ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.23
05:40
Зарано смеркає і швидко ночіє
Відтоді, як осінь прискорила хід, –
Відтоді, як гаснути стали надії,
Що Бог допоможе уникнути бід.
Все ближче і ближче лихі сніговії
Та лютих морозів до нас ненасить, –
Від страху загинути кров холодіє
І серце схвиль
Відтоді, як осінь прискорила хід, –
Відтоді, як гаснути стали надії,
Що Бог допоможе уникнути бід.
Все ближче і ближче лихі сніговії
Та лютих морозів до нас ненасить, –
Від страху загинути кров холодіє
І серце схвиль
2024.11.23
05:08
Сьогодні осінь вбралась у сніги,
тепер красуню зовсім не впізнати,
ріка причепурила береги,
напнула шапку посіріла хата,
калина у намисті та фаті,
похорошіли геть безлисті клени,
а кущ якийсь на побілілім тлі
іще гойдає листячко зелене.
тепер красуню зовсім не впізнати,
ріка причепурила береги,
напнула шапку посіріла хата,
калина у намисті та фаті,
похорошіли геть безлисті клени,
а кущ якийсь на побілілім тлі
іще гойдає листячко зелене.
2024.11.22
19:35
«…Liberte, Fraternite, Egalite …»-
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її
2024.11.22
12:01
Я без тебе не стану кращим,
І вічність з тобою безмірно в цім світі мала,
Холодком по душі суне хмарами безконечність,
І сміється над часом, якого постійно нема.
08.02.2019
І вічність з тобою безмірно в цім світі мала,
Холодком по душі суне хмарами безконечність,
І сміється над часом, якого постійно нема.
08.02.2019
2024.11.22
09:46
Ось тут диригент зупинився і змовкли литаври,
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
2024.11.22
09:04
Нещодавно йшли дощі
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
2024.11.22
08:12
Аби вернути зір сліпим,
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
не красти, спекатись іуд,
у чесність повернути віру!
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
не красти, спекатись іуд,
у чесність повернути віру!
2024.11.22
05:55
І тільки камінь на душі
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
2024.11.22
04:59
Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
2024.11.21
23:09
Замість післямови до книги «Холодне Сонце»)
Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки мо
2024.11.21
22:17
Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
2024.11.21
18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
2024.11.21
17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Строкань (1977) /
Проза
Своих нужно беречь
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Своих нужно беречь
Когда шасси самолёта неряшливо чиркнуло по взлётной полосе, и откуда-то сверху посыпались кислородные маски, половина пассажиров в салоне синхронно выругалась. Через секунду они уже виновато улыбались, а кто-то в шутку даже примерял на себя маску, подставляя лицо под объектив фотоаппарата. Я посмотрел на неё и улыбнулся. Она спала. Другие крутили головами, глотали воздух и боролись с волнениями, а она прижала ресницы к ресницам и смотрела куда-то внутрь. На фоне разлетающейся во все стороны скорости за стеклом иллюминатора её неподвижное лицо напоминало икону.
Я досмотрел все сезоны сериала «Lost», не раз летал на самолётах, но всё равно чувствую некую растерянность, когда очередной самолёт взлетает или идёт на посадку. Я сооружаю каменное лицо, которое по идее должно красноречиво говорить о моём спокойствии, улыбаюсь, о чём-то шучу со стюардессами, но если коснуться моей ладони, она будет немного влажной. Чуть-чуть. Это и есть моя растерянность. Когда сто тонн металла отрываются от земли, и летят куда-то часами, я напрочь забываю о сверхтехнологичных мобильных телефонах, автомобилях-компьютерах и других чудесах прогресса. Для меня всё это меркнет, когда тебя поднимают над землёй и всего лишь предлагают пристегнуться. Это словно испытание веры. Ты им в кассе упорно доказываешь, что люди не летают, что даже и не давайте мне ваших билетов, а они снисходительно смеются в ответ, эти черти ряженные, и ведут тебя к трапу Веры. И снова влажные ладони, шахматные поля, капельки-озёра, снежные облака и приветливые улыбки стюардесс. Я уже научился им доверять. Ещё не верю, но уже доверяю.
- Уже? - она открыла глаза, когда ребёнок в соседнем ряду пошёл на взлёт. Самолёт уже прижался к полосе, а детский всхлипывающий возглас вырулил на параллельную взлётную полосу. В свои два года он уже хорошо чувствовал гравитацию.
- Ага…Прилетели.
- Я всё проспала?
- Почему, всё? – я показал пальцем на взлёт двухлетнего Боинга из соседнего ряда, - Дети как-то по-особенному переносят взлёт и посадку.
- Наверно, они что-то знают.
- Я склонен верить, что наоборот.
Непослушный локон, летевший всю дорогу своим рейсом, упал ей на лицо, разделяя воздушную улыбку надвое. Она улыбалась каким-то тайным знаком в сторону ребёнка, а тот всё летел и летел в своём идеальном самодельном рёве.
