І ми – не вінець Божого творіння, а якісь примари. Потім одного разу тому Мрійнику чи Фантазеру, який нами марить, цей процес набридне, або з Ним, не доведи, Господь, щось трапиться, і цей світ, у якому ми примарились, завалиться.
Дуже цікава строфа.
А от перехід до наступної, на мою думку, несподіваний. Я розумію, що стіни або колоси валяться теж якось несподівано, але то инший процес, не нами керований, якщо мать на увазі вулканічну діяльність і т.д. і все таке инше.
Пригадується анекдот, у якому його герой щось оповіда про якусь скирду, яка бовваніє крізь ранішній туман на протилежному березі річки чи ставка, а потім несподівано каже, що мовляв, «ось так і люди». Але ж це анекдот.
І мені якось не дуже до вподоби образ павучка. Бабине літо, павутинки – це аналогії, які мені теж відомі. Я намагаюсь якось зачепитись за її тонесеньку павутинку, а мені заважа думка про паразитів і кровососів. Це якраз павуки.
Можливо, бажано читача якось підготувать до думки про павучка не як про хижака, а як про якусь надію Вашої літературної героїні на якесь Спасіння від самотности, втрати якогось бойфренда, чоловіка чи коханця.
І чому він єдиний? Світ не без добрих людей і не без монастирів.
Загалом, як Ви бачите, вірш сподобавсь, і Ви обов’язково отримаєте море позитивних відгуків.
Я ж його читав не лише, як модно казать, "серцем", а і роздивлявсь очима уважного читача.

Сподобалося!
Особливо: " ...упевнені – граніт! А там насправді - глина..."

Направду, дуже цікаві розмисли...мудро із тим маленьким павучком, бо ниточка- то ж наче зв"язок із висотою, щось таке за що можна вхопитися, коли вже зовсім кепсько.
(Галинко, вілний розмір вірша- то задум?)
Дякую за вірш!

Галинко, читала ще раз- наче з ритмом гаразд - то ж прошу вибачення:)

Думаю, Галино, що Семена заінтригував не павучок, а творче безсоння авторки.:) Та й я розгублений:
вдень - споглядання природи зі сином, вночі (чи радше - на світанку) - павучки, а зранку - вже коментарі, і такі логічні, нече не було безсонної ночі.:)
А павучок - класний. Як і граніт з глиною. (це вже серйозно)

"Шестистопний ямб, що за кількістю складів відповідає александрійському віршеві, був улюбленим розміром київських «неокласиків», передовсім М. Зерова, хоч до нього зверталися й інші автори, зокрема Б.-І. Антонич:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко" (с).

(с)
http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BC%D0%B1

У Вас, Галино, якщо я не помиляюсь, вийшов шестистопний ямб.

Мені також дуже подобається. У такому невеликому вірші стільки глибини і розуміння суті міжлюдських стосунків!

Пане Мирославе, ":))"= 600! Але й за "60" дякую. :))))

образ павучка - влучний та реалістичний. чудова поезія!