Самотність - це людська найтяжча мука,
Коли каміння в двері серця сперте.
Я хочу заслужити пам'ять внуків,
І щоб колись було нестрашно вмерти...

2067 рік

Глушне - одне з тих сіл, мешканці яких давно перебралися до великих міст. Але не всі будинки тут занепали. До якихось навідуються, а в якихось іще живуть люди. На одному з подвір'їв дівчинка років п'ятнадцяти набиває м'ячем об землю.
- Донечко! Доню, годі вже.
- Не треба, Анюто, нехай, - заступилася за дівчину бабуся, або, як говорила на неї онука, "бабча".
- Добре, але тільки не дуже довго.
- Так, мамо, дякую! - відповіла донька.
Бабці хотілося, щоб онучка завжди була поруч. Старій Надії (а так її звали) здавалося, що вона дивиться сама на себе. Роздуми обірвав голос Анни:
- Все, дочко, кидай м'яча і ходімо. За нами приїхали. Бувай, мамочко, бувай, люба. Ми наступного літа приїдемо. Не сумуй. А зараз нам треба бігти... Перед літаком ще в магазин треба встигнути!.. - останню фразу вона договорила, зачиняючи дверцята авто. Знялася курява і зникла...
Надії спом'янулося...

2010 рік. с. Глушне

- Мамочко, мамуню, матусю! - з вулиці у двір залетіла дівчина років сімнадцяти. - Ти не уявляєш! Завтра нас у школі фотографуватимуть на випускний альбом... А в Ольги таке пляттячко класне - чорне з червоною вставкою і намисто червоне, і браслет такий самий... А ще Юркові батьки були у школі. Уявляєш? В одинадцятому класі батьків до школи викликають... - торохтіла дівчина, - стоп! А про що я говорила? А-а-а! Про альбом. Мамо, допоможи мені на завтра одяг вибрати.
- Добре, Надійко, тільки не тараторь. Пообідаєш?
- Зараз - ні. Я Настю почекаю.
- До речі, де вона?
- Їй подзвонили на мобільний, і вона прямо зі школи кудись побігла. Але ти не хвилюйся, Настя скоро повернеться...
- Хто подзвонив?! - несподівано навіть для самої себе вибухнула мати. Раніше вона ніколи не підвищувала голосу на доньок. - Вона розуміє, що я хвилююся?! Невже тяжко було мене попередити?!
- Тс-с-с... Мамо, що з тобою?
- Ой, вибач... - материнська рука погладила Надю по голові, потім потягнулася по валідол.
За якусь хвилину відчинилися двері і в кімнату ввійшла Настя:
- Привіт, мамо, - сказала тихо, - можеш зі мною зараз поїхати? Я дорогою все поясню... І ще: вибач, що не попередила телефоном.
Не дивлячись на те, що Надя і Настя - близнючки ззовні, вони геть різні всередині. Мати колись сказала їм про це, а на питання "чому так?" завжди відповідала: "Одна з вас вдалася в маму, інша - в тата". Невинна відповідь, але...
Надя залишилася вдома сама. Ввімкнула телевізор - там реклама, нудно. Дівчина відчинила ящик шафи: "Приберу тут, - подумала, - нічим більше зайнятися". Ось фото з її дитинства... Які вони смішні з Настею! Це - випускний у четвертому класі... У гарних сукнях - зовсім, як дорослі!.. Фото з їхнього, поки що найголовнішого в житті, свята - Першого, найпершого дзвоника... Фото із садочка, їхні дитячі речі, які мама чомусь вирішила зберегти... Боже! Як швидко минув час! Дитячі спогади повністю взяли дівчину в полон, і їй уже не хотілося прибирати ті речі. Вона сиділа на підлозі і гладила рукою папір. Він завжди подобався їй - гладенький, ледь прохолодний на дотик. Дівчина опустила очі і зненацька помітила, як з-під купи папірців і дитячих речей виглядає невеличка скирнька - металевий сховок, обшитий білою тканиною. "Боже мій! Що це? Біла скринька... З прикрасами? Але чому не в трюмо? Ні, це щось інше. Не відкривається... ну що ж...". Надя виглянула у вікно. Матері з сестрою ще не видно. Отже, час є. Вона довго намагалася знайти ключі і виявила їх у маминих прикрасах. Коли скринька була відчинена, цікавість на обличчі змінилася розчаруванням:
- Що за нецікавий день? Знову папери. Напевне, якісь квитанції чи батькові документи... - і дівчина збайдужіло причинила скриньку, - хоча... мама неохоче говорить про тата. Значить, почитаю документи.
Дівчина розгорнула гладенький прохолодний папір. Зненацька губи Надині затремтіли, руки й ноги перестали слухатися. Дівчина сперлася на дверцята шафи, але не втрималася і зсунулась на підлогу:
- Щ-щ-що це?! Господи!.. Мамо! Ні! Ні... Про це ніхто не повинен знати. Настя не повинна знати... Сестричко, ми з тобою самі в цілому світі!.. - із рук Надії випав папірець із акуратним згином посередині та страшними словами в заголовку: "Свідоцтво про удочеріння"... Дівчина зайшлася плачем.
Надя не пам'ятала добре, скільки вона просиділа на підлозі. Коли отямилася, почала панічно запихати документи до скриньки. Папери м'ялися, вона починала все спочатку.