Внезапно она отстегнулась, взяла с соседнего сиденья плюшевого мишку, о котором ребёнок на время забыл, и прижала к мордочке кислородную маску. Медвежонок жадно задышал, спасаясь от кислородного голодания, а ребёнок замер. Затих. Он смотрел с таким с неподдельным интересом то на медвежонка, то на девушку, повторяя ртом движения пойманной рыбы. Он толи глотал воздух, то ли что-то шептал. Его родители, затаив дыхание, беззвучно улыбались, наблюдая за немой сценой спасения плюшевого медведя и сострадания своего сына. Неожиданно малыш протянул в сторону медведя руки, а лицо чуть ли не трусилось. Она сняла с игрушки маску и протянула её ребёнку.
- Он твой?
Малыш в подтверждении затряс головой и крепко прижал к груди мишку.
-Тогда береги его. Своих нужно беречь.
Малыш снова затряс головой, потом развернулся и вместе с медведем прижался к груди мамы. Спасая и спасаясь одновременно. Он что-то тихо говорил Мише, а самолёт, сжигая последние капли топлива и кислорода, сбавлял скорость.
Стюардесса быстрым шагом подошла к нам, предлагая до полной остановки самолёта не отстёгиваться. Мы снова пристегнулись. Смотрели друг на друга и улыбались. Локон всё также разделял её улыбку надвое. Каким-то тайным знаком. Через секунду мы не выдержали. Взорвались от смеха, синхронно дотянулись до масок, и с трудом натянув их, уставились друг на друга.
Я не слышал её, но по губам прочитал вопрос: «Ты мой?»
Я кивнул.
Она прижалась ко мне, крепко сцепив за спиною руки, и что-то еле слышно сказала. Я снова не услышал. Я тоже крепко её обнял и еле слышно ответил: «Да, своих нужно беречь…»
Я досмотрел все сезоны сериала «Lost», не раз летал на самолётах, но всё равно чувствую некую растерянность, когда очередной самолёт взлетает или идёт на посадку. Я сооружаю каменное лицо, которое по идее должно красноречиво говорить о моём спокойствии, улыбаюсь, о чём-то шучу со стюардессами, но если коснуться моей ладони, она будет немного влажной. Чуть-чуть. Это и есть моя растерянность. Когда сто тонн металла отрываются от земли, и летят куда-то часами, я напрочь забываю о сверхтехнологичных мобильных телефонах, автомобилях-компьютерах и других чудесах прогресса. Для меня всё это меркнет, когда тебя поднимают над землёй и всего лишь предлагают пристегнуться. Это словно испытание веры. Ты им в кассе упорно доказываешь, что люди не летают, что даже и не давайте мне ваших билетов, а они снисходительно смеются в ответ, эти черти ряженные, и ведут тебя к трапу Веры. И снова влажные ладони, шахматные поля, капельки-озёра, снежные облака и приветливые улыбки стюардесс. Я уже научился им доверять. Ещё не верю, но уже доверяю.
- Уже? - она открыла глаза, когда ребёнок в соседнем ряду пошёл на взлёт. Самолёт уже прижался к полосе, а детский всхлипывающий возглас вырулил на параллельную взлётную полосу. В свои два года он уже хорошо чувствовал гравитацию.
- Ага…Прилетели.
- Я всё проспала?
- Почему, всё? – я показал пальцем на взлёт двухлетнего Боинга из соседнего ряда, - Дети как-то по-особенному переносят взлёт и посадку.
- Наверно, они что-то знают.
- Я склонен верить, что наоборот.
Непослушный локон, летевший всю дорогу своим рейсом, упал ей на лицо, разделяя воздушную улыбку надвое. Она улыбалась каким-то тайным знаком в сторону ребёнка, а тот всё летел и летел в своём идеальном самодельном рёве.
Внезапно она отстегнулась, взяла с соседнего сиденья плюшевого мишку, о котором ребёнок на время забыл, и прижала к мордочке кислородную маску. Медвежонок жадно задышал, спасаясь от кислородного голодания, а ребёнок замер. Затих. Он смотрел с таким с неподдельным интересом то на медвежонка, то на девушку, повторяя ртом движения пойманной рыбы. Он толи глотал воздух, то ли что-то шептал. Его родители, затаив дыхание, беззвучно улыбались, наблюдая за немой сценой спасения плюшевого медведя и сострадания своего сына. Неожиданно малыш протянул в сторону медведя руки, а лицо чуть ли не трусилось. Она сняла с игрушки маску и протянула её ребёнку.
- Он твой?
Малыш в подтверждении затряс головой и крепко прижал к груди мишку.
-Тогда береги его. Своих нужно беречь.
Малыш снова затряс головой, потом развернулся и вместе с медведем прижался к груди мамы. Спасая и спасаясь одновременно. Он что-то тихо говорил Мише, а самолёт, сжигая последние капли топлива и кислорода, сбавлял скорость.
Стюардесса быстрым шагом подошла к нам, предлагая до полной остановки самолёта не отстёгиваться. Мы снова пристегнулись. Смотрели друг на друга и улыбались. Локон всё также разделял её улыбку надвое. Каким-то тайным знаком. Через секунду мы не выдержали. Взорвались от смеха, синхронно дотянулись до масок, и с трудом натянув их, уставились друг на друга.
Я не слышал её, но по губам прочитал вопрос: «Ты мой?»
Я кивнул.
Она прижалась ко мне, крепко сцепив за спиною руки, и что-то еле слышно сказала. Я снова не услышал. Я тоже крепко её обнял и еле слышно ответил: «Да, своих нужно беречь…»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію