"Всі жінки по суті своїй ангели, та якщо їм ламають крила, доводиться літати на мітлі". (...)

Свідоцтво про реєстрацію авторського права на твір № 33054 від 29.04.2010

Людське життя коротке, та у Мамая все не так, як у людей. Його перша сутичка з тещею, відразу після весілля, стала для нього останньою. Лихе прокляття не дає козаку померти. Надзвичайні здібності не приносять йому радості.
Чи зможе Мамай змінити свою долю? Чи знайде втрачене колись ним кохання?

1
Летів козак Мамай понад світом...
Наполохані нічні птахи поступалися йому дорогою. Десь там, унизу, проносилися попід ним українські міста та села, нагадуючи про себе мерехтливим світлом вечірніх вогнів.
Місяць освічував шлях за давньою згодою між ними. Зірниця, що зійшла опівночі, вгледівши Мамая, стала вдавати з себе молоду дівку.
Мамай вже й не пам`ятав, коли розпочав цю гру з зорею. Мабуть, ще замолоду, бажаючи скрасити свій одинокий політ, він мріяв про неї, як про красуню, яка чекала на нього, козака-відчайдуха, серед байдужих зірок. З тих пір і поселилася вона тут - мрія козацька - так і не здійснившись на землі.
Нараз пильне око Мамая помітило якийсь рух угорі. То чумацькі “мажі” тих козаків, котрі не повернулися з тяжкого промислу додому, посипали сіллю Чумацький шлях. Темної ночі, служив він дороговказом для братів-чумаків у їх тривалих, небезпечних подорожах. Сріблом переливалася сіль у широких козацьких долонях, повагом ступали вони й сипали її попід ноги, залишаючи після себе молочно-білий слід.
Зупинився Мамай на хвилину, зняв шапку козацьку і схилив голову в глибокій пошані до їхньої одвічної праці…
Раптовий поштовх у спину заставив козака оглянутись. Слідом за ним, прилаштувавшись на старому помелі, летіла відьма.
- Згинь, нечиста! - вигукнув Мамай та й перехрестив її.
Від несподіванки відьма гепнулась додолу.
«Чи й зберуть кістки?» – подумав козак, але маючи до цієї нечесті певну зневагу, не став затримуватися надовго.
Необхідно було поспішати, літні ночі короткі, до сходу сонця залишалося зовсім мало. Літати ж вдень не наважувався - не всякий міг збагнути його незвичайні здібності вірно. Інквізиція, що панувала в цей час у Європі, вибилася з сил, розшукуючи Мамая, і, хоча, вдома було набагато легше, та все ж не хотілося налаштовувати земляків супроти себе.
Попереду засяяла велика купа вогнів, то був Київ.
Підлітаючи до Лисої гори, козак угледів розведене вогнище і зрозумів, куди прямувало оте мерзенне створіння, скинуте ним на землю. Не вагаючись, обминув гору, не потрібний був йому нині лишній клопіт, поріддя ж це він знав добре.
Вже зовсім розвиднилося, коли Мамай постукав в двері корчми, яка стояла на околиці міста. Заспаний господар щось невдоволено бурмотів, грюкаючи засовами, та, вгледівши козака, враз повеселішав - то був саме той, бажаний його серцю гість.
Відчуваючи заробіток, господар низько кланявся, запрошуючи гостя увійти до хати.
***
Вагон, дощенту напханий людьми, грюкнувши дверима, понісся далі, а Юля залишилася стояти посеред платформи київського метрополітену.
Джинсові «капрі» вигідно підкреслювали її тонкий стан і стрункі ноги. Легенький топ ледь-ледь прикривав дівочі груди, на шиї красувалася згарда - срібна прикраса з невеличких карбованих хрестиків – спадок, який дістався їй від бабусі.
Чорні очі дівчини ховалися за темними окулярами, довге волосся було розкидане по плечах. Чоловіки супроводжували її зацікавленими поглядами, та це не дуже тішило Юлю. Знайти надійного друга було важко, набути ж проблем просто.
Вона так і не вирішила куди піде. Виділених оголошень в газеті було кілька, та що вибрати? Вона не знала ким хоче бути: офіціанткою у бістро, продавщицею, покоївкою у готелі? Ніщо не приваблювало Юлю, та й вибір був невеликий. Без досвіду та професії…Що могла запропонувати столиця бідній дівчині?
