От за що люблю і поважаю свого кума – так це за невичерпний життєвий оптимізм і просто таки ненаситну тягу до всього нового! А ще за його бажання якось то нове по-науковому обґрунтувати – недаремно ми Ігорка ще в студентські роки Доцентом називали. Суть глибинну речей розумів, відомо ж – “не для школи, а для життя вчимося”!
Бо і Доцентом став заслужено, хоча розумників на курсі немало було – п’ятикурсникам непросту задачку “з льоту” рішив.
Зайшов Ігорко якось до них у кімнату навпроти (в гуртожитку діло було) солі позичити, якраз картоплю на вечерю смажив. А там забава! Їм можна - дипломанти справжні, за місяць захищаються. І святкують щось гучно, вино горнятками п’ють! А гамірно так, як у вулику – професійна суперечка в розпалі, щось на зразок “із пункту А в пункт Б…”. Але задача поскладніша стояла, потім нам Ігорко розказував – там різноприскорено рухались три різновіддалені об’єкти в одному напрямку, але рух вони починали у різний час. І от весь цвіт п’ятого курсу, чоловік з десять, вже години зо дві ламали голови, в якій точці ці об’єкти зустрінуться. Вже тричі гінців в гастроном за вином посилали – а не дається задача, твердий горішок.
Із дипломантами, як із дембелями у війську, спілкуватися бажано акуратно:
– Чи не підтримав би п’ятий курс другокурсників ложечкою солі? – дипломатично почав Ігорко.
– Не мороч голову, - буркнув йому широкоплечий Шафа, здоровий такий, штангою займався, то й кличка відповідна у нього була. Але і мудрий теж – на червоний диплом “тягнув”, староста групи:
– Не бачиш? Зайняті ми!
- А що за проблема? – осмілів Ігорко, побачивши стоси почерканих аркушів, - може б я чим допоміг?
- Не твоя справа, - задумливо пошкрябав за вухом розчервонілий Шафа, - молодий ще, бери сіль і дуй свою картоплю смажити!
- А як вирішу? - не вгавав Ігорко.
- Синку, - накінець зійшов з небес до нього Шафа, - ми вже тут другу годину б’ємося, якщо вирішиш – я сам тобі картоплю всмажу!
Народ притих, не звернули увагу навіть на те, що гонець з гастроному прибув, подзенькуючи пляшками.
- Згода, - зловив Шафу на слові Ігорко, - давай умову задачі!
Шафа дав.
Дві хвилини в цілковитій тиші, що раптом запанувала, Ігорко думав, а потім сказав фразу, що стала крилатою на факультеті:
- Тут робити нічого! Два диференціальних і одне інтегральне рівняння треба скласти, і все!
- Складай, Доцент! – Шафа подав ручку і чистий листок.
Ігорко взяв.
Написав рівняння. Взяв другу, третю і ще якусь там похідну, щось кудись підставив. І в урочистій тиші назвав відповідь. Перевірили відразу – все вірно, все сходиться! Всі були вражені, та що там – наповал вбиті силою науки! Не просто вивчити, здати і забути “інтегральне числення”, а практично застосувати – “не для школи вчимося”!
Гуртожиток ще з місяць гудів – смакували подію, як сам Шафа Ігоркові картоплю смажив. І відтоді кличка Доцент до Ігорка так і прилипла на все життя.
Так ось – дзвонить мені Доцент десь із півроку назад і каже:
- Михайлович, а давай но вдаримо по нашому астигматизму, тут якась Одеська очна клініка з виїздними курсами лекцій приїжджає, сам читав, нова методика – Шичка-Бейтса. Безконтактна, нестрашна, і головне, перша лекція пробна, безплатна. Демоверсія наче.
А треба сказати, що ми з Ігорком “брати по нещастю” - не то щоби дуже страждаємо, але нагороджені тим астигматизмом також ще з студентських років, правда, він на праве, а я на ліве око. Разом у нас стопроцентний зір, один на двох. Астигматизм невеликий, то й дискомфорт невеликий, але окулярів носити не хочеться. Один лише раз в житті приперло – окуліст заставив, коли на курси водіїв записались. Там медичну комісію пройти треба було, і окуліста, звичайно, теж.
