
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.08
22:12
Листя спадає з тополі,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
2025.08.08
16:46
О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
2025.08.08
14:42
Кукурудзяний чути шелест,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
2025.08.08
11:22
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
2025.08.07
21:55
Я розгубив 175 см
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
2025.08.07
19:20
Здавалось, - відбуяло, одболіло
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені у глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені у глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
2025.08.07
19:04
Москалі були брехливі завжди і зрадливі.
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
2025.08.07
16:29
Із Бориса Заходера
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
2025.08.07
02:13
Мої палкі, згорьовані присвяти
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
2025.08.06
22:01
Пошуки себе тривають
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
2025.08.06
21:25
Великі провидці, які збиралися провіщати долю людства, не годні зі своєю долею розібратися.
Кількість людей, які все знають, на порядок перевищує кількість людей, які все вміють.
На великі обіцянки клюють навіть краще, ніж на великі гроші.
Колиш
2025.08.06
11:19
Із Бориса Заходера
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
2025.08.06
00:36
Життя – коротка мить свідома,
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
2025.08.05
23:17
Домовина - не дім, а притулок
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
2025.08.05
21:25
Зниклої колишньої дівчини
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
2025.08.05
20:32
На Ярославовім Валу
Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.
В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.
В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Строкань (1977) /
Проза
Своих нужно беречь
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Своих нужно беречь
Когда шасси самолёта неряшливо чиркнуло по взлётной полосе, и откуда-то сверху посыпались кислородные маски, половина пассажиров в салоне синхронно выругалась. Через секунду они уже виновато улыбались, а кто-то в шутку даже примерял на себя маску, подставляя лицо под объектив фотоаппарата. Я посмотрел на неё и улыбнулся. Она спала. Другие крутили головами, глотали воздух и боролись с волнениями, а она прижала ресницы к ресницам и смотрела куда-то внутрь. На фоне разлетающейся во все стороны скорости за стеклом иллюминатора её неподвижное лицо напоминало икону.
Я досмотрел все сезоны сериала «Lost», не раз летал на самолётах, но всё равно чувствую некую растерянность, когда очередной самолёт взлетает или идёт на посадку. Я сооружаю каменное лицо, которое по идее должно красноречиво говорить о моём спокойствии, улыбаюсь, о чём-то шучу со стюардессами, но если коснуться моей ладони, она будет немного влажной. Чуть-чуть. Это и есть моя растерянность. Когда сто тонн металла отрываются от земли, и летят куда-то часами, я напрочь забываю о сверхтехнологичных мобильных телефонах, автомобилях-компьютерах и других чудесах прогресса. Для меня всё это меркнет, когда тебя поднимают над землёй и всего лишь предлагают пристегнуться. Это словно испытание веры. Ты им в кассе упорно доказываешь, что люди не летают, что даже и не давайте мне ваших билетов, а они снисходительно смеются в ответ, эти черти ряженные, и ведут тебя к трапу Веры. И снова влажные ладони, шахматные поля, капельки-озёра, снежные облака и приветливые улыбки стюардесс. Я уже научился им доверять. Ещё не верю, но уже доверяю.
- Уже? - она открыла глаза, когда ребёнок в соседнем ряду пошёл на взлёт. Самолёт уже прижался к полосе, а детский всхлипывающий возглас вырулил на параллельную взлётную полосу. В свои два года он уже хорошо чувствовал гравитацию.
- Ага…Прилетели.
- Я всё проспала?
- Почему, всё? – я показал пальцем на взлёт двухлетнего Боинга из соседнего ряда, - Дети как-то по-особенному переносят взлёт и посадку.
- Наверно, они что-то знают.
- Я склонен верить, что наоборот.
Непослушный локон, летевший всю дорогу своим рейсом, упал ей на лицо, разделяя воздушную улыбку надвое. Она улыбалась каким-то тайным знаком в сторону ребёнка, а тот всё летел и летел в своём идеальном самодельном рёве.
Внезапно она отстегнулась, взяла с соседнего сиденья плюшевого мишку, о котором ребёнок на время забыл, и прижала к мордочке кислородную маску. Медвежонок жадно задышал, спасаясь от кислородного голодания, а ребёнок замер. Затих. Он смотрел с таким с неподдельным интересом то на медвежонка, то на девушку, повторяя ртом движения пойманной рыбы. Он толи глотал воздух, то ли что-то шептал. Его родители, затаив дыхание, беззвучно улыбались, наблюдая за немой сценой спасения плюшевого медведя и сострадания своего сына. Неожиданно малыш протянул в сторону медведя руки, а лицо чуть ли не трусилось. Она сняла с игрушки маску и протянула её ребёнку.
- Он твой?
Малыш в подтверждении затряс головой и крепко прижал к груди мишку.