Однак, дітися було нікуди. Відтепер, після смерті бабусі, вони із сестрою могли покладатися лише на себе.
Юля погано знала місто, тож старша сестра Оксана, яка жила в Києві не перший рік, подарувала їй мапу. З нею вона і їздила по вказаних в газеті адресах.
Знайти роботу було вкрай необхідно. Наймати квартиру на одну заробітну плату Оксани неможливо. Ті заощадження, які так довго й важко збирала сестра, в результаті нової хвилі інфляції, що прокотилася країною, розтанули просто на очах.
Юля не дозволяла відчаю, котрий поволі закрадався в серце, заволодіти нею. Вона жила надією і та не могла підвести її.

***
Давненько так не веселився Мамай. Там, на Заході, в країнах чужоземних, не вміли відпочивати як слід. Ні пожартувати тобі, ні пореготати від душі, та так, щоб аж животи від сміху позводило. Не те, що тут, вдома!
Щедрий шинкар все підносив оковиту й розливав її по чарках, які стояли на столах. Про гостей дбав і про себе не забував, раз пораз ховаючи до кишені дзвінке срібло.
Компанія, що зібралася цього разу в його корчмі була вельми знаменита і на копійку щедра. Степан Поплюйпика, Максим Зірвиголова, Андрій Натовчиморда – ці прозвища говорили вже за себе самі.
Гуляли вони тут завжди, як до Києва добиралися, та так лихо, ніби для них то було востаннє, і до тих пір, доки кишені не порожніли. Винили ж у тому частіше шинкаря, аніж себе, бо ціни мов високі ставив.
Чи то оковита в голову вдарила, чи корчма не мала під собою землі твердої, але проходячи повз Мамая, що сам сидів у кутку, один із приятелів несподівано перечипився.
- А хай йому біс! – вилаявся він, смачно ткнувшись пикою в густо намащений дьогтем чобіт Мамая. - Хіба ж то можна так про власне взуття дбати, щоб аж козака ним нагодувати?! - рукавом стираючи бруд з обличчя, сердито пробасив Степан.
- Воно й не гріх подбати, якщо можна так пику розмалювати, – відповідав Мамай, з безтурботним виглядом розглядаючи замурзане обличчя не зовсім тверезого парубка.
Здавалося, що бійки на цей раз вже аж ніяк не оминути, тож досвідчений шинкар, схопивши дорогоцінного бутля, негайно поліз під найближчий стіл, щоб, як дасть бог, там біду перечекати.
Та все склалося, не так як гадалося, товариші Степана підоспіли вчасно. Перебуваючи в доброму гуморі, регочучи, вони потягли замурзаного товариша, готового вже за чуби смикатися, до бочки з водою, а за одно з ним й Мамая прихопили, та й впхнули їх обох до одного столу разом чарчину перехилити.
Так і познайомився з усіма трьома Мамай. І хоча здався він їм на початку вже аж надто вченим, як на простого козака, якого вдавав з себе, однак, через пару пропущених за його рахунок чарок, чоловіком показався добрим.
- Чолов’яга, що треба, – прицмокував губами Андрій, схилившись над вухом Максима.
- Ага, - кивав той, витираючи губи об широкий рукав свитки, - байки гарні травить і з випивкою не жметься.
Перспектива повернутися додому не з пустими кишенями, не могла залишила байдужого й Степана. Випити «на дурняк», яку ж щиру чоловічу душу не розніжить така пропозиція?
А Мамай, що в своїх закордонних мандрах вже давно скучив за добрим товариством та рідною мовою, не стримував себе. З його вуст без зупину злітали дивовижні, як на його нових товаришів, історії. Вони настільки захопили хлопців, що ті, здається, вперше в житті позабували про свої чарки, які починали вже “скисати” на столах.
- Масло для горіння там давлять із зерен ріпи й буряка і називають «зейт харр» - горюче масло, - ділився із земляками своїми спостереженнями під час подорожі до Каїру Мамай. - А питну воду прямо на вулицях продають, не заплатиш не нап`єшся.
- Як це? – дивувався Степан. - Вино вона в них чи що? – обурювався він на таку несправедливість.
- Та її у них вдосталь немає, - вразив товаришів своєю обізнаністю здебільшого мовчазний Андрій і, підтриманий словом Мамая, задоволено підкрутив вуса.
