Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.02
06:09
Просвітлий настрій, невичерпність мрій,
Коли душа палає від кохання, -
Коли тобі весняно-молодій
Радію неутомно, безнастанно.
Утілення бажань, блаженства відчуття,
Коли звучать взаємності мотиви, -
Коли украй вдоволений життям,
Як споконвік закохан
Коли душа палає від кохання, -
Коли тобі весняно-молодій
Радію неутомно, безнастанно.
Утілення бажань, блаженства відчуття,
Коли звучать взаємності мотиви, -
Коли украй вдоволений життям,
Як споконвік закохан
2026.05.02
02:53
Застигла думка. Слово з кришталю.
Я руки відігрію. Відмолю
Свої гріхи, маленькі та великі.
Покликала безмежна височінь,
Глибока поглинає душу синь,
Барвистий сон безкрилого каліки.
Хоча й навколо згубні холоди,
Я руки відігрію. Відмолю
Свої гріхи, маленькі та великі.
Покликала безмежна височінь,
Глибока поглинає душу синь,
Барвистий сон безкрилого каліки.
Хоча й навколо згубні холоди,
2026.05.01
21:38
Не шукай мене у високості —
де на мотузці крутиться земля,
дірявлячи порожній нескінчений простір,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
У цей час немилосердний, ставши на коліна,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
То сила гравітації, важка і неупинн
де на мотузці крутиться земля,
дірявлячи порожній нескінчений простір,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
У цей час немилосердний, ставши на коліна,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
То сила гравітації, важка і неупинн
2026.05.01
20:19
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
2026.05.01
20:18
ван гог · картинка · черевики
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
2026.05.01
19:08
Не пам'ятаю, на якому році життя застрелився мій друг, видатний поет Владімір Маяковський. Але перед тим, як застрелитися, він мені сказав: "Жоро, я тебе прошу: будь у поезії другим новатором після мене!" Я мовчки кивнув головою. А коли він уже застрел
2026.05.01
16:42
Ніколи їй не схибити
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
2026.05.01
12:51
Покинутий дім залишається в серці.
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
2026.05.01
12:35
Сидить професор
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
2026.05.01
12:16
Стосовно мого нарису «Вибране і вибрані» я отримав такі коментарі Редакції Майстерень (далі - РМ).
Перший коментар: «Чому принижуєте гідкими виразами цілком заслужені досягнення наших авторів…»
(РМ пише: «гІдкими», а правильно: «гИдкими». Утім, РМ мен
2026.05.01
12:05
Стріляли в нього – вбивали Бога,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.
Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.
Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
2026.05.01
10:45
Вже міллю сточене руно,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сивини літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,
За соломинку майбуття,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сивини літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,
За соломинку майбуття,
2026.05.01
06:29
Сонце сяє понад містом
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
2026.04.30
19:48
Злетів у Небо передчасно
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
2026.04.30
18:19
хтось пан а дехто і пропав
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
2026.04.30
14:26
Сидять діди попід тином сиві та сивіші,
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Строкань (1977) /
Проза
Своих нужно беречь
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Своих нужно беречь
Когда шасси самолёта неряшливо чиркнуло по взлётной полосе, и откуда-то сверху посыпались кислородные маски, половина пассажиров в салоне синхронно выругалась. Через секунду они уже виновато улыбались, а кто-то в шутку даже примерял на себя маску, подставляя лицо под объектив фотоаппарата. Я посмотрел на неё и улыбнулся. Она спала. Другие крутили головами, глотали воздух и боролись с волнениями, а она прижала ресницы к ресницам и смотрела куда-то внутрь. На фоне разлетающейся во все стороны скорости за стеклом иллюминатора её неподвижное лицо напоминало икону.
Я досмотрел все сезоны сериала «Lost», не раз летал на самолётах, но всё равно чувствую некую растерянность, когда очередной самолёт взлетает или идёт на посадку. Я сооружаю каменное лицо, которое по идее должно красноречиво говорить о моём спокойствии, улыбаюсь, о чём-то шучу со стюардессами, но если коснуться моей ладони, она будет немного влажной. Чуть-чуть. Это и есть моя растерянность. Когда сто тонн металла отрываются от земли, и летят куда-то часами, я напрочь забываю о сверхтехнологичных мобильных телефонах, автомобилях-компьютерах и других чудесах прогресса. Для меня всё это меркнет, когда тебя поднимают над землёй и всего лишь предлагают пристегнуться. Это словно испытание веры. Ты им в кассе упорно доказываешь, что люди не летают, что даже и не давайте мне ваших билетов, а они снисходительно смеются в ответ, эти черти ряженные, и ведут тебя к трапу Веры. И снова влажные ладони, шахматные поля, капельки-озёра, снежные облака и приветливые улыбки стюардесс. Я уже научился им доверять. Ещё не верю, но уже доверяю.
- Уже? - она открыла глаза, когда ребёнок в соседнем ряду пошёл на взлёт. Самолёт уже прижался к полосе, а детский всхлипывающий возглас вырулил на параллельную взлётную полосу. В свои два года он уже хорошо чувствовал гравитацию.
- Ага…Прилетели.
- Я всё проспала?
- Почему, всё? – я показал пальцем на взлёт двухлетнего Боинга из соседнего ряда, - Дети как-то по-особенному переносят взлёт и посадку.
- Наверно, они что-то знают.
- Я склонен верить, что наоборот.
Непослушный локон, летевший всю дорогу своим рейсом, упал ей на лицо, разделяя воздушную улыбку надвое. Она улыбалась каким-то тайным знаком в сторону ребёнка, а тот всё летел и летел в своём идеальном самодельном рёве.
