«Хіба я подумати міг,
Що знов через гори оці
Піду на старості літ?
Вершина життя мого –
Сая-но Накаяма.»

(Сайгьо)

У кожного майстра (тим паче генія) є своя вершина. Інколи до неї автору хочеться повертатися знову і знову. Інколи майстер не усвідомлює, що створив найкращий у своєму житті шедевр, досяг небаченої (навіть для себе) висоти, іноді усвідомлює. Іноді оточуючі не розуміють, що це краще творіння майстра і віддають захоплюються другорядними творіннями… Я давно хочу написати про фільм Федеріко Фелліні «Вісім з половиною» (Federico Fellini «Otto e mezzo» - іт.) (1963) – цей фільм я (і не тільки я, слава Богу!) вважаю вершиною творчості цього генія кіно, зараховую до кращих шедеврів кінематографу за всю його історію, до фільмів, які змінили саме кіно як мистецтво, примусили нас усіх інакше розуміти кінематограф. Цей фільм вплинув на подальший розвиток кінематографу – в першу чергу вплив його парадоксальної метафоричності простежується в епічних картинах пізнього Андрія Тарковського, в містичних сагах раннього Джіма Джармуша та в постмодерністських фантасмагоріях Еміра Куштуріци.

Фільм мав потужний резонанс по цей бік «залізної завіси» - Федеріко був чи не єдиним представником альтернативного кінематографу шістдесятих якого дозволили совіти – мовляв свій, мало не комуніст. Бернардо Бертолуччі був, звісно, в той же час не «мало», а просто італійським комуністом. Але його «Останнє танго в Парижі» ніхто в Совітському Союзі і не думав дозволяти – про це годі було навіть мріяти. Звісно, у шістдесяті Федеріко Фелліні ще не зняв свій знаменитий фільм «Репетиція оркестру» з нищівною критикою тоталітаризму і людського суспільства взагалі, тому двері до совкового глядача йому привідчинили (трохи). Серед тутешньої інтелектуальної публіки, зголоднілої за справжнім кіномистецтвом, серед не позбавлених мислення глядачів, які естетично виховувалась на придуркуватих персонажах «Чапаєва» та «Веселих хлоп’ят», фільм мав шалену популярність. І зовсім не тому, що цей фільм бодай хтось зрозумів. Просто раптом публіка подумала: «Ось альтернативні комуністи. Справжні. Інтелектуальні. Розумні, Веселі. Не такі як наші ідіоти…» На ІІІ Московському міжнародному кінофестивалі (1963) фільм «Вісім з половиною» несподівано переміг. І це була сенсація. Бо офіційні кола партійної олігархії «штовхали» на перемогу фільм «Секретар райкому». І тут – на тобі – виявилось, що інтелектуально-мистецька фронда сильніша ніж думали дубоголові партократи. І офіційний, і масовий совок цей фільм, звичайно, не сприйняв – для них це була «єрунда». Фільм вимагав думати, потребував для розуміння певного рівня освіти. Для тодішнього керівництва це не тільки була недоступна сфера, але й небезпечна. Але тим не менш, фільм пустили, і фільм показали. Для інтелігенції він одразу став культовим – і не дивно – тодішня інтелігенція була саме інтелігенцією, а не купою сутенерів від інтелекту, не ремісниками від культури та науки.

Для одних цей фільм став прапором авангарду, для інших – взірцем футуризму, ще для інших – справжнім і некастрованим реалізмом, ще для інших – містичними пошуками, апогеєм символізму, грою у сюрреалізм і таке інше. Ніхто навіть не усвідомлював, що ці визначення одне одне заперечують. І ніхто навіть не спробував відповісти на запитання: «Що це?» Хоча для геніальних творів мистецтва це запитання завжди є недоречним…

Можу висловити тільки деякі думки з приводу – мої слова не можуть охопити всіх аспектів і всієї глибин твору, моя дзвіниця занадто мала і невисока, щоб дзвін з неї (вилитий без срібла майстром-волоцюгою) провістив істину – тим паче про цей фільм…

Отже. Таке собі невелике «отже». Тільки не сприймайте все вище сказане як преамбулу. Фільм починається з думки про самотність – глибочезну самотність сучасної людини (а тим паче сучасного інтелектуала) в безмежно байдужому до індивідуума суспільстві. Сучасне суспільство – сукупність самотніх, ізольованих один від одного людей. Ця самотність трагічна, вона вбиває. Переважно авангардові фільми завершуються цим. Цей же фільм цим починається – але не завершується. Закінчується ж дивним оптимізмом – веселою клоунадою, яка символізує радість творчості – в житті насправді є сенс, життя це радість, треба тільки зрозуміти це… Виявляється, що «життя це свято», тільки герою соромно і важко признатися в цьому – навіть самому собі. Бо навіщо «збирати обличчя людей, яких ви так і не навчились любити»… І хоча шістдесяті зараз сприймаються як ретро, але мало що змінилося і все повертається…

Структура фільму парадоксальна. Фільм про те, як знімали цей фільм. У глядача складається враження, що режисер не знав про що б йому зняти фільм і зняв про те, що він не знає про що знімати фільм. Якесь замикання ідеї на собі. Це як дракон, що ковтає свій хвіст… А в якому ще фільмі можна знайти нищівну критику на сам цей же фільм – тут же є персонаж – кінокритик, який критикує сценарій цього ж фільму… При цьому критикує нищівно, каменю на камені не лишаючи. Це щось нове. Як було так і лишається Ніхто більше крім Фелліні такий підхід не використав. Головний герой – це по суті сам Фелліні, який сумнівається, шукає, переживає кризу творчості.

