
Щоб ті слова в собі глушити.
Душі кордони прагнуть мита,
Щоб виживати у безодні.

Не треба золота і срібла,
Блакитної на блюді ленти,
Щоб мати більше ніж потрібно

В духовному еквіваленті.
Та рішення безповоротні
Уб’ють потребу в кисні й водні.


— 13 —
Уб’ють потребу в кисні й водні
Іще незвідані стихії.
А нез’ясована подія,
Що відбулась напередодні,

Розставить камені підводні
Без попереджень і пояснень,
І промінь логіки загасне,
І мрії ні на що не годні.

Сліпа, розлючена природа
Говорить з нами не словами.
Вона зруйнує при нагоді

Усе, що створено роками.
Пізніш ідуть часи затишшя,
Але й тоді не стануть вищі.


— 14 —
Але й тоді не стануть вищі
Тоненькі пагони натхнення,
Ніхто не знає їх на ймення,
Найменший порух може знищить.

Та нас надія не залишить
Колись піднятись до верхівок.
В ясних проміння переливах
Вони здаються нам гостріше

Хоч спокійніше на рівнинах,
Жага мандрівок кличе в гори.
На ще несходжені простори

Душа моя нестримно лине.
У колах вічних перенесень,
Я непричетна до прогресу.


— 15 —
Я непричетна до прогресу,
Я – пляма у рядках епохи.
Мені не дивно анітрохи
Не вірити в життя під пресом,

Спинять вітри у стані стресу,
У сонця опік лікувати,
І потім – рахувати втрати...
А раптом – можна без ексцесів?

Хоч сонце також плями має,
Та цим йому не дорікають.
Лише буває так, що хлищуть

Слова, немов дощі кислотні,
Уб'ють потребу в кисні й водні,
Але й тоді не стануть вищі.

2007