Внезапно она отстегнулась, взяла с соседнего сиденья плюшевого мишку, о котором ребёнок на время забыл, и прижала к мордочке кислородную маску. Медвежонок жадно задышал, спасаясь от кислородного голодания, а ребёнок замер. Затих. Он смотрел с таким с неподдельным интересом то на медвежонка, то на девушку, повторяя ртом движения пойманной рыбы. Он толи глотал воздух, то ли что-то шептал. Его родители, затаив дыхание, беззвучно улыбались, наблюдая за немой сценой спасения плюшевого медведя и сострадания своего сына. Неожиданно малыш протянул в сторону медведя руки, а лицо чуть ли не трусилось. Она сняла с игрушки маску и протянула её ребёнку.
- Он твой?
Малыш в подтверждении затряс головой и крепко прижал к груди мишку.
-Тогда береги его. Своих нужно беречь.
Малыш снова затряс головой, потом развернулся и вместе с медведем прижался к груди мамы. Спасая и спасаясь одновременно. Он что-то тихо говорил Мише, а самолёт, сжигая последние капли топлива и кислорода, сбавлял скорость.
Стюардесса быстрым шагом подошла к нам, предлагая до полной остановки самолёта не отстёгиваться. Мы снова пристегнулись. Смотрели друг на друга и улыбались. Локон всё также разделял её улыбку надвое. Каким-то тайным знаком. Через секунду мы не выдержали. Взорвались от смеха, синхронно дотянулись до масок, и с трудом натянув их, уставились друг на друга.
Я не слышал её, но по губам прочитал вопрос: «Ты мой?»
Я кивнул.
Она прижалась ко мне, крепко сцепив за спиною руки, и что-то еле слышно сказала. Я снова не услышал. Я тоже крепко её обнял и еле слышно ответил: «Да, своих нужно беречь…»
Я досмотрел все сезоны сериала «Lost», не раз летал на самолётах, но всё равно чувствую некую растерянность, когда очередной самолёт взлетает или идёт на посадку. Я сооружаю каменное лицо, которое по идее должно красноречиво говорить о моём спокойствии, улыбаюсь, о чём-то шучу со стюардессами, но если коснуться моей ладони, она будет немного влажной. Чуть-чуть. Это и есть моя растерянность. Когда сто тонн металла отрываются от земли, и летят куда-то часами, я напрочь забываю о сверхтехнологичных мобильных телефонах, автомобилях-компьютерах и других чудесах прогресса. Для меня всё это меркнет, когда тебя поднимают над землёй и всего лишь предлагают пристегнуться. Это словно испытание веры. Ты им в кассе упорно доказываешь, что люди не летают, что даже и не давайте мне ваших билетов, а они снисходительно смеются в ответ, эти черти ряженные, и ведут тебя к трапу Веры. И снова влажные ладони, шахматные поля, капельки-озёра, снежные облака и приветливые улыбки стюардесс. Я уже научился им доверять. Ещё не верю, но уже доверяю.
- Уже? - она открыла глаза, когда ребёнок в соседнем ряду пошёл на взлёт. Самолёт уже прижался к полосе, а детский всхлипывающий возглас вырулил на параллельную взлётную полосу. В свои два года он уже хорошо чувствовал гравитацию.
- Ага…Прилетели.
- Я всё проспала?
- Почему, всё? – я показал пальцем на взлёт двухлетнего Боинга из соседнего ряда, - Дети как-то по-особенному переносят взлёт и посадку.
- Наверно, они что-то знают.
- Я склонен верить, что наоборот.
Непослушный локон, летевший всю дорогу своим рейсом, упал ей на лицо, разделяя воздушную улыбку надвое. Она улыбалась каким-то тайным знаком в сторону ребёнка, а тот всё летел и летел в своём идеальном самодельном рёве.
Внезапно она отстегнулась, взяла с соседнего сиденья плюшевого мишку, о котором ребёнок на время забыл, и прижала к мордочке кислородную маску. Медвежонок жадно задышал, спасаясь от кислородного голодания, а ребёнок замер. Затих. Он смотрел с таким с неподдельным интересом то на медвежонка, то на девушку, повторяя ртом движения пойманной рыбы. Он толи глотал воздух, то ли что-то шептал. Его родители, затаив дыхание, беззвучно улыбались, наблюдая за немой сценой спасения плюшевого медведя и сострадания своего сына. Неожиданно малыш протянул в сторону медведя руки, а лицо чуть ли не трусилось. Она сняла с игрушки маску и протянула её ребёнку.
- Он твой?
Малыш в подтверждении затряс головой и крепко прижал к груди мишку.
-Тогда береги его. Своих нужно беречь.
Малыш снова затряс головой, потом развернулся и вместе с медведем прижался к груди мамы. Спасая и спасаясь одновременно. Он что-то тихо говорил Мише, а самолёт, сжигая последние капли топлива и кислорода, сбавлял скорость.
Стюардесса быстрым шагом подошла к нам, предлагая до полной остановки самолёта не отстёгиваться. Мы снова пристегнулись. Смотрели друг на друга и улыбались. Локон всё также разделял её улыбку надвое. Каким-то тайным знаком. Через секунду мы не выдержали. Взорвались от смеха, синхронно дотянулись до масок, и с трудом натянув их, уставились друг на друга.
Я не слышал её, но по губам прочитал вопрос: «Ты мой?»
Я кивнул.
Она прижалась ко мне, крепко сцепив за спиною руки, и что-то еле слышно сказала. Я снова не услышал. Я тоже крепко её обнял и еле слышно ответил: «Да, своих нужно беречь…»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