- А чи тут таке часом не чинять?! – вигукував забіякуватий Степан, підозріло зиркаючи на шинкаря, й нишком підморгуючи хлопцям.
Шинкар на те лячно втягував голову в плечі й ховався за високу перегородку, що відділяла кухню від приміщення, де сиділи відвідувачі.
Ось так, посміюючись над шинкарем та над усім світом загалом, веселе товариство просиділо в корчмі аж до півночі. Лише коли повиходили останні завсіґдателі корчми, хлопці зібралися і собі йти.
Проте розходитися все ще якось не хотілося. То ж, згадавши про Лису гору, що про неї Мамай ненароком обмовився, хтось із них запропонував, нараз, відьом полякати.
Якби знав Мамай, коли те казав, що з нього вийде - язика б проковтнув. Але слово, що птиця, вилетить - не впіймаєш, то ж мусив тепер пхатися за п’яними хлопцями до клятої гори. Як не як, а виходило, що то він підбив їх усіх до цієї розваги пустої. Розповідь про інквізиторські заходи, що їх римська церква в Європі супроти відьом застосовувала, вельми заінтригувала хлопців.
«А хай йому грець, це ж треба було стільки наговорити! Скільки вже життя вчило, скільки наказував собі власного слова остерігатися, а варто було додому повернутися як геть усе забув!» - подумки картав себе, йдучи слідом за новими товаришами, козак.
Сухі гілки тріщали під їхніми ногами, хлопці йшли пліч о пліч затяті у своїй безшабашній забаві.
Місяць, що висів над світом, деякий час спостерігав за ними згори, а потім зник за хмарами і більше не з’являвся, відмовляючись брати участь у непевній справі. Мамай добре розумів його, він і сам тримався осторонь цих істот нечистих, та цього разу, виходить, не дотримав слова.
Голосно закричав, здійнявшись у повітря нічний птах.
«Попередив,» – з гіркотою подумав Мамай, однак про те, щоб зупинити впертих хлопців, не могло бути й мови.
Несподівано, ураганом, налетів на них вітер, жбурнув сухе листя в обличчя, позбивав з ніг. Не пускав вище, поставлений відьомським кланом на сторожі забав їхніх. Та, перепона, що трапилася на шляху, лише підбадьорила хлопців і вони продовжували дертися вгору.
«Такої впертості ще світ не бачив», – бідкався Мамай, ледь встигаючи за ними.
Завивання вітру посилилося і переросло у суцільне ревіння. Вже не листя летіло їм в обличчя, а ціле гілля, дерева вивертало й жбурляло вслід.
Мамай бачив, що сила магічного кругу, зведена довкола території, яку відьми вважали своєю, не безкінечна, а, зважаючи на завзяття та впертість, з якими хлопці штурмують гору, вони таки прорвуться крізь нього, то ж приготувався до найгіршого. Скинув свитку з плечей своїх, звільнив руки, збираючись бити, разити власною силою усе, що посуне на них.
І те, «воно», чекати себе довго не заставило.
…Босі ноги їх ступали нечутно, здавалося вони пливуть поверх землі не торкаючись її. Бліді та хижі з виду лиця вселяли панічний страх. Неймовірно довгі руки тягнулися до гурту притихлих та нараз протверезілих хлопців. З безкровних вуст, що жадали насолоди останнього поцілунку, виривалося зловісне шипіння. Ось-ось, здавалося, вхоплять вони свої заціпенілі жертви, тай висмокчуть із них життя…
«Зволікати більше не можна», – рішив Мамай і ступив наперед.
Зібравши волю в кулак, він спрямував свою силу проти зграї розгнузданих фурій, що обступила їх.
Відьми, не сподіваючись на подібне, зіштовхнувшись з силою Мамая, порозліталися врізнобіч, нараз перетворившись на безпомічних, жалюгідних створінь. Однак, Мамай знав, що то лише омана. Спохватившись, вони забули про парубків і пішли на нього, стараючись зайти з-за спини…
***
Юля зайшла до кімнати з потрібним для неї номером на дверях і завмерла.
На колінах немолодого, але добре одягненого, чоловіка сиділа розхристана дівка. Виставлені напоказ груди розпусниці настільки зацікавили того, що він не помітив Юлю.