Минали дні, тижні, але той страшний папірець Надя не могла викинути з голови. Він мучив її , наче якась страшна хвороба, з якою доводиться миритися, бо вона захопила тебе всього і ти не маєш виходу... Не маєш... Хіба? Хіба не батьки повсякчас говорять своїм дітям, що вихід є завжди? що ж тоді могло статися, що батьки (або "батьки) не знайшли його сімнадцять років тому? Виходить, що найрідніші люди здатні брехати? Дітей своїх повчають завжди говорити правду, а самі цього не дотримуються... Стоп! Це абсурд. Якщо батьки говорять своїм дітям про те, що вихід завжди є, але можуть їх зректися, то чи можна дочекатися щирої любові від чужих людей? Надії пригадався материн ранковий крик. Дівчина вийшла на кухню:
- Мамо, а хто більше схожий на тата, я чи Настя?
- Хто... що? Тобто?
- Найзвичайнісіньке питання: хто більше схожий на тата, я чи Настя?
- Напевно... ти. Я, знаєш, дуже погано пам'ятаю вашого батька... - раптом мама замовкла, вона зрозуміла всю абсурдність свого спонтанного аргументу. Очі доньки дивилися на неї з незвичною дорослістю. Мовчанка. Тільки чутно було, як у вітальні цокає годинник.
- Мамо, я розумію, що в мене інколи "зносить дах", я стаю некерованою. У кімнаті висить портрет темно-русого чоловіка. У нас і справді небагато схожого...
Останні слова вдарили жінку в самісіньке серце. Здавалося, що годинник у вітальні відцокав останні хвилини її материнства.
- Її прізвище - Кукуєва, - з очей матері покотилася перша сльоза, - вона була нашою сусідкою в Дарниці. Чоловік її загинув. А тут вона через рік з животиком ходить. А... перед тим вона від'їжджала кудись... Не пам'ятаю... А потім повернулась - і вже з животиком. Ну... звичайно, плітки, розмови...
- А вона?
- Нічого. Не витерпіла - поїхала кудись. А моя мама була жінкою строгих порядків, зневажала за те нашу сусідку. Та всі масла в огонь підливали... А потім повернулася вона, дивлюсь - сама. Тільки через місяць десь я випитала, що вона вас - тебе і Настю - в пологовому залишила, а в якому, не сказала. Я довго вас шукала. Коли я в Дарницю тебе і Настю повернула, Надюшо, вона бучу здійняла, хотіла забрати вас, дівчаточок моїх. Але я не дала. В мене вже був той документ, який ти знайшла, доню.
- Зозуля Кукуєва? - почулося з-за дверей. Це була Настя.
- Настуню!..
- Мамо, я чула все з самого початку, - губи в дівчини тремтіли, руки під маминим поглядом вона машинально склала "вузликом" на грудях.
Розгублена, з червоними від спогадів очима, мати вийшла з кухні.
- Що робитимемо, Настю?
- Нічого.
- Тобто?
- Тобто нічого! подивись на неї, Надю. Нам так важко зараз - це правда. Але мамі набагато складніше. Нехай не вона нас народила, нехай, але... Господи... в мене досі руки тремтять... - і Настя заплакала, - але нам є за що її поважати і любити.
- Настю, я хочу її бачити.
- Як хочеш.
- Тобі що, геть байдуже?
- Розумієш, Настю, в цьому є людина, яка мене любить, яку я люблю. Людина, яка присвятила нам усе своє життя...
- Як хочеш! Ти егоїстка, так? - Надя обурено вибігла з кімнати.
- Зозуля Кукуєва... - повторила Настя, - вона подарувала нам життя, а нашій мамі - щастя. Її немає поряд. Так чому саме вона стала причиною нашої біди? Якась невідома сила затіяла перевернути нам життя. Чому ж вона не знайшла для цього іншого приводу?..
Мати не плакала. Вона виливала своє страждання в істериці. Жінка зачинилася у своїй кімнаті. На ключ. Їй не хотілося ані лежати, ані сидіти. Вона металася по кімнаті, наче загнана у клітку птаха. У двері постукали. Це була Настя.

