День був похмурим і наче застиглим… Здавалося, що все в природі очікує того вітру, який має розрухати дерева, розігнати в їхніх стовбурах-гілках життєдайні соки. Глянувши через вікно, Гринь зрозумів, що вдома йому не всидіти. Вирішив піти й подивитись на поле, чи попустило вже землю після йорданських морозів. Швидко йшов дорогою попід ліс, глибоко вдихаючи повітря, що вже пахло весною. Відчував, як у грудях розливається приємне тепло…
Він був із великої заможної родини. Скільки пам’ятав, його батьки важко працювали, складаючи крейцер до крейцера, щоб прикупити кілька чергових моргів поля – їхні землі займали величезні території навколо села. І всі ті маєтки тре’ було обійти, до усього подивитись, дати лад… Розминаючи в руках чорну глевку землю, Гринь вкотре згадав про війну, з якої нещодавно повернувся. Йому хотілося про все забути, та пам’ять щораз навертала сумні спогади. Отак, стоячи край поля, почав подумки перебирати імена знайомих дівчат та пригадувати як кожна з них виглядає. А що в часі війни довго не був удома, то в пам’яті зринали лише давні спогади залицянь на вечорницях. Нічого путнього не пригадавши, дав собі на спокій. Минуло декілька днів. .. За вечерею мати почала бесіду про свою родину із сусіднього села, і тут Гриневі наче явилося – усміхнені очі лавриківської Марусі, аж рука й‘му затремтіла… Цілу ніч по-тому крутився – не міг заснути. Зморило його аж над ранком. Прийнявши для себе важливе рішення, не став зволікати. Того ж дня, одразу по обіді, поки мати з батьком були в хаті – озвучив їм своє бажання. Звісно, що батьки йому не перечили. Маючи шестеро синів, хотіли ще й доньки. Та й що казати, Гриневі вже давно був час женитись, он вже на двадцять восьму весну завернуло. А Маруня була дуже вродлива, та ще й вертка, мов білка. Така була б не лише підмогою у великому господарстві, а й чудовою дружиною. Гринь не звик відкладати важливі справи, тому одразу після посту заслав до Марині сватів… Сватання відбулось традиційно – з рушниками та могоричем. Марійка була привітна, але посміхалась до Гриня якимсь чудним усміхом. Що то мало значити, зрозумів наступного дня, коли Мариня повернула йому кошт*. Він не сподівався, що будучи таким бравим козарлюгою, отакого спіймає облизня! Якийсь час ходив наче причмелений. Але не для того живим із війни повернувся, щоб здатись у такій поважній справі, як одруження. Гринь вирішив засватати Марусину сестрінку – Тетянку, яка була така ж вродлива, але вдачу мала геть іншу! Причиною, мабуть, було те, що Тетяна зростала без матері й батька – вони рано відійшли у вічність. Мала співочу дзвінку натуру, але дещо зажурений погляд. Їй і на гадку не спадало, як інші дівчата, жартувати з хлопцями чи пускати їм бісики очима. Більше того – Тетяна мало не стала монашкою! О, то була цікава історія… Коли Тетяна залишилась без батьків, нею заопікувався старший брат. А що мав, крім молодшої сестри, ще п’ятеро ротів, то мусив віддати її на виховання та науку до місцевого пароха – у нього була такого ж віку донька. Тетяні подобалось жити у священничій родині. Особливо любила Оксану – доньку отця Михайла. Разом вишивали, читали й бігали зеленими левадами. Так здружились, що не могли одна без другої й хвилини провести. Отож, коли задумав о. Михайло Тетянку віддати в монастир на чернечий постриг, Оксана заголосила! Вона такий зчинила ґвалт у хаті, що домашні не знали, як її заспокоїти. Кричала, що й сама піде у монашки. Ніякі умовляння і переконання, що для Тетяни так буде краще, не допомагали: Оксана вперлася і – край! Якраз в часі такої несподіваної хатньої війни, прийшли свати до Тетяни. Таки мала стати невістою!
Весілля відіграли гучне. Як годиться, спочатку в рідному селі молодої, а потім – у молодого. Гостей було багато, бо родина велика. Як не як, а женили Іванці свого старшого сина. Столи аж вгинались від наїдків, музики вигравали так, що танцюристи мало не падали від утоми. Старші ґаздині поміж себе переглядались, кожна думала, чи зможе своїй дитині справити таке велике і багате весілля. А Тетяна була щаслива – нарешті її життя зміниться. Скільки вона про це думала-мріяла і ось – збулося.
По весіллю потекли будні щоденної праці. Гринь порався по господарству, а Тетяна – все більш у хаті. Ох і не солодко їй доводилось: свекруха мов той хижий птах пантрувала над невісткою. Щоб Тетяна не зробила, їй одразу було вимовлено. А як тільки пробувала щось заперечити, чула: «невістка – чужа кістка». Боляче ставало на душі… «Невже у цьому домі я не стану своєю?» – навідувалась гірка думка. Втім, мала люблячого чоловіка, тож усі негаразди забувала із його приходом додому. Тоді – літала мов пташка по світлиці, ставлячи на стіл наїдки. Свекруху це дуже дратувало, вона трохи ревнувала свого старшого сина до невістки. Втім, мала п’ятеро синів, крім Гриня: Йванка, Петрика, Стефка, Василика та Олександра (Олексу), і ще чекала на одну дитину. Не минуло й року, як у господі Іванців народилося аж двоє дітей: хлопчик, якого нарекли Яцком, у старших Іванців – Івана й Ганни та дівчинка Гануня у молодших – Гриня й Тетяни. Отак і висіло дві колиски під бальком**.

*кошт – сума коштів, витрачених на сватання;
**бальок – поперечна балка під стелею, на якій тримається конструкція даху.

2013