-Тогда береги его. Своих нужно беречь.
Малыш снова затряс головой, потом развернулся и вместе с медведем прижался к груди мамы. Спасая и спасаясь одновременно. Он что-то тихо говорил Мише, а самолёт, сжигая последние капли топлива и кислорода, сбавлял скорость.
Стюардесса быстрым шагом подошла к нам, предлагая до полной остановки самолёта не отстёгиваться. Мы снова пристегнулись. Смотрели друг на друга и улыбались. Локон всё также разделял её улыбку надвое. Каким-то тайным знаком. Через секунду мы не выдержали. Взорвались от смеха, синхронно дотянулись до масок, и с трудом натянув их, уставились друг на друга.
Я не слышал её, но по губам прочитал вопрос: «Ты мой?»
Я кивнул.
Она прижалась ко мне, крепко сцепив за спиною руки, и что-то еле слышно сказала. Я снова не услышал. Я тоже крепко её обнял и еле слышно ответил: «Да, своих нужно беречь…»
Я досмотрел все сезоны сериала «Lost», не раз летал на самолётах, но всё равно чувствую некую растерянность, когда очередной самолёт взлетает или идёт на посадку. Я сооружаю каменное лицо, которое по идее должно красноречиво говорить о моём спокойствии, улыбаюсь, о чём-то шучу со стюардессами, но если коснуться моей ладони, она будет немного влажной. Чуть-чуть. Это и есть моя растерянность. Когда сто тонн металла отрываются от земли, и летят куда-то часами, я напрочь забываю о сверхтехнологичных мобильных телефонах, автомобилях-компьютерах и других чудесах прогресса. Для меня всё это меркнет, когда тебя поднимают над землёй и всего лишь предлагают пристегнуться. Это словно испытание веры. Ты им в кассе упорно доказываешь, что люди не летают, что даже и не давайте мне ваших билетов, а они снисходительно смеются в ответ, эти черти ряженные, и ведут тебя к трапу Веры. И снова влажные ладони, шахматные поля, капельки-озёра, снежные облака и приветливые улыбки стюардесс. Я уже научился им доверять. Ещё не верю, но уже доверяю.
- Уже? - она открыла глаза, когда ребёнок в соседнем ряду пошёл на взлёт. Самолёт уже прижался к полосе, а детский всхлипывающий возглас вырулил на параллельную взлётную полосу. В свои два года он уже хорошо чувствовал гравитацию.
- Ага…Прилетели.
- Я всё проспала?
- Почему, всё? – я показал пальцем на взлёт двухлетнего Боинга из соседнего ряда, - Дети как-то по-особенному переносят взлёт и посадку.
- Наверно, они что-то знают.
- Я склонен верить, что наоборот.
Непослушный локон, летевший всю дорогу своим рейсом, упал ей на лицо, разделяя воздушную улыбку надвое. Она улыбалась каким-то тайным знаком в сторону ребёнка, а тот всё летел и летел в своём идеальном самодельном рёве.
Внезапно она отстегнулась, взяла с соседнего сиденья плюшевого мишку, о котором ребёнок на время забыл, и прижала к мордочке кислородную маску. Медвежонок жадно задышал, спасаясь от кислородного голодания, а ребёнок замер. Затих. Он смотрел с таким с неподдельным интересом то на медвежонка, то на девушку, повторяя ртом движения пойманной рыбы. Он толи глотал воздух, то ли что-то шептал. Его родители, затаив дыхание, беззвучно улыбались, наблюдая за немой сценой спасения плюшевого медведя и сострадания своего сына. Неожиданно малыш протянул в сторону медведя руки, а лицо чуть ли не трусилось. Она сняла с игрушки маску и протянула её ребёнку.
- Он твой?
Малыш в подтверждении затряс головой и крепко прижал к груди мишку.
-Тогда береги его. Своих нужно беречь.
Малыш снова затряс головой, потом развернулся и вместе с медведем прижался к груди мамы. Спасая и спасаясь одновременно. Он что-то тихо говорил Мише, а самолёт, сжигая последние капли топлива и кислорода, сбавлял скорость.
Стюардесса быстрым шагом подошла к нам, предлагая до полной остановки самолёта не отстёгиваться. Мы снова пристегнулись. Смотрели друг на друга и улыбались. Локон всё также разделял её улыбку надвое. Каким-то тайным знаком. Через секунду мы не выдержали. Взорвались от смеха, синхронно дотянулись до масок, и с трудом натянув их, уставились друг на друга.
Я не слышал её, но по губам прочитал вопрос: «Ты мой?»
Я кивнул.
Она прижалась ко мне, крепко сцепив за спиною руки, и что-то еле слышно сказала. Я снова не услышал. Я тоже крепко её обнял и еле слышно ответил: «Да, своих нужно беречь…»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію