2
Біль відступав повільно. Ще не в змозі поворухнутися, Мамай прислухався до навколишнього світу.
Щось було не так. Не ті звуки, не ті запахи приносив вітер.
Раптом різко загуло і пронеслося мимо нього якесь дивне створіння.
Козак зірвався на ноги:
- Де я? – не міг до тями прийти.
Перед ним гуло і сяяло неймовірною кількістю вогнів величезне місто.
Такого він не бачив зроду. Гігантські хмарочоси сягали неба, а поміж них з ревом проносилися металеві створіння, в череві яких сиділи незвично одягнені люди.
«Що це? – не міг збагнути, та згодом…
«Майбутнє!» – жахнувся своєї здогадки Мамай.
Не доводилося ще йому, не раз битому своєю долею невгамовною, перетинати часовий простір у напрямі майбутнього, то ж здивування не мало меж. До того ж поряд, розпластавшись на землі й вхопившись за неї руками, так, ніби вона мала втримати їх, лежали хлопці.
- Що за лихо? – перелякався козак. - Як ви опинилися тут?! – закричав.
- А що нам було робити, коли тебе в оту діру потягнуло, – стали виправдовуватися парубки, - залишатися з нечестю?
- Яку діру? – розпитував Мамай та даремно.
- Не знаємо, – немов малі діти скиглили хлопці.
- Ото біда! – схопився за голову козак, що, здавалося, ось-ось зараз розколеться від напруги навпіл. - Не з власної волі я по світу скитаюсь, а тепер ще й вас у халепу втягнув. Не уявляю як вибиратися будемо, - зажурився він.
- Ми від тебе ні на крок не відступимо, мусиш нас назад додому повернути. Силу твою ми бачили, то ж і скористайся нею, - потребували від нього парубки.
- Силу свою я разом з прокльонами отримав, то ж не я нею, а вона мною володіє. Як позбудуся її, так і смертним стану. А до тих пір ні мені, ні тим хто біля мене спокою не буде, тож думайте добре перш ніж на щось рішатися, - признався їм у своїй біді Мамай.
- А тут думати нічого, - одказали парубки. - Додому хочемо, а на кого надіятися? Окрім як на тебе - більш ні на кого! - заключили разом.
Мамай і не чекав іншого.
«Там видно буде», – думав він, зі всіх сил стараючись вгамувати нахлинувший розпач.

***
Сонце безжально розпікало місто. Його знеможені спекою мешканці ховалися під навісами вуличних зупинок, маленьких кафе та різного роду забігайлівок.
Стаканчик випитого квасу, налитий з великої жовтої бочки, що стояла під деревом на краю тротуару, на деякий час втамував Юлину спрагу. Маючи вільну годину до наступної співбесіди з влаштування на роботу, вона стояла в тіні широкого каштану й розмірковувала про життя.
«Гризня» в транспорті вкінець дістала її. Досить було хоча б на хвилину втомлено впасти на якесь із сидінь в тролейбусі чи автобусі, як з нівідкіль з’являлися місцеві бабці з «хімічною» помадою на губах і злорадно кидалися звинувачувати в лиці дівчини всю теперішню молодь в усіх своїх горестях та всесвітніх гріхах.
«Чому люди сваряться в наземному транспорті, а в підземці здебільшого мовчать? – розмірковувала Юля.
Вона любила підземку. Швидко і без заторів, прохолодно влітку й тепло взимку. Дістатися до потрібного місця вчасно і з найменшими витратами було досить важливо в теперішньому становищі Юлі.
Користувався метрополітеном в основному середній клас, бомжів не пропускав турнікет, заможних – пиха. Службовці, які діставалися офісів, студенти, що поспішали на заняття, та різного роду робочий люд, кожного дня заповнював величезні зали метро. І хоча на даний час у Юлі ще не було роботи, а про навчання можна було лише мріяти, вона відчувала себе тут своєю.
Викинувши пластиковий стаканчик з під квасу до сміттєвого баку, дівчина вирішила ті дві зупинки, які потрібно було далі проїхати трамваєм, пройти пішки. А потім відшукала потрібний будинок, поверх і подзвонила в двері.
Молодик, що бесідував з нею, повів мову про телепродажі. Зовні він сподобався Юлі, красивий, стрункий, приємний у розмові, та через годину зрозуміла - бісеня в людській подобі.
Переймати досвід у справі продажу «бадів» (біологічно активних добавок) її посадили до заслуженого «ветерана»- хлопця з технічною освітою. На жаль той був інвалідом, однак, розумом не обділений вміло видавав себе за лікаря і голосом володів артистично.
Підіймаючи слухавку ви не бачите з ким розмовляєте, ви чуєте голос і, якщо він звучить переконливо, вірите в те, що спілкуєтесь з кандидатом медичних наук, прислуховуєтесь до його порад й за непомірно високу ціну купуєте заповітні ліки.
Юля слухала розмови за перегородками, що відділяли її від людей і не вірила власним вухам.
- Ми ще нікому не зашкодили, - старався допомогти порозумітися з власним сумлінням її наставник, - люди не слідкують за власним здоров’ям, вживають алкоголь, курять, тож нехай платять.
«А діти? – засумнівалася Юля. – Хіба я тільки що не чула розмову по телефону з матір’ю, дитина якої серйозно хвора?!»
Кілька годин вона провела в товаристві двох істот – красеня і потвори. В одного було все, що дається за так, в іншого лише розум, обидва віртуозно дурили людей.
«Потвора зневірена і викликає жалість, але красень, що він робить тут?» - мучилася гіркими роздумами Юля.
Додому поверталася пригніченою. В такий спосіб вона не стане заробляти на життя, вирішила дівчина, навіть якщо воно «наступить» на неї.
***
Місто нагадувало велетенський злагоджений вулик. Воно жило своїм, незрозумілим для Мамая життям – байдуже до справ окремого індивідуума, звикле до приїжджих та різного роду диваків.
Йдучи його вулицями, Мамай не переставав дивуватися з того, що, майже, ніхто не звертав уваги на їх незвичайну ватагу.
Одяг, який був на них, значно відрізнявся від одягу людей, які йшли назустріч. Однак, ті, находу ковзнувши поглядом по допотопному вбранні, прямували далі, надміру заклопотані власними справами.
А компанія їхня, в контрасті з довколишнім, і справді мала дивакуватий вигляд. Широкі шаровари хлопців від довгої ходьби повибивалися з чобіт, шапки посповзали набік, піт заливав їм очі, вони спішили слідом за Мамаєм, погано розуміючи, що відбувається довкола, і, бажаючи лише одного, – якомога швидше вибратися з цього гамірного, задушливого місця.
Від смороду та шуму металевих механізмів, що проносилися мимо, боліла голова, нудило в грудях, але, як не воліли того хлопці - вулиці гігантського міста не закінчувалися.
То ж мусили йти далі, збиті з толку, спантеличені і до нестями втомлені.

3
Козацька «чайка» пливла посеред Чорного моря, пливла за вітром, некерована, а її кермач прощальним поглядом, невідривно, дивився своїми синіми, як небо, очима в темні очі Юлі.
Мокра від крові сорочка прилипла до поранених грудей, рука стискала зброю так, ніби вона ще могла захистити їх.
-Ти допливеш, - шепотіли знекровлені губи, - вітер дме у бік берега, вір мені.
І вона вірила, вірила до останньої миті, доти, доки навіки не закрила своїми руками його прекраснії очі.
Гаряче сонце і біль розпікали тіло, навпіл розкраєне серце стікало кров’ю. Вона не плакала – стогнала, а потім провалилася у забуття…
Юля прокинулася від сильного головного болю, який безжально обпік її мозок. Боліли очі, давило в скронях.
Піднявшись з ліжка, вона тихенько пішла на кухню. Дістала таблетку з коробки, що стояла на холодильнику, швиденько проковтнула її і підійшла до вікна.
Ранковий туман стелився над Дніпром, вкриваючи його суцільною сірою ковдрою. В деяких місцях ця ковдра розривалася і тоді оголялася поверхня річки – сіра й непривітна у цей час.
Саме в одному з таких розривів Юля побачила … козацьку «чайку», яка ліниво гойдалася на вранішніх дніпровських хвилях.
Будинок, в якому знімали квартиру дівчата, стояв неподалік річки, тож Юлі було добре видно зовсім новенький, до ладу зроблений човен. Здавалося, він щойно «виплив» з її сну.
«Чайка», з прив’язаними до бортів снопами очерету й щоглою посередині, прийняла на борт чотирьох чоловіків, одягнених у старовинний український одяг. Ті дружно змахнули веслами й подалися вниз по Дніпру, швидко зникаючи з поля зору дівчини.
«Мабуть, знімається фільм», - подумала Юля і, щоб краще розгледіти артистів, вибігла на балкон.
Чоловіки вміло працювали веслами. Їх зовнішній вигляд ідеально гармонував зі старовинним човном: підголені голови, довгі вуса, високі шапки із загнутим назад верхом, широкі шаровари, заправлені у халяви чобіт без каблуків, довгі, нижче колін жупани без коміра - усе вказувало на них, як на колишніх запорожців.
Однак, розгледіти обличчя на такій відстані не вдавалось й заінтригована Юля кинулася до кімнати за новеньким театральним біноклем, недавно придбаним сестрою-любителькою театру.
Навівши різкість, вона почала розглядати «запорожця», який сидів неподалік щогли.
На якусь мить той повернув голову в бік дівчини і, здалося Юлі, "побачив" її.
Темно-сині очі пронизали дівчину наскрізь. Від несподіванки вона впустила бінокль і той, пролетівши сім поверхів вниз, вдарився об землю, розлетівшись на скалки…
***
Як тяжко стояти на колінах посеред холодної площі перед натовпом байдужих до твоїх страждань людей, які прийшли сюди лише задля того аби розважитися твоєю смертю. Який жах охоплює твою душу, коли ти дивишся їм у вічі і не бачиш там ані крихти співчуття. Невже, не віриш ти, їм справді байдуже до твого життя, до твоїх страждань, до твого білю?!
Нехай вже кат, що знущається над тобою, не має жалю - за це йому сиплять срібло в долоню, але ж ви, ті, що прийшли сюди з власної волі, невже не дав вам Бог серця?..
Страшний гуркіт струсонув міст, під яким, скоцюрбившись, спали хлопці. Мамай першим схопився на ноги, негайно забувши про свій страшний сон, який певно був спогадом із котрогось з його життів.
Чорнява дівчина в довгій білій сорочці живцем згорала на кострі. І була вона не байдужа йому, і гинула вона через нього. Серце рвалося з його грудей, руки стискали залізні ґрати, але вибратися зі своєї темниці не міг козак…
По мосту мчав на інший берег річки довгий металевий звір, дощенту заповнений людьми теперішнього часу.
- А хай йому грець! – роздратовано промовив Мамай. – Не слід було на нічліг попід мостом влаштовуватися, нечесті уподоблюючись.
- Пора йти, - звернувся він до своїх товаришів, що все ще терли з просоння очі.
- З’їсти б чогось, - пробурмотів хтось із них, та, нараз, згадавши де він, замовк.
Усі пригнічено розглядали велетенський міст, під яким вони, втомлені вчорашнім блуканням містом, заночували.
Металева конструкція загрозливо височіла над ними, опираючись своїми кінцями в обидва боки широчезної річки. Ранковий туман, майже повністю ховав від них протилежний берег, але й того, що вони бачили було досить, аби запанікувати.
Величезне місто не закінчувалося! Неймовірно високі будинки, збудовані над самою річкою, стрімко здіймалися вгору, вулиці не мали кінця!
Мамай нутром відчув безпорадність, яка охопила хлопців. Він намацав у кишені відсирілий кусок крейди, й, на подив своїх побратимів, почав малювати.
Крейда лягала нерівно, кусками, інколи відвалюючись, та шмат хліба, намальований на стіні Мамаєм, виявився справжнім і зіскочив до його рук прудко.
Майже не дихаючи, хлопці стояли поряд, спостерігаючи за дивом, яке просто у них на очах творив козак.
Мамай був хорошим художником та малював рідко, а людей - ніколи. Єдиний раз, коли він спробував зробити це, у нього з’явився ворог. Справжній ворог на все життя, а вірніше на всі його прожиті і ще не прожиті життя - він сам.
Це була погана ідея - автопортрет. Той, хто зійшов зі стіни не простив йому своєї недосконалості.
Він не мав тих здібностей, якими володів Мамай, але й не міг жити як прості люди. Безсловесною «тінню» слідував він за козаком з одного його життя в інше, не в силі заподіяти ані йому, ані собі серйозною шкоди. Мамай не знав чи мало його творіння душу, та ворожість «тіні» відчував гостро.
Хлопці ще не встигли поснідати, а Мамай вже почав малювати знову.
Крейда закінчувалася та друзі, зрозумівши задум Мамая, несли нові шматки.
Коли справа підійшла до кінця, Мамай відступив крок назад, аби краще розглянути намальоване.
Човен виглядав як справжній. Для перестраховки, аби посилити плавучість, він домалював по його бортах снопи очерету і переломив крейду навпіл.
Зі стіни повільно виступили випуклі боки козацької «чайки.

ЧИТАТИ далі: www.zlatagor.ucoz.ru

КУПИТИ елкнигу: www.authors.fo.ru

ЧИТАТИ російською: www.zlatagor.fo.ru