Вже готова повернути назад, дівчина, нараз, відчула поштовх у спину.
- Чого стоїш? Черги чекаєш?
Перед Юлею стояла розгнівана жінка.
- То це вона і є твоя співбесіда? – підскочила вона до підстаркуватого ловеласа.
- Кицюню, вона сама.
Захоплений зненацька, той затравлено глянув на Юлю і добавив:
- Ось ця підтвердить.
Жінка з викликом зиркнула в сторону оторопілої дівчини. Чоловік, вичікуючи, і собі не зводив погляду з неї.
- Мені пора, - з силою видавила з себе Юля і вискочила за двері.
Лемент, що здійнявся в кімнаті, вона почула вже знадвору, сідаючи в першу, що проїжджала мимо неї, маршрутку.
***
Двічі сходило сонце над головою Мамая, але це було все, про що він пам’ятав. Нестерпний біль пронизував його тіло, він падав і падав, провалювався у забуття, а потім знову виринав із нього.
Мамай знав, що настав час померти ще раз, як знав і те, що зробити це йому не вдасться ніколи. Саме таким було воно - страшне прокляття лихої відьми, подолати яке вже не одну сотню літ не міг Мамай.
Стан переходу з одного життя в інше ніколи не протікав безболісно. Він опинявся на землі, неподалік села свого, завжди в одному і тому ж самому місці - місці свого невдалого весілля, в одному і тому ж самому часі - часі прокляття, в одній і тій ж самій подобі - молодим парубком, з ледь помітним вусом над губами.
Він пам’ятав усі свої попередні життя, то ж не міг позбутися спогадів. Він був приречений переживати весь біль заново, а тому старався піти з села раніше, ніж його помітять люди.
Розчарування й втрати чекали на нього, але він навчився боротися з ними. Відтепер, кожного разу, з’являючись на власному весіллі, Мамай вже не думав про своє, наболіле. З часом стало зрозуміло йому, що і його односельчанам не менше нього дісталось.
Загинув старий Панас, який жив поряд, по-сусідськи, біля його новозбудованої хати, що згоріла тієї страшної ночі. А разом з ним і немовля, залишене на ніч у дідуся батьками, які гуляли на Мамаєвому весіллі. Переляку було стільки, що хватило на довгі роки для страшних оповідок.
То ж Мамай починав нове життя з того, що виносив із задимленої хати мале дитя, виводив Панаса і брався гасити вогонь. А потім, зникав з села, не повертаючись вже сюди більше ніколи...
Встромивши гострий погляд у темні хмари, лежав серед густої трави Мамай. Червоні вихрі болю налітали на нього, вириваючи з пам’яті стерті спогади.
Ось іде він, не лише тілом, а й душею юний, молодий попід руку з молодою. Грають музики, співають дружки - гарні дівчата з яскравими стрічками в косах, та він і не дивиться на них, бо вибрав саме її - зеленооку, чорноброву, з русою косою на плечі. І всміхається вона йому щиро, і очей не відводить від його погляду парубочого, і горнеться непомітно до нього, схвильованого.
Вже й вінчання в церкві відстояли, за столи посідали, аж нараз, мати нареченої занедужує тяжко, кличе доньку до себе. Та так і зосталася там ночувати, а Мамай, аби не бути в свою шлюбну ніч одному, собі до них подався.
До хати підійшов, коли вже зовсім стемніло.
Темними вікнами зустріла його тещина хата. Коли ж зайшов у сіни, то почув, ненароком, крізь прочинені двері, тиху розмову й остовпів вражений.
Кволим голосом вчила стара Мамаєва теща свою доньку відьмувати. На останньому подиху своєму передавала з вуст в уста закони відьмування, аби облегшити грішну душу на цьому світі й піти з нього, залишивши запорукою іншу.
Зрозумів Мамай, що відбирають у нього найдорожче, що не зможе він більше кохати ту, яку обрав собі.
Кинувся поміж них.
- Не дам! – кричав, та й забрав на себе усю тяжкість відьомських прокльонів.
Померла та.
Аж глянь - горить його хата, а дружина не непритомна, а мертва лежить…
Тужив довго Мамай, печалився, журився бідою нестерпною. На Січ подався, козакував відчайдушно, а коли турецька гармата порвала його тіло навпіл, несподівано прокинувся неушкодженим неподалік села свого, де музики знову грали його весілля…