У фільмі буття абсурдне. І ця абсурдність складається з уривків фантасмагорій. Шматків картин навколишнього світу, які з одного боку цілком реальні, з іншого – втілення якогось безглуздя. Купа якихось напівбожевільних персонажів які просто вдираються в будні головного героя, що не розуміє для чого і хто він тут… Якісь уривки спогадів, кожен з яких фантасмагорія дитячого гіпертрофованого сприйняття світу, сни головного героя, які так змішуються з реальністю так, що межа зникає, герой перестає розуміти – де закінчується сон і починається реальність, і чи може це одне і те ж саме… Буденність перетворюється у містику, у загадкові сюрреалістичні картини.

Фільм насичений прихованими цитатами. І в першу чергу з італійської класики. Це дивно для модерністського фільму. Але тут поєднується непоєднуване. Сцени на кладовищі і спілкування героя з давно померлими людьми – пряме посилання на Данте Аліґ'є́рі і його подорож до пекла. Сцени вражають своїм трагізмом. Навіть сцена самогубства героя – чи то спроби чи то у сні не сприймається так трагічно. Та й сам головний герой як Данте «свій шлях життя пройшов наполовину і заблукав…» Інші ж епізоди своєю комічністю нагадують епізоди з «Декамерону» Джованні Бокаччо - світ змінився з часів раннього ренесансу (чи то ні?) але світом і далі править розпуста… Інші ж сцени ліризмом нагадують тонку сентиментальність Франческо Петрарки. Розпуста розпустою, але душа ще лишилася в тілі і не продана…

Естетика фільму, звісно, модерністська. Класика тут тільки у вигляді слідів на сучасності, спогадах. Окремі герої фільму навіть живуть виключно концепціями модернізму: «Якби ви інколи читали обгортки шоколадок, замість того, щоб їх викидати, ми могли б уникнути багатьох розчарувань». Щось більш модерністське в кіно так ніхто і не сказав. І ось в цей світ, де модерністське все – від окулярів до водонапірної вежі, входить давнина, нехай у вигляді спогадів. Уривки давньої історії Італії раптом входять в сучасність. Як незамінний атрибут. Неможливо втекти від власної історії, як неможливо втекти від себе. Входить у реалії модернізму той давній італійський традиційний світ виноробів та пастухів, де дітей купають в вині, бо «хто купається в вині, той стає дорослим».

Образ сну невипадково домінує в фільмі – суспільство спить. Перебуває в сталі летаргічного інтелектуального сну. Але знову ж таки, цей сон – ілюзія, режисер говорить нерозуміючому його глядачу: «Ви мене не надурите, ви тільки прикидаєтесь, що спите!» Навіть діти тут говорять: «Ми не повинні спати - у цю ніч портрети рухають очима».

Інтелігент у сучасному безглуздому світі перебуває на межі божевілля – яким чином герой фільму не втрачає здорового глузду мандруючи з одного епізоду до іншого так і лишається загадкою. Може тому, що він філософствуючий інтелектуал в собі. Як річ в собі в класичній німецькій філософії. Він внутрішньо відсторонений він світу сього – хоча б тому, що він йому чужий. Для нього світ існує сам по собі, а його «я» - саме по собі і живе якимось своїм життям філософствую чого аскета. Йому, зрештою, все одно – розуміють його чи ні. Безглуздя навколишнього світу має досить посереднє відношення до буття його «я». Він все ходить серед людей, серед особистостей далеко не пересічних, які філософствують про естетику модернізму, таємниці психіки, вплив католицизму на формування комунізму (sic! Совітська цензура тоді це пропустила! Ще б хтось з героїв пофілософствував про вплив інквізиції на формування сталінізму!), але герой лишається до цих інтелектуальний розваг і пошуків байдужим. Він ходить серед людей, але як Заратуштра бачить тільки уламки людей. Але навіть це його не хвилює. На вічному роздоріжжі питання: «Що є істина?» занадто міцно засіло в його голові. До героя фільму звертаються: «Ви як справедлива людина, а ви італійці всі такі…» - так і хочеться відповісти: «Справді…» Може дійсно світ має шанс перейти через все це безглуздя і зажити справжнім життям, де особистість, інтелект - в пошані, де народи мають право бути…

(На світлині – кадр з фільму.)