- Не пройдемо окуліста, - забідкався тоді Ігорко, - зарубає нас. Давай, Михайлович, ту таблицю з буквами напам’ять вивчимо, ну хоч би до третього рядка знизу. А там вже на яку букву покаже – догадаємося!
От і вчили ми цілий тиждень: ШБ, МНК, ИМБШ…
А толку? Окуліст профі виявився – побачив, що ми щось “заминаємося”, закрив шторкою наші букви, і відкрив поряд другу таблицю, з кружечками, прорізаними яке зверху, яке знизу чи збоку, для неграмотних, чи що… Чи для таких хитрих, як ми.
- Де перерізане? – питає окуліст в Ігорка. І показує указкою на круг. А Ігорко (признався потім) не те що перерізу – круга не бачить.
- Знизу, - попробував вгадати.
- Нє-а! – зрадів окуліст.
І мене аналогічним способом перевірив. І результат аналогічний теж.
- Ми тут для вас…, - дістаємо спеціально прикуплені на випадок “провалу” дві пляшки закарпатського коньяку, - невеличкий презент…
- Нє, хлопці, я на службі. Довідку вам і так підпишу, але їздити на авто будете в окулярах, підберемо зараз.
Підібрали, і довідки взяли, і курси закінчили, і окуляри купили, але незручно в них без звички, то й і їздили на автівках без окулярів потім.
То як тут не скористатися можливістю підкоректуватися новою методикою? А ще Шичка-Бейтса!
Прийшли. Перша лекція в кінотеатрі. Народу багато – перша ж безплатна! На невеличкому підвищенні перед екраном двоє елегантно вбраних мужчин походжають, лікар і асистент напевно:
- Сідайте , сідайте позручніше, - запрошують.
Самі як з виставки мод – певно не всі лекції у них демонстраційно-благодійні.
Сідаємо з кумом в першому ряду, аби нічого не пропустити, кожне ж слово на вагу золота.
- Починаємо! - оголошує вищий, той що лікар напевно.
В залі плавно згасає світло, а асистент запалює на столі свічку.
- Суть методу, - починає той, що лікар, - полягає в повному, підкреслюю, в повному розслабленні. Релакс по сучасному. М’яке світло свічки, легка музика, зручна поза, а найголовніше – приємний спогад, ну… про щось приємне, що було з вами недавно, скажімо день-два назад.
Асистент включає музику, може Вівальді, а може Поля Моріа, справді гарна така тиха музика…
Переглядаємося з кумом – а як на рахунок приємного спогаду?
- Не було, – показує мені на мигах Ігорко.
А лектор якраз до нас підійшов, став навпроти, відчув заминку. І наче спеціально для нас каже:
- Хто не може згадати щось приємне, що сталося пару днів назад, згадуйте за тиждень.
Ігорко відкриває одне око, то що від мене і розводить руками – нема, мовляв, і за тиждень! Я теж, як не стараюся – не згадується щось приємне.
Лектора розізлило – всі медитують, а ці двоє…
- Давайте за два тижні – притишеним голосом говорить спеціально для нас.
Закрив Ігорко очі – та ненадовго, знову руками розводить.
Та і я теж…
- Місяць, місяць назад – тихо так шепоче нам лектор, що лише можна по губах прочитати.
Гарячково шукаємо в пам’яті – ну що той місяць варта, день зарплати хіба приємний, але ні – зарплата – курям на сміх.
- Квартал! – не витримує лектор, і з надією, як потопаючий, дивиться на кума. В Ігорка пульсує жилка на правій скроні, уявляю, які пласти інформації зараз перелопачує його персональний комп’ютер, але лице незворушне, нема позитивних емоцій!
- Півроку! – розпачливо видихнув лектор, - ні, краще рік! - майже зривається на крик.
Кум винувато розводить руками:
– Ну нема, де ж його взяти того позитиву?
Лектор зачудовано, з надзвичайним здивуванням дивиться на нас, потім сідає поряд, і безпорадно так:
- А як ви, хлопці, так взагалі живете?