Надя лежала на своєму ліжку. Їй хотілося плакати, але сльози кудись зникли. Господи, як усе складно... Їй здавалося, що цей день не скінчиться ніколи, що ніколи не мине цей біль у серці, що вона ніколи не знайде свою справжню матір. Ніколи.Як це, ніколи? Ні! Вона хоче знати правду, усе хоче знати. Але хіба її хтось обманював? Від неї просто приховали правду, вірніше, деякі деталі з життя, щоб вона не почувала себе непотрібною та чужою. А хіба тепер Надя себе не так почуває? Вона пригадала мамині слова: "Скільки не приховуй, але рано чи пізно правда все одно розкриється". Про це дівчина пам'ятає, скільки живе. Чому мати не дотрималася власного "золотого" правила? Виходить, що це - обман!
Вона знайде свою справжню матір, вона відновить справедливість. Та її, рідна, мати хотіла ж повернути своїх дітей, тільки не змогла. Настя зараз поруч із тією, щш розлусила дітей із матір'ю. А яке вона мала право?
- Я йду! - панічно закричала Надя, штовхнувши двері до материної кімнати.
- Боже! Надю, що з тобою?.. - кинулася до неї сестра.
- Не чіпай мене. Я йду! Я повинна. Ти ж учила мене не обманювати, - вона хотіла додати "мамо", але продовжила, - що ж з тобою сталося?.. - у Наді забракло слів, думки плуталися, летіли одна поперед одну.
- Надю! Надюшо... Ти просто надивилася серіалів. Це твоя уява. Все добре... - втираючи сльози, Настя намагалася підібрати слова.
- Серіалів? Життя - не серіал, сестричко. Тут усе набагато складніше. Як хочеш, Настю, але... ми навряд чи ще колись побачимось...
- Надю... - озвалася мати, - ну подумай, де б ти зараз була, як би ти жила...
- Я була б із матір'ю. А Ви для мене хто?
Тонкоголосе "ви"гострим ножем ударило по серцю, і з нього полилася кров. Але Наді уже не було.

2067 рік. с. Глушне

Стара самотня жінка ловила у долоні сльозини впереміш із краплями дощу:
- Прости мені, мамо... - доля принесла свою кару...
У старої Надії є донька, онучка, але вона приречена на самотність. Не можна розписати своє майбутнє, якщо не розумієшся на сьогоденні. Сьогодні ми повинні жити для когось, щоб завтра хтось погодився жити для нас, заради нас. Надя поглянула на небо, там білою цяткою майорів літак. - Шкода, що я надто пізно це зрозуміла... Що ж... Значить, я на це заслужила...