- Працюємо, - посміхається винувато кум.
- Ось я зараз зроблю перерву, - теж лагідно посміхається йому лектор, а ви вже після неї не приходьте, пощадіть мене, ради Бейтса! Будьте людьми…
- А на другу лекцію можна? – питає кум.
- Ні-ні-ні! - замахав руками лектор, якщо треба буде, ми вам доплатимо, не приходьте тільки, набирайтеся позитиву!
Вийшли на перерву. Лектор нам руки потиснув, міцно, наче назавжди прощався.
- Не все так погано в житті – каже Ігорко, - ось пивний бар навпроти кінотеатру, ми тут розслабимося, а вони хай там, у залі…
Розслабилися, годинки півтори, ото насправді позитив появився, на наступній лекції якраз було би що приємне згадати…
А так – толку ніякого…
Та ні, був все таки толк!
Десь місяців через три потому їде Доцент на своєму “опельку”, без окулярів звичайно, як завжди. Аж тут інспектор ДАІ його зупиняє, лейтенант цілий. Покрутив в руках посвідчення, додивився, що кум на фотці в окулярах, а насправді – без. Втішився.
- Порушення, каже, - у вас. Де ваші окуляри?
- В “бардачку”, - відповідає Ігорко.
- А чому не на носі? Штраф виписую.
- А тому, що вони мені вже не потрібні, зір недавно скоректував, - згадавши одеську клініку, впевнено імпровізує кум.
- А що було із зором? - якось так наче знехотя поцікавився інспектор.
- Астигматизм, як рукою зняло, новим методом… -.почав Доцент, але договорити не встиг …
- Яким, яким, методом, браток? – ледь не закричав інспектор, - мене він теж мучить, той астигматизм клятий!
А Ігорко (потім оповідав), якраз як на зло забув авторів цього методу, ну вилетіло із голови, хоч убий. Але відповідати щось треба.
- Методом Шіу-Бітсу, - каже впевнено (то він так по пам’яті метод Шичка-Бейтса назвав). Гарантія стовідсоткова!
- А де ж вони приймають?- аж застогнав інспектор.
- Та он, в Стрийському парку, в кінотеатрі, навіть зараз – пожартував кум.
- Вже лечу, дай тільки метод запишу – як ти кажеш, Шіу-Бітсу? – вже заводячи машину, прокричав інспектор.
-Так, так! - Ігорко йому у відповідь, - посвідчення водія тільки віддай! Ага, і ще ледь не забув – там релаксація має бути повна, мусиш щось приємне згадати, що з тобою вчора чи нині трапилось.
- Та в мене кожен день приємне трапляється – зареготав інспектор і поплескав себе по нагрудній кишені, - он ти вже сьомий нині!
- То рушай спокійно – розслабишся по повній, - помахав Доцент йому рукою. І передавай привіт Шіу-Бітсу!
От як Бейтс кумові допоміг – вдалося хоч одного “астигматика” із траси зняти, хай ненадовго. Ну і сам також “проскочив” вдало.
- А якби інспектор заставив тебе номер проїжджаючої машини прочитати? – запитав я в кума, коли він мені цю пригоду розповів.
- Певно прочитав би, - засміявся він, - то ж таки я Доцент, а не інспектор!
І раптом серйозно вже так питає мене:
- А ти знаєш, як називається та вправа по методиці Бейтса, яку ми не осилили тоді в кінотеатрі?
- Ні, - відповідаю, - а як?
- “Приємний спогад”, я ось вже місяць за компом щодень по ній займаюсь – скачав лекцію з НЕТу. Хочеш, і тобі запишу? Покоректуємо разом.
- Ні, давай вже сам до кінця, потім похвалишся результатом.
І тут мене наче грім ударив:
- А що ти згадуєш, Ігорку? Що приємне згадуєш?
- Бар навпроти кінотеатру! І пику лектора! Релаксація повна!
І ми обоє зареготали!
От за що я люблю кума – не для школи вчилася людина, а для життя!

25.01.2013